Літературні образи, а то й цілі сюжети постають зі снів дуже часто. Впевнений, що кожен із вас знає хоча би декілька таких.

І хоч я не пишу нічого, проте деякі сни так і просяться на папір. От, зокрема, час від часу мені сниться одна конкретна церква, точніше її руїни. Архітектурно вона більше нагадує костел, але чомусь у мене враження, що це точно не римо-католицький храм. Вона розташована в селі на Волині, яке знаходиться неподалік, бо їздив я туди винятково велосипедом. Розташована будівля в невеликому сквері між двома вулицями, буквально 100 на 50-70 метрів. Там ростуть високі молоді дерева, чиї крони густо розростаються аж угорі, проте в цьому сквері панує дивна напівтемрява навіть у літній полудень, тому під ногами майже немає трави. Стіни церкви кам’яні, без тиньку, за кольором темно сірі, а часом здаються аж чорними. Та головна архітектурна особливість - це величезні двоповерхові підземелля під церквою. Заплутаний лабіринт льохів та переходів. Ув одному сні, зосередженому саме на підземеллях, запанував аж такий лавкрафтівський жах, що я досі не можу згадати, що ж так мене налякало в тих глибоких підвалах. І досі ця похмура церква - один із найбільш моторошних образів, що з'являлися мені в снах за життя.

І десь двічі-тричі на рік вона знову мені сниться. Я навіть у сні не наважуюся спускатися в ті підземелля. А востаннє взагалі дивився на цю церкву тільки здаля, не підходячи близько. Хоча пам'ятаю свою думку вві сні, мовляв, я був тут вживу, не бачив нічого страшного, тому й зараз нічого страшного не станеться.

Сьогоднішній сон був якийсь зовсім інший. Я відразу опинився в тому селі, а може й у самій будівлі. Вона була ціла, і навіть здавалося, що діюча наразі. Там бавилися якісь діти, а я таки наважився спуститися в підвали. Натомість вхід туди виявився аж з горища - через глибоку шахту, як у ліфта. Простір був заповнений благенькими дерев'яними драбинами, по яких спускатися було небезпечно, бо не було навіть за що вхопитися, якщо котрась із них обламається. Я спускався, майже нічого не бачачи перед собою. Та в якийсь момент моя свідомість опинилася в іншому, паралельному "я", котрий, спускаючись іншим шляхом, мав завадити мені дістатися підземель. Я розумів, що сплю, і що мені важко дихати, що пора прокинутися, бо сон втрачає зв'язність. І чітко пам'ятаю останні думки перед тим, як прокинутися: тверде рішення поїхати знову до тієї церкви і ще раз обійти там кожен закапелок. І так щоразу: я розумію врешті, що мені сниться сон, що я бачу цю церкву викривленою, не такою, як у дійсності, що мені конче потрібно туди поїхати знову, от лишень прокинуся і пригадаю маршрут.

І завжди минає трохи часу, перш ніж я розумію, що не було ніколи такої поїздки. Не існує такого села. Не існує тієї церкви. Всі спогади, які я "пригадую" уві сні - це фрагменти якогось найпершого сну, які відтепер перекочували в усі наступні й видають себе за реальність, пригадану в снах.

Нічого особливого, начебто. Проте виникає відчуття, що світ створюється щоночі наново. Але трохи інакшим. Щось доповнюється, щось видаляється, а наші спогади щоразу допасовуються до нової картини реальності, яка чекає нас після пробудження. І та церква, вся та поїздка інколи видається таким ось видаленим спогадом, який не пасував до зміненої вночі картини світу. Цей сюжет мого життя хтось вирізав, як непотрібний побічний квест. Зрештою, ніколи й не вірив у такі повторювані сни, вважаючи їх вигаданим шаблоном для фільмів чи книг. Але, ось – повторювані сни є й у мене.

#кіно

Що ж, я таки додивився 2-ий сезон "Перснів влади" від Amazon і немає сенсу щось коментувати. Загалом два сезони (16 серій) - це понад 16 годин хронометражу, за який толком не розказано історії жодного персонажа. Все - як безкінечний вступ до чогось епічного, що так і не настає. Безглузда склейка не менш безглуздих сцен, що не грають між собою ані сюжетно, ні навіть хронологічно. Серіал, де відсутня увага до деталей; епічна картинка загальних планів змінюється дешевими декораціями. Скажімо, помпезний Нуменор не має ні портової інфраструктури, ні жодної міської площі, ані солдатських казарм. Дія тренування бійців, релігійні відправи та звичайні ярмарки відбуваються в ідентичних замкнутих локаціях. Величезний Ереґіон зблизька показаний як одна маленька площа, де вежа кузні знаходиться по суті поруч з міськими воротами. Вражає "епічна" битва ельфів, коли кіннота зупиняється за метр від орчого війська. А ще Том Бомбадил каже Ґендальфу "не чарівник вибирає паличку, Гаррі, а паличка вибирає чарівника".

Пшик.

Забув сказати головне.

Всі перераховані вище недоліки можна було б сміливо опустити й не звертати на них уваги. Якщо подумати, то у фільмах про Гаррі Поттера (загальний хронометраж, до речі, майже такий самий) не менше абсурду і відсутності логіки, за якою начебто жив той магічний світ. Почавши прискіпуватися, там не витримає критики жодна сюжетна лінія. Але справа якраз у тому, що прискіпуватися не хочеться. У тих фільмах створена прекрасна магічна атмосфера, ти віриш тому, що відбувається на екрані, ти переживаєш за персонажів; зрештою, чому приховувати - я навіть всплакнув не раз. І передивлявся ці фільми десяток разів.

Або трилогія "Володаря Перснів" Пітера Джексона. Це ж як треба зняти фільм, щоб я, котрий читав книги і знає всі сюжетні ходи наперед, навіть за десятим переглядом наприкінці ридав як дитя! Щоразу, коли в Морії зав'язується бій і з'являється балроґ - мені відверто страшно, хоч я передивлявся ці сцени бозна скільки разів. Але ж чорт, це моторошні сцени!

Натомість серіал "Персні влади" жодного разу не змусив мій пульс пришвидшитися. Що б не відбувалося на екрані, яка б не була красива картинка - ніщо не викликало жодних емоцій. Окрім, хіба, іспанського сорому. Нуль. Кожну серію я просто відсидів, як нудне заняття в університеті. При тому, що такі як я по суті - це цільова аудиторія. Елронд мало не гине на полі бою? По цимбалах. Саурон кує персні влади? По цимбалах. На гобітів падає каміння? Взагалі пахую. Нарешті з'являється балроґ? Пфф, не вражає. Анітрохи. Цілком нікчемна сцена, як і всі інші. Нуль емоцій.

От в цьому й головна біда серіалу. Він не викликає емоцій. Не втягує, не переконує, не зацікавлює.

Весь світ: оргії репера P.Diddy
Українці: чи чпокалися Українка з Кобилянською? 🤔


Нічого нового в Датському королівстві.
Чесно, як уже це все дістало... Нездорова фіксація суспільства на тому, хто з ким спить.

7-го жовтня стартувала десятиденна літературна резиденція в Луцьку, покликана посприяти популяризації однієї з головних подій в історії середньовічного міста, а саме - з'їзду європейських монархів 1429 року.

Власне, в рамках резиденції двоє письменниць проживатимуть в Луцьку й надихатимуться на створення літературних творів про це місто чи й узагалі конкретно про з'їзд монархів. Цьогоріч резидентками стали Ірен Роздобудько та Ольга Купріян. Така ось вступна інформація.

А до чого я веду? Сьогодні запланований літературний вечір з Ірен Роздобудько - письменницею, чиїх творів я читати, звісно, не планую. Але так сталося, що маю дві її давні книги, тож, знаєте, сумно їм без автографів... 🤭

Ірен Роздобудько розповідатиме про те, як зароджується ідея великого роману. Іронічно, адже до втілення ідеї великого роману в письменниці якось руки не дійшли 😁🫣

П.С.: серед розсипів моєї бібліотеки книжки Роздобудько чомусь лежали поряд з книгами Забужко. І не можу припинити думати про покруч їхніх імен - Оксен Забудько 🥲

Оксен Забудько - канадійський письменник українського походження, відомий своїми кримінально-еротичними романами з претензією на високу полицю. Очікуйте на XXXII Book Forum Lviv 2025.

Ось вам трохи теоретизування і дещиця голої математики для подальших спекулятивних висновків.

Вічна суперечка про "високу" та "низьку" літературу - великою мірою безсенсовна, оскільки критерії слабо піддаються верифікації. Більше того, вони змінні, часом взаємовиключні - все залежить від контексту та площин аналізу. От, скажімо, якщо порівняти творчість Германа Гессе та яку-небудь Татьяну Устінову чи Даніеллу Стіл, то все елементарно. Де в цій дихотомії "високе", а де "низьке" зрозуміти не важко. Але навіть приклад Агати Крісті - це вже не настільки очевидно. Йдемо далі? Ось вам цілі жанри - фентезі та фантастика. Градація всередині жанру теж начебто досить явна. Проте жоден фантаст чи автор фентезі досі не отримав Нобелівської премії. Немає спеціальної топової премії, скажімо, в жанрі соціального роману чи магічного реалізму. А от вузькоспеціалізовані премії в жанрі фантастики, горрору чи фентезі - піжалуста, скільки влізе. А це вже свідчить про якесь виключення, окремішність, вимір літератури в інших системах координат. Але, повторюся, ці координати плинні та змінні. І так з кожним письменником можуть виникнути проблеми. Діккенс. Писав дядько розважальні романи для свого часу та відповідної публіки. Зрештою, він практично втілив феномен серіалу в книжках. Чимало його творчих прийомів були спрямовані виключно на збільшення продажів. Але Діккенс водночас незаперечний класик. А давайте візьмемо Леся Подерв'янського 😜 Ну, для мене це не "висока полиця", бо його п'єси - це вже найвища антресоль на чеській меблевій стінці ;) І наявність у нього букерівської премії чи "Книги року BBC" взагалі не грає ніякої ролі. Продажі? Пфф, та в нього й книг не так багато. Водночас "Fifty shades of gray" має рекордні продажі. Але це навіть не полиця. Це підставка під тумбочку.

І тим не менше, ми інтуїтивно, навіть без літературознавчої критики відчуваємо, де - розважальна комерційна література, а де - справжнє високе мистецтво. І от куди ж би я сам зарахував тексти Софії Андрухович? Попри сміх і сльози, мій внутрішній критик визнає, що її творчість має претензію саме на "високу полицю". Тому й претензії до книг відповідні. І їх немало. Проте, як дехто з вас пам'ятає, про смаки не сперечаються. 😁 І довести комусь, що чийсь смак об'єктивно ліпший, ніж чужий - справа невдячна. Тому хай емоції притлумить математика.

Olx - найбільша, напевно, платформа для продажу книг, яка цілком незалежно ілюструє циркуляцію книг. Так ось: на olx вчора було в продажу сукупно всього лиш 13 штук книг Ольги Токарчук (українською мовою). При тому, що перекладено аж 14 книг письменниці й половина мають по два видання. Та одного лиш роману "Фелікс Австрія" (теж два видання) Софії Андрухович в продажу було 65 штук. На весь olx у продажу є тільки 3 штуки "Дванадцяти обручів" Юрія Андруховича. А роман має щонайменше п'ять різних видань.

От тепер черга спекуляцій. Ми не знаємо (точніше я не знаю) загального тиражу всіх книг Ольги Токарчук, виданих в Україні. Не знаю і кількості проданих екземплярів "Дванадцяти обручів". Проте на сьогодні знаємо, що "Фелікс Австрія" розійшовся тиражем понад 50 тисяч примірників. Тож, начебто, 65 штук, які продають по колу на olx, від загальної кількості 50 тис. - це дрібниця. Але не зовсім так. Роман Софії Андрухович продають в дуже вузькому ціновому діапазоні. Тобто на продажі цієї книги ніхто особливо не прагне заробити. Єдиний примірник "Книг Якова" Ольги Токарчук продають майже за 1300 грн. Відчуваєте різницю?

Тобто, майже щодня на olx з'являється нове оголошення про продаж "Фелікс Австрія", БО людина банально прочитала роман і готова його позбутися навіть за безцінь. Натомість роман Ольги Токарчук хтось продає лише з огляду на перспективу заробити на ньому грубі гроші. По суті, якщо крута книга навіть видана великим тиражем, то читач залишає її для власної бібліотеки, а не виставляє на продаж, щоб купити щось інше. Тож коли закінчується тираж справді вартісної літератури, то можливість знайти і купити примірник втрачається. Тоді як посередні тексти постійно перепродуються.

І це для мене дуже вагомий показник "високої" чи "низької" літератури.

Так, я цілком свідомий того, як багато факторів гріють роль у цих продажах на olx, проте згрубша правило діє безвідмовно: якісна література потроху осідає в особистих бібліотеках, а прохідні твори вільно циркулюють. І навіть ціни тут не грають великої ролі, як і тиражі. Тож "Польові дослідження з українського сексу" чи "Музей покинутих секретів", як і "Фелікс Автрію" чи "Сьомгу" не становило проблеми придбати і ще довго не становитиме. А от "Книги Якова" хоч і досить дорогий роман, проте вже став дефіцитним. Згадайте самі, які книги ви довго шукали і не могли знайти. І ви відчуєте, де "висока полиця", а де лиш претензія на неї. Єдине уточнення: це правило діє щодо відносно популярних та відомих видань. Маловідомі та рідкісні книги з нього випадають.

З вас – донати,
З мене – книги, ок?

Відкриваю допоміжну банку на комплекс безпілотної авіаційної розвідки для STAFF_GROUP на Покровський напрямок. Сума банки як для мого мікроблогу – непідйомна, аж 5 тисяч гривнів. Чи підйомна? ❤️‍🩹 То залежить від нас всіх. Давайте закриємо цей важливий збір.

Якщо подумати, то додаткова мотивація донатити – це якась дичина, адже насамперед це в наших же інтересах, а не якогось абстрактного підрозділу. Якщо в них буде розвідкомплекс, то будуть влучні піу-піу по мckлях. Краса, нє?

Проте куди ж без книжкової мотивації! Якщо нам вдасться закрити мою допоміжну баночку, то я розіграю серед усіх донатерів дві свої книги Богуміла Грабала в одні руки. Це «Занадто гучна самотність» від видавництва "Комора" та «Я обслуговував англійського короля» (яку взагалі вже ніде не дістати) від @ababahalamaha
Умови прості:

🔷 ставите + в коментарях
🔷 донатите на банку – отримуєте від мене номерок для розіграшу. Номерок кратний 40 грн, тож більша сума – більше номерків, а тому більше шансів стати власником книг 😉
🔷 в коментарі до донату вказуєте ваш нік з соцмереж, щоб я нікого не загубив. А ще краще пишіть мені відразу в директ.

Всьо.
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/87Y3EEkE2L
А також – у шапці профілю.
https://www.instagram.com/p/DBIx_nfNFin/?igsh=MWE0dmkwdW5hZ3Q0cg==

Не повірите, але я поважаю вас усіх більше, ніж пані Оксана Забужко – свою аудиторію й адекватне людство загалом. Адже я не порадив би вам читати відверто погані книги.

Тепер по суті.
У фейсбуці (де ж іще) відома філософиня Забужко нарікає на прикру відсутність суспільного інтересу до книги італійського письменника Джованні Кателлі Камю має померти. Адже в Європі книга начебто наробила шуму, а в нас її оминають увагою (принаймні так здається пані Оксані). Ось лінк на її допис. То що з ним не так?

Забужко називає книгу Кателлі своєю "книжкою року" 2023. І це вганяє мене в ступор, адже позитивних відгуків про цей текст я ще не чув. Це псевдожурналістське розслідування, що вперше вийшло друком у 2013 році, не містить жодних фактів чи переконливих аргументів, а лиш у художній формі подає домисли автора про причини загибелі Камю. Русскіє, мовляв, мали зуб на письменника, а тому мусили б його вбити. Домисли, повторювані багатократно як мантра. Та справа не в тому, чи справді Камю вбили (бо цілком імовірно, що так воно й було), а в підігруванні міфу про всемогутні російські спецслужби. Про "довгі руки" всюдисущих кеґебістів, що дотягнуться до всіх.

Так, Камю був лідером думок свого часу й вагомою фігурою в світі; так, він рішуче засудив радянське вторгнення в Угорщину й звинуватив самого міністра закордонних справ срср Шепілова. Й останній, мовляв, особисто віддав наказ кдб ліквідувати письменника. Та ось у чому річ: доказів не існує. І це не придворні інтриги часів пєтра вєлікого, а 1960 рік, коли міжнародну операцію по ліквідації нобелівського лауреата було би приховати не легко. Це мінімум десятки задіяних осіб, серед яких хтось та й мав залишити докази. Та менше з тим: срср мав зуб на безліч відомих людей по всьому світу, й безліч відомих людей відверто звинувачували срср в тяжких злочинах. Вибіркова ліквідація Альбера Камю – це вірогідне рішення для кпрс, та аж ніяк не доконечне. Наявність мотиву не означає абсолютної невідворотності злочину. Але що ми маємо? Ми маємо радянський кдб як терористичну організацію, що тримала в страху пів світу. Адже саме страх – головна мета тероризму. Не ліквідація окремих опозиційних осіб, а саме страх – як найдієвіший інструмент контролю над масами. Чим більше заляканих осіб, тим менше безстрашних опозиціонерів. Тому міф про «довгі руки» радянських спецслужб настільки корисний для росіян. Мовляв, не смійте нас критикувати, бо ми дістанемо вас навіть в Антарктиді. І от саме цьому міфу підігрує Забужко.

Вона настільки переконана в усемогутності русні, що презумпція винуватості кдб у смерті Камю для неї непорушна. А отже – їй не потрібні докази. Забужко наче закликає: «Бійтеся! Бо росіяни всесильні, безжальні й доказів не лишають. У них довгі руки й дотягнуться до всіх». Й ось, коли весь світ буде також переконаний у цьому, то й «довгим рукам» росіян не знадобиться навіть кудись там тягнутися.

А відсутність "суспільного інтересу" до книги Кателлі пояснюється оцінкою 2.9 з 5 на Goodreads. Навіть пересічний читач не настільки тупий, щоб захоплюватися поганими текстами, які обіцяють багато, а не дають нічого.

Проілюструю вам свої думки з цього приводу наступним прикладом.

Камю гине в автокатастрофі. Скрябін гине в автокатастрофі. Схожість ситуацій у тому, що обох їх можна було назвати опозиційними лідерами думок. І гинуть обоє на піку популярності, в кризові моменти, що спричиняє значний резонанс, а тому автокатастрофи не здаються випадковими. І якщо в випадку загибелі Камю справді є підстави припускати зумисне вбивство, то у випадку загибелі Скрябіна підстав чи хоч би яких реальних доказів немає. Але заждіть!

А що якби Скрябін загинув у росії? Якби автокатастрофа сталася не на Дніпропетровщині, а в якомусь Краснодарському краї? Навіть у мене не було б сумнівів, що аварія підстроєна. Зрештою, як немає сумнівів у причетності російських спецслужб до будь-якої трагедії, що вигідна русні.

Але чому так? Та ось саме через цей міф про безжальні всемогутні російські спецслужби. Русня працювала на цей міф настільки ретельно, що тепер міф працює на русню. Тож чи насправді Камю вбили кадебісти, чи справді Смоленська трагедія - це справа також їхніх рук, вже не так важливо, адже міф змушує нас вірити у винуватість росіян. Винуватість, а отже - всемогутність. І безкарність. В такій ситуації якісь докази й голос розуму вже безсилі. Красота, нє?

А правда в тому, що лайно інколи трапляється. І навіть без участі русні, хоч це їм і вигідно.

#прочитане

Іваничук Роман, Нещоденний щоденник, Львів: Літопис 2005, 216 с. [прочитав 05-13.01.2024]

Почавши читацький рік із «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко, я по інерції занурився в наступний, начебто схожий текст – про ті ж 2003-2004 роки. Понадто після їх осмислення в художній прозі кортіло для більшого контрасту чіткої мемуаристики, – а тут ще й чоловіча! Та контраст виявився надто різким. Попри пафосний старосвітський стиль письма, спершу мене захопили згадки про події, які пам’ятаю сам, що перегукуються з «Записками…» Костенко (Скнилівська трагедія чи смерть Соломії Павличко). А ще сентиментальні, щирі згадки про родину автора, особливо про брата й дочку Наталю, згодом визнану майстриню перекладу. Зрештою, завдяки цьому тексту я відкрив для себе кількох нових авторів та книжкових титулів. Навіть описані піші маршрути Іваничука захотілося пройти самому. Проте, все ж фізична палітурка виявилася естетично привабливішою від самого тексту.

#прочитане

Прогулянки з динозаврами, або чому я не читатиму романів Іваничука

Забуваємо про назву: цей текст із нерегулярними датованими записами навряд чи справді писався як щоденник. Радше на основі розрізнених нотаток згодом і була написана книга спогадів (хоча це й не має великого значення). Це мішанина згадок про дитинство, оповідей про родину, роздумів про літературний процес, політику (особливо про політику!), жалів та нарікань, звинувачень, а паралельно – хвастощів, самовихваляння і напучувань. Втиснув Іваничук у текст навіть цілу свою доповідь з нагоди вручення йому премії фундації Антоновичів, - понад шість сторінок. І все це з пафосом, помпезно, патетично – як з уст ведучого концерту в районному будинку культури з нагоди державного свята.

Звикнувши до ролі класика, депутата і просто великого цабе, Іваничук лиш ледь описує світ, побачений крізь мильні розводи своєї бульбашки, де й досі важливі конформізм, зібрання і з’їзди, лінія партії та спілка письменників. Це слова людини, яка не зрозуміла, що вона давно випала з реальності й потяг життя поїхав далеко вперед, торохкочучи вагонами. Навіть зі слів автора про самого себе, я з легкістю можу уявити його типовим вишиватником – людину застарілих поглядів, обережного конформіста, чванливого бюрократа, наділеного всіма «чеснотами» зразкового комуняки, який, проте, якимось чудом є щирим українським патріотом. Пихатим комуністичним патріотом. От десь у цьому його звинуватив Микола Рябчук, за що останньому Іваничук погрожував дуеллю. Лиш на сторінках книги, звісно.

Здається мені, вже навіть тоді живого Іваничука ніхто не слухав, тож своє бачення суспільного майбутнього, геополітичні зауваги, а також погрози старим ворогам він ретельно виписував у цих мемуарах, між іншим, також нікому не потрібних (зважаючи на продажі). Місцями шанований прозаїк впадає у відвертий маразм, за що мені, як читачеві, ставало дико соромно. Печально, якщо це старість так впливає на світлі уми. Хоча куди страшніше думати, що таким Іваничук був завжди. Як після цього сприймати творчість письменника серйозно – я не знаю. Тінь цього неадекватного тексту визначатиме мої враження від кожного його роману, якби я взявся їх читати. Та мені пощастило, що історичних романів я загалом не люблю, тож не втрачаю багато.

Було все ж дещо й цікаве: це плітки й подробиці з літературного життя ранніх 2000-х. Відразу впадає в око, що з нього автор випав давно й безповоротно. Про молоду ґенерацію письменників та поетів він пише (часто з огидою) майже виключно на основі їх книжок чи почутого десь на презентаціях. Сам же він же гастролює по сільських бібліотеках, школах і тільки зрідка – по університетських аудиторіях (ймовірно, на запрошення таких же динозаврів). Проте можна знайти пікантні подробиці деяких скандалів, про які вже давно забули і ЗМІ, і читачі. Та Іваничук пам’ятає. І щедро поливає гівном Іздрика, Винничука, Покальчука, Андруховича, Жадана, Кокотюху і ще дуже багатьох. Здавалося б, натомість він мав би поважати і любити якихось покручів, хіба ні? Та ось похвала від Іваничука дезорієнтує, адже його список фаворитів не викликає заперечень: Василь Герасим’юк, Ніна Бічуя, Олег Говда, Галина Пагутяк, Василь Ґабор, Олег Лишега (з ноткою докору за вторинність). А Євгенові Пашковському або ж Тані Малярчук він узагалі пророкує Нобелівську премію.

З передбаченнями у тексті справа десь така, як у Грицака: якщо збуваються, то навпаки. Хтозна, як би пережив Іваничук той факт, що зараз Жадан – найімовірніша кандидатура на Нобелівку. Натомість він твердо заявляв, що Медведчуку в 2004-му – гайки, ніякого політичного майбутнього, тільки розправа від соратників. А головне – що Янукович ніколи не стане президентом. Ось тому й страшно, що з таким даром «пророцтв навпаки» нам узагалі Нобелівка з літератури не світить.

P.S.: Дивно, що в потоці самовихваляння, Іваничук не пропонує себе на роль лауреата. Ймовірно, лише тому, що глибоко в душі не сумнівається в тому, що заслуговує на премію. Тож мовчить, щоб не псувати театральної драматичності.

Оце так поворот

Скоро собаки їстимуть корейців в Україні.