Forwarded from Темна Академія | Dark Academia 🌚
«Впало триста – встають міліони». До дня памʼяті Героїв Крут
29 січня в Україні відзначатимуть річницю бою під Крутами, який для Українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність, прикладом для сучасних захисників України, як успішно боротися проти численного ворога.
Тоді, 105 років тому, українські вояки й добровольці зупинили на кілька днів наступ більшовиків на Київ. У той час в Бересті тривали переговори між УНР та країнами Четверного союзу щодо мирного договору. 9 лютого 1918 року його підписали. Цей документ визнав незалежність Української Народної Республіки і став підставою для надання військової допомоги Україні у відбитті російської агресії.
Міжнародне визнання української незалежності – це те, чим завдячуємо героям Крут. Затримавши російського ворога на чотири дні біля залізничної станції Крути, київські юнаки дали змогу владі УНР розгромити повстання російської п’ятої колони під назвою «повстання на заводі Арсенал» у Києві, а головне – укласти Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу й досягнути визнання УНР суб’єктом міжнародних відносин.
ІЛЮСТРАЦІЇ:
-Михайло Михалевич, Впало триста - встають міліони, 1938.
-Олександр Климко, Бій під Крутами, 1936 р.
-Леонід Перфецький, офіцер Третьої Залізної дивізії УНР, створив полотно «Оборона студентським куренем залізничної станції Крути. 29 січня 1918».
-Михайло Михалевич, обкладинка до «Крут»
Євгена Маланюка.
-«За свободу України. Полеглим синам у боротьбі під Крутами» – листівка, видана з метою збору на памʼятник героям Крут у Києві, 1918 р.
-Малюнок невідомого автора. Львів, 1937 рік.
-Гравюра «Крути». Художник Іван Крислач.
-Микола Битинський, гравюра на честь Крутянців у журналі «Гуртуймося», 1935 р.
-Юрій Журавель, робота із зображенням портрету Аверкія Гончаренка — українського військового, командира українських частин у бою під Крутами, старшини Дивізії Зброї СС «Галичина».
Текст за матеріалами УІНП.
#Крути #ГероїКрут #УНР #ВизвольніЗмагання
29 січня в Україні відзначатимуть річницю бою під Крутами, який для Українського народу став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність, прикладом для сучасних захисників України, як успішно боротися проти численного ворога.
Тоді, 105 років тому, українські вояки й добровольці зупинили на кілька днів наступ більшовиків на Київ. У той час в Бересті тривали переговори між УНР та країнами Четверного союзу щодо мирного договору. 9 лютого 1918 року його підписали. Цей документ визнав незалежність Української Народної Республіки і став підставою для надання військової допомоги Україні у відбитті російської агресії.
Міжнародне визнання української незалежності – це те, чим завдячуємо героям Крут. Затримавши російського ворога на чотири дні біля залізничної станції Крути, київські юнаки дали змогу владі УНР розгромити повстання російської п’ятої колони під назвою «повстання на заводі Арсенал» у Києві, а головне – укласти Брестський мирний договір із країнами Четверного союзу й досягнути визнання УНР суб’єктом міжнародних відносин.
ІЛЮСТРАЦІЇ:
-Михайло Михалевич, Впало триста - встають міліони, 1938.
-Олександр Климко, Бій під Крутами, 1936 р.
-Леонід Перфецький, офіцер Третьої Залізної дивізії УНР, створив полотно «Оборона студентським куренем залізничної станції Крути. 29 січня 1918».
-Михайло Михалевич, обкладинка до «Крут»
Євгена Маланюка.
-«За свободу України. Полеглим синам у боротьбі під Крутами» – листівка, видана з метою збору на памʼятник героям Крут у Києві, 1918 р.
-Малюнок невідомого автора. Львів, 1937 рік.
-Гравюра «Крути». Художник Іван Крислач.
-Микола Битинський, гравюра на честь Крутянців у журналі «Гуртуймося», 1935 р.
-Юрій Журавель, робота із зображенням портрету Аверкія Гончаренка — українського військового, командира українських частин у бою під Крутами, старшини Дивізії Зброї СС «Галичина».
Текст за матеріалами УІНП.
#Крути #ГероїКрут #УНР #ВизвольніЗмагання
Forwarded from Afemina
Навздогін завершальні роздуми на цю тему, бо дійсно фундаментальні речі піднялися на поверхню. Частина суспільства, яка щиро переживає через скасування фінансування, пишуть, що їхні опоненти так зачепилися за лівацтво і фемінізм, що не бачать того, що завдяки цим грантам трималась наша економіка та інфраструктура. Що ми, такі бездушні та необізнані, маємо бути щиро вдячні американському народу за його альтруїзм. По-перше, хто сказав, що ми не вдячні? По-друге, всі ми тут чудово розуміємо, що грантова система це лише інструмент поширення американського впливу під проводом демократів-глобалістів. Як бачимо, цей проект терпить невдачу.
Але мене турбує інше. Цими наративами про критичну допомогу та вдячність американському народу нормалізується наш абсолютно залежний стан. Як так, нам тепер доведеться виживати самостійно? Але ж не доведеться. Бо, представники Трампа зауважили, що допомога у життєво необхідних сферах не припиниться (про що я теж згадувала у минулому дописі), а аудит буде проводитись стосовно соціокультурних програм, отого самого лівацтва і фемінізму.
Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні - ок і наводять чисельні приклади допомоги. Окей, а чому ви не згадуєте те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об'єдналась поза грантів? Чи це не вписується в образ нужденної жертви для нового гранту? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим тощо з боку самих же українців тут і за кордоном - все це лишається в тіні, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов'язок, а не для звіту про успішно освоєні кошти. Так і має бути, бо саме таким є громадянське суспільство - кожний на своєму місці робить свою справу. Але для вас чомусь нормою є той факт, що український бізнес, суспільство та держапарат мають бути на утриманні у Заходу, поки наші чиновники успішно купують закордонні вілли, нові автівки, вкладають в крипту та безтурботно відпочивають на люксових курортах?
Звісно, ви скажете, що іноземна, зокрема американська, допомога, в рази більша, ніж здатність до забезпечення всередині країни. Я погоджуюсь, але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів провели релокацію за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки бізнесів закрилось? Скільки коштів витрачається підприємцями для відкатів, аби мати можливість далі працювати в Україні? Куди йдуть зібрані податки? Чому немає гнучких умов для ведення соціально відповідального бізнесу? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому продовжують фінансуватись адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємтсв? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака у статус перспективного партнера? І ще безліч "чому?" буде виникати, на які нам доведеться шукати відповіді.
Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати і свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу "демократично", за "власною волею"? Бо говорити про незалежну та суб'єктну державу дуже класно, але от творити її якось і не дуже хочеться, виходить. Бо важко це все.
Як бачите, тема дуже глибока і складна, навіть у серії постів складно розкрити її належним чином, бо кожний з нас має про це задуматись. Але я дуже сподіваюсь, що моя думка чітка і зрозуміла: питання скорочення грантового фінансування (цілком очікуване, еге ж?) вимагає від нас тверезо подивитись на своє становище і прийняти відповідні рішення для того, аби уникнути труднощів чи вирішити ті, що вже з'явились. І це ж тільки початок. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму.
Але мене турбує інше. Цими наративами про критичну допомогу та вдячність американському народу нормалізується наш абсолютно залежний стан. Як так, нам тепер доведеться виживати самостійно? Але ж не доведеться. Бо, представники Трампа зауважили, що допомога у життєво необхідних сферах не припиниться (про що я теж згадувала у минулому дописі), а аудит буде проводитись стосовно соціокультурних програм, отого самого лівацтва і фемінізму.
Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні - ок і наводять чисельні приклади допомоги. Окей, а чому ви не згадуєте те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об'єдналась поза грантів? Чи це не вписується в образ нужденної жертви для нового гранту? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим тощо з боку самих же українців тут і за кордоном - все це лишається в тіні, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов'язок, а не для звіту про успішно освоєні кошти. Так і має бути, бо саме таким є громадянське суспільство - кожний на своєму місці робить свою справу. Але для вас чомусь нормою є той факт, що український бізнес, суспільство та держапарат мають бути на утриманні у Заходу, поки наші чиновники успішно купують закордонні вілли, нові автівки, вкладають в крипту та безтурботно відпочивають на люксових курортах?
Звісно, ви скажете, що іноземна, зокрема американська, допомога, в рази більша, ніж здатність до забезпечення всередині країни. Я погоджуюсь, але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів провели релокацію за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки бізнесів закрилось? Скільки коштів витрачається підприємцями для відкатів, аби мати можливість далі працювати в Україні? Куди йдуть зібрані податки? Чому немає гнучких умов для ведення соціально відповідального бізнесу? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому продовжують фінансуватись адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємтсв? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака у статус перспективного партнера? І ще безліч "чому?" буде виникати, на які нам доведеться шукати відповіді.
Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати і свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу "демократично", за "власною волею"? Бо говорити про незалежну та суб'єктну державу дуже класно, але от творити її якось і не дуже хочеться, виходить. Бо важко це все.
Як бачите, тема дуже глибока і складна, навіть у серії постів складно розкрити її належним чином, бо кожний з нас має про це задуматись. Але я дуже сподіваюсь, що моя думка чітка і зрозуміла: питання скорочення грантового фінансування (цілком очікуване, еге ж?) вимагає від нас тверезо подивитись на своє становище і прийняти відповідні рішення для того, аби уникнути труднощів чи вирішити ті, що вже з'явились. І це ж тільки початок. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму.
Forwarded from Новосилецький на дивані
Пропоную вам переглянути цей список і офігіти від кількості ГОшек, які отримали усі в сукупності мільярд доларів грантів на "Демократія, права людини та врядування".
Я не спорю, що там є і достойні проекти, медіа і люди. Але тикнувши просто на рандомні зі списку і загугливши їх роботу - жахаєшся. Якісь не зрозумілі нікому кіношники з двома артхаус фільмами нікому непотрібними, якісь "інститути" з п'яти друзів і "школи усвідомленого підприємництва", чи "жінки проти корупції".
Просто треш. Там список нескінчений. Побачити і знайомі назви, типу: Телебачення Торонто, Хащі чи Бабель.
Я не спорю, що там є і достойні проекти, медіа і люди. Але тикнувши просто на рандомні зі списку і загугливши їх роботу - жахаєшся. Якісь не зрозумілі нікому кіношники з двома артхаус фільмами нікому непотрібними, якісь "інститути" з п'яти друзів і "школи усвідомленого підприємництва", чи "жінки проти корупції".
Просто треш. Там список нескінчений. Побачити і знайомі назви, типу: Телебачення Торонто, Хащі чи Бабель.
Forwarded from Темна Академія | Dark Academia 🌚
Від Крут до Дивізії «Галичина»: життєвий шлях Аверкія Гончаренка 🇺🇦
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії. Після Прилуцької гімназії хлопець пішов шляхом кадрового військового. За бойові заслуги у Першій світовій нагороджений хрестом святого Георгія. З 1916 року викладав тактику в Київській школі прапорщиків.
З початком національно-визвольного руху Гончаренко українізує свій курс юнкерів та восени 1917 року здійснює «пілотний» випуск українських старшин Першої Юнацької Військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького.
З січня 1918 року — командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Учасник оборони Бахмача та командувач операції під станцією Крути.
Після радянської окупації правобережної України і падіння ЗУНР Гончаренко відбув два місяці в таборі для інтернованих поблизу Перемишля. По тому повернувся до Станіславова.
Понад двадцять років полковник Гончаренко працював в Українській кооперації, але з початком Другої світової 53-річний офіцер знову вирушив до війська. Разом із підлеглими чотирма офіцерами завербував понад 3 тисячі вояків. Після розгрому «Галичини» потрапив до Австрії та Словаччини. Саме зусиллями Гончаренка понад 2000 українців опинилися в місцях дислокації британської, а не радянської, армії.
Гончаренко опікувався пораненими українцями у військових шпиталях. Згодом – в Італії, Британії – займався організацією допомоги колишнім воякам-інвалідам та хворим. Створив у Великій Британії Союз українців та Фонд допомоги ветеранам.
1952 р. Аверкій Гончаренко оселився у США. Організував «Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА». Помер 12 квітня 1980 р., і похований на українському цвинтарі Петра і Павла в м. Парма (штат Огайо).
#АверкійГончаренко #Крути #УНР #героїКрут
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії. Після Прилуцької гімназії хлопець пішов шляхом кадрового військового. За бойові заслуги у Першій світовій нагороджений хрестом святого Георгія. З 1916 року викладав тактику в Київській школі прапорщиків.
З початком національно-визвольного руху Гончаренко українізує свій курс юнкерів та восени 1917 року здійснює «пілотний» випуск українських старшин Першої Юнацької Військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького.
З січня 1918 року — командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Учасник оборони Бахмача та командувач операції під станцією Крути.
Після радянської окупації правобережної України і падіння ЗУНР Гончаренко відбув два місяці в таборі для інтернованих поблизу Перемишля. По тому повернувся до Станіславова.
Понад двадцять років полковник Гончаренко працював в Українській кооперації, але з початком Другої світової 53-річний офіцер знову вирушив до війська. Разом із підлеглими чотирма офіцерами завербував понад 3 тисячі вояків. Після розгрому «Галичини» потрапив до Австрії та Словаччини. Саме зусиллями Гончаренка понад 2000 українців опинилися в місцях дислокації британської, а не радянської, армії.
Гончаренко опікувався пораненими українцями у військових шпиталях. Згодом – в Італії, Британії – займався організацією допомоги колишнім воякам-інвалідам та хворим. Створив у Великій Британії Союз українців та Фонд допомоги ветеранам.
1952 р. Аверкій Гончаренко оселився у США. Організував «Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА». Помер 12 квітня 1980 р., і похований на українському цвинтарі Петра і Павла в м. Парма (штат Огайо).
#АверкійГончаренко #Крути #УНР #героїКрут
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM