Цього дня - 19 січня, - але в далекому 1868 році у Відні народився Ґустав Майрінк, автор одного з моїх найулюбленіших романів у всій світовій літературі. І хоч цьогоріч не випадає якогось ювілею письменника, проте для самого роману "Ґолем" - так. Він з'явився окремою книгою рівно 110 років тому - у 1915 році (хоча перед тим виходив частинками як серія журнальних публікацій).
Ґустав Майрінк - знакова постать для всієї австрійської літератури, але й дуже трагічна. Якось від самогубства його відмовив містичний збіг, - і такі речі супроводжували письменника все життя. Тож було б чудово, якби світ побачила хороша біографія Майрінка ще й українською мовою. Він того вартий.
А взагалі в мене з постаттю автора, а понадто з романомне про ґолема пов'язано стільки різних збігів, історій та інших книг, що колись я візьмуся таки про це розповідати. А поки підніміть разом зі мною за світлу пам'ять геніального письменника келих/чашку будь-чого, що ви там п'єте сьогодні. (Зрештою, неділя - можна пригубити й чогось міцного)
Ґустав Майрінк - знакова постать для всієї австрійської літератури, але й дуже трагічна. Якось від самогубства його відмовив містичний збіг, - і такі речі супроводжували письменника все життя. Тож було б чудово, якби світ побачила хороша біографія Майрінка ще й українською мовою. Він того вартий.
А взагалі в мене з постаттю автора, а понадто з романом
⸙ Index Librorum ⸙
Тотальна ЗРАДА від вашого Index Librorum Надворі несеться 2025-ий і навіть трохи снігу несеться теж, а мій новорічний ентузіазм зійшов на пси ще до кінця першої доби нового року (вже без великої літери). Помітили, що ось уже скоро два тижні, як новий рік…
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Добривечір 🫠
Подивився в ютубі миленьке відео з розвінчанням поширених міфів про українських письменників. А в коментарях знайшов справжню перлину:
"Зі школи пам'ятаю міфи про ... Гоголя й літургічний сон"
Алілуйя-Алілуйя, спить Гоголь літургічним сном і махає кадилом в труні 🤣
"Зі школи пам'ятаю міфи про ... Гоголя й літургічний сон"
Алілуйя-Алілуйя, спить Гоголь літургічним сном і махає кадилом в труні 🤣
Он, значить, як називається моя хвороба - непам'ять закінчень.. Я хворію нею безнадійно вже кілька років. Достоту так, як пише Ґосподінов ув Епілозі Часосховища - моментально забуваю, чим закінчуються книги та фільми, і не раз змушений передивлятися фінал якоїсь стрічки вже наступного дня, бо мене не відпускає нав'язлива думка, що я не можу пригадати кінцівку. З початками історій все гаразд, як не дивно.
Бувають і казуси. Як, наприклад, на презентації книги бо БОЛИТЬ Євгенії Сенік у Львові. Я дочитав останні розділи буквально напередодні презентації, в тиші та спокої, і все одно запитав письменницю, чому в книзі не описано похорон Анни Попович. Здивувалися всі, бо цей опис у тексті був. Натомість кінцівка книги начисто стерлася з голови, тож довелося перечитувати.
І так постійно. Я собі пояснював це тим, що панічно боюся Кінця - будь-якого і будь-чому, тому історії в моїй пам'яті зберігаються незавершеними. Цікаво, як собі цю хворобу пояснює Ґосподінов.
Бувають і казуси. Як, наприклад, на презентації книги бо БОЛИТЬ Євгенії Сенік у Львові. Я дочитав останні розділи буквально напередодні презентації, в тиші та спокої, і все одно запитав письменницю, чому в книзі не описано похорон Анни Попович. Здивувалися всі, бо цей опис у тексті був. Натомість кінцівка книги начисто стерлася з голови, тож довелося перечитувати.
І так постійно. Я собі пояснював це тим, що панічно боюся Кінця - будь-якого і будь-чому, тому історії в моїй пам'яті зберігаються незавершеними. Цікаво, як собі цю хворобу пояснює Ґосподінов.
А ще цього дня - рівно 110 років тому - в селі Пилипче Чортківського району (насправді ближче до Хотина, ніж до Чорткова) народився Яків Гніздовський - один із моїх улюблених українських мистців ХХ століття. Емігрант, що лиш по смерті "повернувся" до України (прах у 2005 році перепоховано на Личаківському цвинтарі), чоловік із фантастичним талантом і насиченою біографією; певною мірою - втілення українсько-американської мрії про успіх.
Особливий аспект його творчості - книжковий дизайн. Це абсолютно впізнаваний стиль: еталон естетики мінімалізму та неймовірні шрифти.
І топовий список авторів.
А чи не наймиліша моєму серцю робота Гніздовського - Дерева - зберігається в Луцьку в МСУМК. Я навіть маю килимок для миші з її принтом.
Також оригінали робіт Гніздовського є у краєзнавчому музеї Борщева, куди я ніяк не можу втрапити, як і в його рідне село, де також є музей мистця. Попри те, що ті краї мені вже стали як рідні, ноги до музеїв борщівщини мене не заносили. Але це вже зовсім інша історія.
Особливий аспект його творчості - книжковий дизайн. Це абсолютно впізнаваний стиль: еталон естетики мінімалізму та неймовірні шрифти.
І топовий список авторів.
А чи не наймиліша моєму серцю робота Гніздовського - Дерева - зберігається в Луцьку в МСУМК. Я навіть маю килимок для миші з її принтом.
Також оригінали робіт Гніздовського є у краєзнавчому музеї Борщева, куди я ніяк не можу втрапити, як і в його рідне село, де також є музей мистця. Попри те, що ті краї мені вже стали як рідні, ноги до музеїв борщівщини мене не заносили. Але це вже зовсім інша історія.
Forwarded from ukrain1an ꑭ news (mypresence)
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
😇«Зникнення білих не призведе до апокаліпсису. Можливо це буде початком чогось кращого»
Суспільна дискусія у Сполученому Королівстві не планує змінюватися: британський письменник Мохсін Хамід у ефірі популярного каналу Sky News обговорив із ведучим-афробританцем свою книгу під назвою «Останній білий».
Власне майстер англійського слова народився у Пакистані.
ukrain1an ꑭ news
Суспільна дискусія у Сполученому Королівстві не планує змінюватися: британський письменник Мохсін Хамід у ефірі популярного каналу Sky News обговорив із ведучим-афробританцем свою книгу під назвою «Останній білий».
Власне майстер англійського слова народився у Пакистані.
ukrain1an ꑭ news
Назвати чорношкірого чорним - це расизм, а сказати, що нічого страшного, якщо всі білі вимруть - це не расизм. Не переплутайте ☝️
Повторимо: вказувати на те, що хтось не "білий" - це расизм. Бажати смерті всім "білим" - це НЕ расизм.
П.С.: прикметно, що таку тезу виголошує втікач зі своєї "не білої" батьківщини у країні, яка буквально є символом "білого" колоніалізму; звісно, розповідати білим про їхню неважливість краще у комфортних умовах, створених цивілізацією білих.
Повторимо: вказувати на те, що хтось не "білий" - це расизм. Бажати смерті всім "білим" - це НЕ расизм.
П.С.: прикметно, що таку тезу виголошує втікач зі своєї "не білої" батьківщини у країні, яка буквально є символом "білого" колоніалізму; звісно, розповідати білим про їхню неважливість краще у комфортних умовах, створених цивілізацією білих.
2025-ий рік забрав ще одного талановитого письменника.
Цю трагічну новину дізнався з інстаграму Малґожати Реймер відразу тоді, коли це сталося. Не хотів розповідати вам, бо навряд чи його ім'я багатьом із вас знайоме. І це дуже несправедливо, коли смерть стає приводом познайомитися з автором. тим не менше, -
Марчін Віха (Marcin Wicha) був польським письменником з єврейської родини, а до того ж іще чудовим дизайнером, графіком, есеїстом. Найбільшу славу йому принесла літературна премія Nike 2018 року (відразу у двох номінаціях - від журі та від читачів) за книгу-есей Речі, котрі я не викинув (Rzeczy, których nie wyrzuciłem, 2017). Це книга про втрату матері, їхні складні стосунки, про пам'ять - на фоні того, як автор залишається сам на сам у квартирі мами з усіма її речами і змушений прибирати помешкання й вибирати, що викинути, а що зберегти.
Тепер немає і його самого. Помер 24 січня у віці 53-ьох років, так само залишивши по собі оселю, повну книг та інших речей.
Цю трагічну новину дізнався з інстаграму Малґожати Реймер відразу тоді, коли це сталося. Не хотів розповідати вам, бо навряд чи його ім'я багатьом із вас знайоме. І це дуже несправедливо, коли смерть стає приводом познайомитися з автором. тим не менше, -
Марчін Віха (Marcin Wicha) був польським письменником з єврейської родини, а до того ж іще чудовим дизайнером, графіком, есеїстом. Найбільшу славу йому принесла літературна премія Nike 2018 року (відразу у двох номінаціях - від журі та від читачів) за книгу-есей Речі, котрі я не викинув (Rzeczy, których nie wyrzuciłem, 2017). Це книга про втрату матері, їхні складні стосунки, про пам'ять - на фоні того, як автор залишається сам на сам у квартирі мами з усіма її речами і змушений прибирати помешкання й вибирати, що викинути, а що зберегти.
Тепер немає і його самого. Помер 24 січня у віці 53-ьох років, так само залишивши по собі оселю, повну книг та інших речей.
Ще коли я тільки вступив на магістратуру Варшавського університету й у мене почалися заняття з польської, то на одному з перших викладачка принесла нам, студентам, на опрацювання один з есеїв книги Марчіна Віхи Rzeczy, których nie wyrzuciłem. Ми обговорювали цей текст майже півтори години - скільки тривало заняття, і він був того вартий. Мені страшенно захотілося купити цю книгу собі, понадто приваблював її мінімалістичний дизайн. Але я все відкладав і відкладав...
Не пригадую, який це був день, здається, п'ятниця. А вже в неділю BUW (Бібліотеку Варшавського університету) зачинили для відвідувачів, бо саме там відбулася традиційна церемонія нагородження лауреатів літературної премії Nike - однієї з найпрестижніших національних премій у Польщі. Перемогу здобула книга Марчіна Віхи. І, звісно, письменник навіть не підозрював, що за нього вболівала купка студентів з України, Білорусі та кількох інших пострадянських країн, хоч і вперше прочитали його тексти лиш напередодні в університетській аудиторії.
Не пригадую, який це був день, здається, п'ятниця. А вже в неділю BUW (Бібліотеку Варшавського університету) зачинили для відвідувачів, бо саме там відбулася традиційна церемонія нагородження лауреатів літературної премії Nike - однієї з найпрестижніших національних премій у Польщі. Перемогу здобула книга Марчіна Віхи. І, звісно, письменник навіть не підозрював, що за нього вболівала купка студентів з України, Білорусі та кількох інших пострадянських країн, хоч і вперше прочитали його тексти лиш напередодні в університетській аудиторії.
Не знаю, як вам сказати, і не знаю, чи хотіли б ви це чути, але, зрештою, скільки ж можна втримати в собі болю, коли теперішнє життя - це щодня погані новини.
Щойно дізнався, що померла Івона Заштовт, дружина мого наукового керівника - професора Лєшка Заштовта. Це було чи не наймиліше подружжя, яке я знав, хоч і не можу сказати, що знав їх добре.
З пані Івоною я бачився тільки двічі, коли приходив до їхнього помешкання у Варшаві на запрошення мого професора. Вона пригощала мене кавою і незабутньо смачним домашнім сирником. Жінка невимовної краси і подиву гідного поєднання щирої сердечності й аристократизму.
А коли ми бачилися востаннє - це було акурат за місяць до російського нападу, - ми стояли у передпокої їх квартири, я взувався, а вона переконувала мене залишитися в Польщі, бо буде війна, що вони щось придумають, щоб я залишився в Польщі. Щиро переймалася моєю долею, хоча толком не знала мене, адже я був просто одним зі студентів її чоловіка. І мені страшенно жаль, що я більше ніколи не побачу їх удвох, спокійних і усміхнених, як колись.
І мені страшенно шкода мого професора, який віднині залишився сам. Якби ви знали, скільки добрих справ для України та українців він зробив, то розділили б цю печаль зі мною.
Людські життя крихкі. І коли помирають хороші люди - помирає цілий світ.
Щойно дізнався, що померла Івона Заштовт, дружина мого наукового керівника - професора Лєшка Заштовта. Це було чи не наймиліше подружжя, яке я знав, хоч і не можу сказати, що знав їх добре.
З пані Івоною я бачився тільки двічі, коли приходив до їхнього помешкання у Варшаві на запрошення мого професора. Вона пригощала мене кавою і незабутньо смачним домашнім сирником. Жінка невимовної краси і подиву гідного поєднання щирої сердечності й аристократизму.
А коли ми бачилися востаннє - це було акурат за місяць до російського нападу, - ми стояли у передпокої їх квартири, я взувався, а вона переконувала мене залишитися в Польщі, бо буде війна, що вони щось придумають, щоб я залишився в Польщі. Щиро переймалася моєю долею, хоча толком не знала мене, адже я був просто одним зі студентів її чоловіка. І мені страшенно жаль, що я більше ніколи не побачу їх удвох, спокійних і усміхнених, як колись.
І мені страшенно шкода мого професора, який віднині залишився сам. Якби ви знали, скільки добрих справ для України та українців він зробив, то розділили б цю печаль зі мною.
Людські життя крихкі. І коли помирають хороші люди - помирає цілий світ.
Вузол пам'яті.
Дата, що мов перехресними часовими потоками пов'язує так багато подій, місць і людей - 20 лютого.
День пам'яті Героїв Небесної сотні - вже 11-та річниця масових розстрілів на Майдані. 120 років з дня народження Уласа Самчука. Поет Анатолій Криловець мав би святкувати 64-ий день народження.
Київ, Дермань, Острог. І в центрі цих перехресть - хлопець із найщирішою посмішкою, хлопець, що був моїм другом.
Олександр Подвишенний.
Сашко був поетом, і вчився в поетів: якраз Анатолій Криловець був одним з його викладачів ув Острозькій академії. А коли почалася Революція Гідності, Сашко стояв в авангарді на Майдані. І ми, хто залишився в Острозі, в гуртожитку між собою ділилися епічним відео з ютубу, де у випуску новин впізнали Сашка серед інших "наших", острозьких. Потому - аспірантура. І знаєте, про що писав дисертацію Сашко? Про творчість Уласа Самчука. Під керівництвом Світлани Кочерги, літературознавиці, котра покинула Крим й очолюваний нею музей Лесі Українки в Ялті. Й от у цьому плетиві пам'яті ще одне місце і дата - один з найсвітліших днів у моїй пам'яті. І як же я вдячний долі, що мав з собою фотоапарат.
Дермань, 25.04.2015
Село, де народився Самчук, де вчився у гімназії в 1917-1920 роках, у приміщенні якої зараз працює колоритний музей Уласа Самчука і Бориса Тена. І перший та єдиний раз, коли я там побував. У чудовій компанії.
Повірте, ви помітили б Олександра у натовпі та впізнали його одразу. Зустрівшись із вами поглядом, він ще здалеку привітав би вас усмішкою від вуха до вуха - настільки він був радий бачити кожного знайомого. І хоч інколи від його жартів було - хоч стій, хоч падай, проте він заряджав будь-яку компанію своєю світлою енергією та ентузіазмом наче якийсь пауербанк. Я справді не пам'ятаю Сашка зневіреним чи знесиленим, він навіть дратувався якось конструктивно. А головне - для нього не існувало непосильних завдань, перед якими б він спасував. Не боявся відповідальності і вмів керувати. Знаю, бо якось він безпосередньо керував і мною - у Правому секторі. З його рук я отримав і своє посвідчення. От, праві радикали, як і Самчук, зрештою 😏
Сашко знав, що буде війна. Ще в січні 2022-го підписав контракт у ТРО. У 2024-му був командиром стрілецької роти і 75 днів стримував ворога на лівому березі - в Кринках. Був там єдиним офіцером.
Назавжди в строю.
А в моїй пам'яті Сашко буде таким от усміхненим хлопцем одного весняного дня в хорошій компанії в Дермані.
Дата, що мов перехресними часовими потоками пов'язує так багато подій, місць і людей - 20 лютого.
День пам'яті Героїв Небесної сотні - вже 11-та річниця масових розстрілів на Майдані. 120 років з дня народження Уласа Самчука. Поет Анатолій Криловець мав би святкувати 64-ий день народження.
Київ, Дермань, Острог. І в центрі цих перехресть - хлопець із найщирішою посмішкою, хлопець, що був моїм другом.
Олександр Подвишенний.
Сашко був поетом, і вчився в поетів: якраз Анатолій Криловець був одним з його викладачів ув Острозькій академії. А коли почалася Революція Гідності, Сашко стояв в авангарді на Майдані. І ми, хто залишився в Острозі, в гуртожитку між собою ділилися епічним відео з ютубу, де у випуску новин впізнали Сашка серед інших "наших", острозьких. Потому - аспірантура. І знаєте, про що писав дисертацію Сашко? Про творчість Уласа Самчука. Під керівництвом Світлани Кочерги, літературознавиці, котра покинула Крим й очолюваний нею музей Лесі Українки в Ялті. Й от у цьому плетиві пам'яті ще одне місце і дата - один з найсвітліших днів у моїй пам'яті. І як же я вдячний долі, що мав з собою фотоапарат.
Дермань, 25.04.2015
Село, де народився Самчук, де вчився у гімназії в 1917-1920 роках, у приміщенні якої зараз працює колоритний музей Уласа Самчука і Бориса Тена. І перший та єдиний раз, коли я там побував. У чудовій компанії.
Повірте, ви помітили б Олександра у натовпі та впізнали його одразу. Зустрівшись із вами поглядом, він ще здалеку привітав би вас усмішкою від вуха до вуха - настільки він був радий бачити кожного знайомого. І хоч інколи від його жартів було - хоч стій, хоч падай, проте він заряджав будь-яку компанію своєю світлою енергією та ентузіазмом наче якийсь пауербанк. Я справді не пам'ятаю Сашка зневіреним чи знесиленим, він навіть дратувався якось конструктивно. А головне - для нього не існувало непосильних завдань, перед якими б він спасував. Не боявся відповідальності і вмів керувати. Знаю, бо якось він безпосередньо керував і мною - у Правому секторі. З його рук я отримав і своє посвідчення. От, праві радикали, як і Самчук, зрештою 😏
Сашко знав, що буде війна. Ще в січні 2022-го підписав контракт у ТРО. У 2024-му був командиром стрілецької роти і 75 днів стримував ворога на лівому березі - в Кринках. Був там єдиним офіцером.
Назавжди в строю.
А в моїй пам'яті Сашко буде таким от усміхненим хлопцем одного весняного дня в хорошій компанії в Дермані.