Що я робила в цей день три роки тому…гм. За день до я купила найчервонішу з помад, що в мене колись була (десь три рази насмілилась її використати), а манікюрниця ж уломала мене зробити довгі червоні нігті. Про що я доволі скоро пошкодувала, бо потім постійно ними за все чіплялась. Так, переїхали з чоловіком в підвал, за пару днів після того в підвалі зʼявились гірлянди, cards against humanity і спільна гора чаїв і печива (ми ж там не вдвох були, тож всі покращення - то спільна заслуга). Зробили з сусідами ящик коктейлів Молотова на чорний день. Доволі скоро я дізналась, що гіпстерська кавʼярня через дорогу працює, і бігала туди під гупання, що доносились з передмістя. Тоді ж зрозуміла, що мені фізично погано від новин (тим паче, в тій кількості, яку всі ми тоді вживали), і почала перечитувати сагу про Воркосіґана (тоді ще російською, але це був найбезпечніший варіант: я завжди знала, чим все закінчиться, і честь в тих історіях завжди перемагала). Власне, таким був початок повномасштабки і мого читацького запою, обидва тривають досі, з одним з них я готова попрощатись без жалю (і, зважаючи на те, що шафа в спальні в мене виключно з нечитаним - зрозуміло, який з пунктів я лишу з собою).

Що я хочу завжди тримати в голові - свою тягу до нормальності, яка тоді втримала мою психіку на місці, і віру в своїх людей. Тримайтесь, мої хороші! «Терпи, терпи - терпець тебе шліфує…»(с)

Також нагадую про банку для фонду Лелека, на який ми збираємо кругленькі 10К