Російський наступ на Вовчанськ триває вже 10-й день. Ніби нічого особливого, але згадались події в цьому ж секторі фронту 81 рік тому. Благо, колись написав про це книгу. 2 лютого 1943 року Червона армія розпочала операцію «Зірка» – наступ на Харків. Вовчанськ теж був однією з радянських цілей. Місто боронив 2-й розвідувальний батальйон СС зі складу панцер-гренадерської дивізії СС «Дас Райх». Еліта з еліт, так би мовити. Добре вишколений, оснащений та мотивований підрозділ. Командував цим батальйоном гауптштурмфюрер СС Ганс Вайсс, який полюбляв ходити в атаки разом зі своїми солдатами. Розвідбат займав рубежі на сході від міста. Поряд стояли частини іншої елітної німецької дивізії – армійської «Гроссдойчланд».

І що по факту? 2 лютого радянська війська пішли в наступ. Конкретно на Вовчанськ наступала 69-та армія. Есесівці Вайсса боронились у своєму стилі – ініціативно, з вогником. Маневрували, контратакували, вчасно виходили з під ударів. Це попри погану погоду та відсутність нормальних доріг. Проте сили були нерівними. Коли стало зрозуміло, що перспектив утримати Вовчанськ та низку інших населених пунктів немає, німецький командувач «Папа» Гауссер просто наказав залишити весь район та відійти на інші позиції. В результаті в кінці дня 9 лютого радянські війська захопили Вовчанськ. Загалом на це у них пішло 8 днів.

Тут цікаво, що нинішня російська армія постійно апелює до «подвигів дідів» та до того, що вона може щось там «повторити». Але конкретно з Вовчанськом нічого повторити вони не змогли, сильно ув’язнувши в цьому місті без особливих перспектив наразі просунутись там далі.

Аналіз деяких новин дозволяє сконструювати найвірогідніший сценарій «примушення Росії до миру».

1. В країнах НАТО все більше говорять про необхідність надання Україні дозволу використовувати західну далекобійну зброю проти об’єктів в середині Росії. Дехто досі проти, як от канцлер Німеччини Олаф Шольц, але більшість західних політиків все ж має позитивний для нас консенсус із цього приводу. Показово, що навіть Дональд Трамп це підтримує, недарма «його людина», спікер палати представників Майк Джонсон, який раніше гальмував надання допомоги Україні, тепер повністю змінив свою точку зору та підтримує ідею дозволити нам застосовувати американську зброю для ударів по території Росії.

2. Розпочалось «вибивання» радарів російської «системи раннього попередження про атаки» (яка в тому числі виявляє запуски по РФ ядерних балістичних ракет). 25 травня була вражена станція «Воронеж-ДМ» в Краснодарському краї. Серед іншого, цей об'єкт фіксував пуски далекобійних ракет ATACMS. Показово, що Україна не брала на себе відповідальності за дану акцію.

Сьогодні ж в ночі український БПЛА завдав удару по подібній станції у місті Орськ Оренбурзької області (1800 км від кордону з Україною). Тут вже ГУР взяв на себе відповідальність.

Наразі виглядає, що застосовується системний підхід для знищення російських станцій «раннього попередження». Далі не важко спрогнозувати удари далекобійними ракетами по стратегічним об’єктам у ворожому тилу, на які Росія просто не зможе вчасно реагувати. Ба більше, РФ опиниться беззахисною перед потенційним ядерним ударом (якого, звісно, не буде, але факт є факт). І ось тоді і почнуться ультиматуми Кремлю. Так просто ігнорувати які там вже не зможуть. «Гейм, сет, матч» (с)

По службі взяв участь у низці зустрічей з представниками українського бізнесу, від дуже великого, до середнього. Відповідно було цікаве спілкування, як з доларовими мільйонерами так і з власниками дрібних компаній і брендів. Поділюся деякими особистими рефлексіями.

Український великий бізнес розуміє всю серйозність становища та активно підтримує збройні сили. Як висловився один із відомих українських олігархів: «Не для того ми стільки років випестували свої компанії, щоб тепер віддати їх росіянам». Тому суми допомоги там дійсно йдуть на мільярди гривень. Певним виключенням є компанії і бренди, які належать закордонним холдингам – вони нерідко утримуються від прямої підтримки армії, здебільшого зосереджуючись на соціально-гуманітарній сфері – сироти, біженці, лікарні тощо. Думаю, це пов’язано з небажанням їхніх іноземних власників докладатися в воєнну сферу, щоб «не зіпсувати імідж бренду».

З середнім бізнесом ситуація трохи інша. В цій ниші вистачає компаній і підприємців, які досі майже ніяк не вкладаються в оборонні зусилля. Натомість, високопарно розмірковують про те, що держава їм щось винна і взагалі «держава не виконала своє завдання по захисту України» (так, це пряма цитата). Тобто така собі варіація позиції «моя хата з краю».

Ще з цікавого – абсолютно весь український бізнес турбує питання мобілізації робочої сили. З-за цього чимало компаній скорочують виробництво та зазнають збитків. Вихід бачать у завезенні робочої сили з-за кордону, зокрема з Індії та Шрі-Ланки – деякі компанії прямо зараз залучають звідти робітників, готових працювати в Україні попри війну.

Ще раз повторюся, що я не узагальнюю і не ставлю весь бізнес в один ряд, а просто поділився з вами власними враженнями.

Олаф Шольц трохи привідкрив карти «Глобального саміту миру», заявивши, що на ньому не будуть обговорювати питання мирних перемовин Україна – Росія. Чим викликав обурення багатьох українців. Насправді ж цим «самітом миру» все було зрозуміло, як тільки про нього почали казати. Я про це вже писав, але повторюся:

1.Наразі передумов для мирних переговорів немає. Вони можуть з’явитися через три місяці, чи через півроку, але прямо зараз їх немає.

2.При нинішній адміністрації в Білому домі мирні переговори, скажемо так, малореальні. Проте суттєві рухи в цьому плані гарантовано будуть, якщо до влади повернеться адміністрація Дональда Трампа. Бо з її поверненням до влади якраз і настануть певні передумови для переговорів.

А все інше стосовно мирних переговорів – то лірика, яка не вартує жодної уваги.

Макрон, «головний європейський яструб», якій кілька місяців розповідав про скерування в Україну військового контингенту чи то НАТО, чи то принаймні Франції, змінив риторику. Навіть про скерування інструкторів до нас вже не йдеться. Мабуть, подивився на дані французьких соцопитувань, згідно яких 90% французів проти війни з Росією, і на рейтинги власної партії, яка навряд чи потрапить в Європарламент.

Вчора Макрон оголосив про намір передати Україні невизначену кількість застарілих винищувачів «Міраж-2000-5» та оголосив про намір на території Франції сформувати та навчити українську бригаду в 4,5 тисяч вояків. На жаль, що то, що то в наших умовах без сенсу.

1. У ВПС Франції наразі 26 літаків модифікації «Міраж-5», призначених для повітряних боїв. Їх збираються списувати та замінювати на сучасні «Рафалі». Списання займе багато часу, важко сказати скільки, але це буде довго. А далі їх чекає технічне обслуговування та модернізація. Інша проблема – підготовка пілотів. «Міраж» має дельтаподібне крило, фахове навчання пілотуванню в цьому випадку займе мінімум рік (згадую, як рік тому в Україні всерйоз міркували, що наші пілоти навчаться пілотувати F-16 за 3-4 місяці. Проте бачимо, що їхня підготовка вже триває місяців 8, і що досі цей процес не завершений). З «Міражами» буде ще складніше. Це саме стосується інфраструктури технічного обслуговування, якої у нас не має, і яка буде відмінна від F-16. Загалом весь цей проект для нас виглядає довго, дорого, безперспективно.

2. Підготовка української бригади у Франції? Та не смішіть. Французи зараз самі активно переймають бойовий піхотний досвід ЗСУ, чому вони можуть навчити наших військових? Поліцейській операції, як французи зараз проводять у Новій Каледонії? Вже є чимало відгуків про вишкіл українських солдатів у Британії, Польщі та інших країнах. М’яко кажучи, якість цих вишколів не дуже. Європейські інструктори, звісно, стараються, але реалії нашої війни вже не відповідають їхнім настановам. Тому найкращі військові інструктори в Європі наразі – це українці. У нас є бази, системи підготовки, дійсно фахові інструктори. Достатньо згадати «Азов» з його системою вишколу від рекрута до офіцера. Чому замість впровадження власного досвіду, який довів свою ефективність, у нас продовжують орієнтуватися на Захід – питання риторичне.

Загалом, обидві пропозиції Макрона – прості відмовки. Про них не варто було б і згадувати, якби не ЗМІ, що волають про це на кожному кроці.

«Радісна новина» – підписання «історичної» безпекової угоди «Україна – США». Тільки щось ця угода не містить жодних конкретних зобов’язань, лише загальні слова, що протягом 10 років уряд США зобов’язується допомагати навчати ЗСУ, наближати їх до стандартів НАТО, сприяти виробництву українських озброєнь та інше бла-бла-бла. І вишенька на торті – у випадку нового нападу Росії на Україну (WTF?) влада США обов’язково проведе з урядом України консультації для визначення подальших кроків (WTF-2???).

Мабуть, я щось не розумію, але все це точно на про «історичну безпекову угоду». Це якийсь меморандум про співпрацю, не більше. Безпекова угода – це коли США кажуть, що у випадку нападу на Україну, вони будуть за Україну воювати. Можна навіть сказати це не прямо, а завуальовано, але так, що б сумнівів не лишалося. Наприклад, як у Єзекіїля, 25/17. І на тому крапка.

Загалом, на цьому прикладі ви можете ще раз побачити, наскільки деградувала сучасна дипломатія, яка постійно продукує документи, що не несуть в собі жодного сенсу. Єдиним покликанням її є створення медійного приводу. Ну і в черговий раз підтверджується моя теза, що нинішній ліберальний захід ні на що конструктивне не зданий.

Перед швейцарським «самітом миру» Путін озвучив свої вимоги «припинення, а не заморозки» війни. Після цього «саміт миру» вже можна не починати:

1. Виведення українських військ з Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей;
2. Входження цих регіонів та Криму до складу Росії має бути зафіксованим у міжнародних договорах;
3. Нейтральний, позаблоковий, без'ядерний статус України;
4. Демілітаризація України з урахуванням Стамбульських угод;
5. Денацифікація України;
6. Захист прав та інтересів росіян в Україні;
7. Скасування західних санкцій проти РФ.

Це все, що вам потрібно знати про «мирні ініціативи» від Путіна, коли для мирних перемовин немає жодних передумов. А ось коли ці передумови дійсно з’являться, то розмова вже буде йти по іншому. Як з російського боку, так і з нашого.

Сьогодні прес-служба «Азову» офіційно повідомила, що бригади НГУ «Азов» та «Буревій» в кінці квітня цього року спільно просунулися в Серебрянському лісі на глибину на 1 км та по фронту 2 км.

Де-факто це єдиний приклад успішних наступальних дій сил оборони України протягом останніх 12 місяців. Причому він був досягнутий підрозділом, який не мав і не має преференцій в отриманні озброєнь від держави. І донедавна навіть перебував у чорному списку, який закривав «Азову» отримання воєнної допомоги від США. Всі успіхи «Азову» досягалися і досягаються шляхом ретельного планування операцій, сучасному управлінню та організації підрозділів та майстерному застосуванню наявних сил та засобів знищення ворога. Нескладно уявити, як розвивалася б ситуація на фронті, якби всі ЗСУ керувалися такими принципами та підходами в своїх бойових, і не лише, операціях.

Зараз багато людей питають, що зміниться для «Азову» з отриманням права на воєнну допомогу від США? Така постановка питання трохи невірна. Питати треба, коли «Азов» нарешті отримає американську техніку та озброєння в достатніх кількостях? Причому питати це не в азовців, а у тих, хто всю цю допомогу розподіляє по підрозділах. Бо якщо «Азов» з наявними скудними ресурсами досягає успіху, то не важко уявити, що буде, коли цих ресурсів стане вдосталь.

Як і прогнозувалося «саміт миру» завершився безрезультатно. Навіть декларацію на нашу користь підписали далеко не всі учасники. Практичних рішень немає, а озвучені дороговкази туманні та в нинішніх умовах – безперспективні. Ну і анонс Зеленським наступного саміту «через кілька місяців», можливо навіть в Саудівській Аравії (яка, до речі, декларацію не підписала).

Трохи тішить, що Європа одноголосно нас все ж таки підтримала, навіть Угорщина з Сербією. Проте як буде з їхньою підтримкою через кілька місяців, коли цілком можливі зміни геополітичної кон’юнктури, наразі прогнозувати важко.

Тому поки жодних інших сценаріїв, крім продовження війни, не очікується.

Свідомо не хотів нічого писати про суцільні скандали навколо ТЦК, але черговий випадок у Львові занадто промовистий. Не скільки змістом події, скільки коментарями під оригінальним постом, які явно залишили звичайні українці, а не російські боти.

Для того, щоб в країні ефективно працювали мобілізаційні заходи під час війни, потрібно, щоб влада та суспільство бачили загальну мету та розуміли спільну відповідальність за державу. А цього у нас немає.

Чому? Тут винні об’єктивні та суб’єктивні чинники. Це відверті проколи влади, державної пропаганди та військового командування. Військові всіх рівнів, відповідальні за мобілізаційні заходи, регулярно виявляли та продовжують виявляти явну некомпетентність, яка в нинішніх умовах де-факто стає злочинною. Проте не останню роль відіграє інфантильність та безвідповідальність українського суспільства. Все це комплексі і призвело до відверто ненормальної ситуації на третьому році війни.

В результаті люди не ототожнюють себе з державою, а владу вважають ворогом. Ставлення до військових полярне – зараз вони чітко розділяються суспільством на дві групи: ті, хто тримають фронт (хороші, бо вони десь там, далеко) і ті, хто «людолови в тилу», тобто «ТЦК» (погані, причому в цю групу можуть потрапити навіть ті фронтовики, хто є у відпустках чи виконують службові завдання в тилу). Не виправдовую ТЦКкашників, серед них багато сумнівних персонажів, а їхні методи нерідко шкідливі. Проте вистачає там і адекватних людей, які є заручниками системи, вплинути на яку вони ніяк не можуть, а мають коритися наказам. Бо це армія, по іншому тут ніяк.

У підсумку маємо проблему, вирішувати яку ніхто не збирається. Тобто вона буде і далі поглиблюватися. Потенційні наслідки спрогнозувати не важко, при чому є декілька різних сценаріїв. Жоден з яких вам не сподобається.

Вчора Путін заявив, що «для России стратегическое поражение означает конец государственности, а значит – мы готовы идти до конца». Тут важливо розуміти, що конкретно мається на увазі під «стратегічною поразкою»? Чіткого визначення росіяни не робили, але найбільш ймовірне припущення, що на увазі мається недосягнення озвучених нещодавно цілей.

Отже, існує лише два сценарії завершення нашої війни:

1. Воєнна поразка однієї зі сторін, що в обох випадках рівноцінно втраті державності, ну або принаймні виникненню дуже потужної загрози для неї (бо втрата державності як такої, це не миттєвий процес).

2. Поступове затухання війни, коли конфлікт перетвориться на тліючий, який буде тривати роками, якщо не десятиліттями, поки знову не спалахне, ну або не згасне зі зміною геополітичних чи політичних передумов.

Інших варіантів у мене для вас немає. Відповідно, всі маємо працювати на нашу перемогу. Шанси на неї у нас є, і доволі непогані, як не дивно.

У віці 88 років помер Дональд Сазерленд, дійсно видатний актор, творець чималої кількості яскравих образів. Найкращий з них, як на мене, це бойовик ІРА Лайм Девлін в «Орел приземлився» (1976). Проте мій найулюбленіший – це генерал П’єр де Борегар у маловідому в нас фільмі The Hunley (1999; про перше в історії бойове застосування підводного човна; кому цікаво, фільм є у вільному доступі на ютубі). В пам'ять про актора дивимося сцену, як конфедерати співають Bonnie Blue Flag, під час чергового бомбардування Чарльстона. Ну і наспівуємо звісно, бо ця пісня того варта.

https://www.youtube.com/watch?v=qb-bgLY96ko

Вчора відбулись дебати в США, в яких Трамп, прогнозовано, вщент розгромив Байдена. Свіжі опитування показують, що Байдена підтримують лише 33% американців. Тому у Демпартії обговорюють можливість заміни Байдена на іншого кандидата. І це за чотири місяці до виборів. Найбільше кажуть про Мішель Обаму, яка чудово підходить під ліберальну повістку Демпартії. Проблема тільки в тому, що сама пані Обама до такого явна неготова, інакше її вже давно б висунули замість Байдена. Загалом, такий собі сценарій для демократів.

Інший варіант для Демпартії, більш вірогідний – знову спровокувати «суспільний шок», як в них вийшло чотири роки тому, коли вони ініціювали «погроми БЛМ», які доповнили подальшою фальсифікацією виборів.

Загалом, вірогідність приходу Трампа в Білий дім достатньо велика, хоча і не 100-відсоткова.

Для нас обидва ці кандидати дорівнюють наступному:

1.Байден (або інший представник Демпартії) – продовження війни на невизначений термін.

2.Трамп – примус обох сторін до перемовин, які гарантовано почнуться. Бо прихід Трампа стане поштовхом, який спровокує радикальні геополітичні зміни в світі. Умови перемовин поки не визначені, та і наразі рано про них говорити, бо занадто багато факторів на то впливають.

Щоб ви розуміли всю ступінь деградації, в якій перебуває сучасна американська політика. Вчора з’явилась інформація, що після розгромної поразки на дебатах від Трампа, Джо Байден готовий зняти свою кандидатуру на посаду президента США. За єдиної умови – якщо так вирішить збори його родини. Дружина, син, онуки і так далі. Національні інтереси, масштабні кризи, що стрясають США, низка глобальних геополітичних викликів – на все це байдуже. Головне – родинні збори.

Вчора ці збори відбулися. Родина категорично підтримала Байдена в його боротьбі за другий термін у Білому домі. Найбільше старалися в цьому дружина Джіл та син Гантер, наркоман, проти якого відкрита низка кримінальних справ, які зараз трохи пригальмовані. В провалі на дебатах вони звинуватили команду, що готувала до них президента.

Традиційним культом у США є культ успішної людини. Проте наразі маразматичний старець, який більшу частину доби перебуває в прострації (кажуть, він більш-менш адекватний тільки в проміжок між 10-16 годинами, а далі все, впадає в ступор), явно в цей образ не вкладається. Втім у нинішній Демпартії взагалі немає іншої фігури, яку можна було б виставити як альтернативу. Взагалі нікого. Подібну кадрову кризу за всю історію США важко пригадати. Тому сьогодні Демпартія просто мовчки ковтає все, що на неї виливають. Це ще гірше, ніж навіть «Дукакіс у танку», над яким реготала вся Америка в 1988 році.

На фоні пристрастей навколо української мобілізації (а до кінця року у нас збираються мобілізувати ще 200 000 чоловіків), цікаво подивитися на історичний досвід інших країн. На приклад, на Велику Британію в Першу світову.

В 1914 році Об’єднане Королівство було єдиною великою державою в Європі, де не було військової повинності. Думали, обійтися без неї. Проте реалії війни та великі втрати 1914-1915 років змусили внести корективи. Тому в січні 1916 року в Великій Британії прийняли закон про військову службу.

Згідно нього мобілізації підлягали холості чоловіки в віці 18-40 років. Виключенням були батьки одинаки, працівники підприємств «національно значення» та священнослужителі. Проте все це тривало не довго, знову ж таки, реалії війни, і, перш за все, величезні втрати. Тому закон часто змінювали, роблячи мобілізацію більш жорсткішою. Вже в травні 1916 року призову стали підлягати жонаті чоловіки. Віковий поріг зростав, поки не зупинився на 51 році. Перелік «національно значимих підприємств» постійно зменшувався. В 1918 році серйозно обговорювали мобілізацію священиків, хоча до цього так і не дійшли. Призов до війська продовжувався до середини 1919 року, тобто ще майже 7 місяців після того, як війна закінчилась.

І так, в Британії теж були свої ухилянти, правда, вони не користувалися такою суспільною підтримкою, як нинішні українські. Суспільство було іншим, з зовсім іншими цінностями.

Для довідки – в Першу світову Британська імперія втратила тільки загиблими 940 608 вояків.

Згідно заяві нашого президента у нас є 14 неозброєних бригад. Бо західні партнери досі не дали для них зброї. З заяви не зрозуміло, чи мова йде про вже створені частини, які просто стоять без зброї – тоді це десь 70 000 вояків, які не воюють, але отримують зарплату і забезпечення. Або ж це просто сформовані управління/штаби, які, за наявності техніки, будуть далі формуватись.

Обидва варіанти кепські. До того ж, щоб озброїти ці 14 бригад потрібна величезна кількість техніки. Наприклад, якщо вони мотопіхотні, то для їх штатного оснащення треба 600 БТР, 500 гармат та 180 танків. Якщо ж механізовані, то значно більше – 1500 БМП та біля 450 танків. Сподівання на те, що з Заходу ближнім часом надійде така кількість техніки – марні.

Згідно відкритих даних за час повномасштабної війни ми отримали 671 танк (з них 521 радянського зразку), 480 БМП та 1280 БТР. При цьому запаси радянської техніки в Європі вже майже вичерпані, в той час як західну нам дають зовсім потроху. Наприклад, сучасних західних БМП ми за минулий рік отримали аж 360 штук – це лише на три бригади. І не забувайте про те, що ця техніка втрачається в боях – згідно даних Oryx 118 з цих 360 БМП ми вже втратили.

Шлях до успіху в такій війні як наша – це раціональне використання наявних ресурсів та поповнення і доукомплектування вже наявних бригад, а не формування нових. В наших умовах, в 99% випадків, новостворені бригади себе не окуплять, тільки марно витратиться людський і матеріальний ресурс. Якщо цього досі не розуміють на верху, то у мене для вас погані новини.

Як ілюстрацію до моєї тези, озвученої в попередньому пості, про марні сподівання на широкі поставки західної бойової техніки, сьогодні оголосили про новий пакет підтримки від Британії.

До нього входить:

▪️ 250 000 боєприпасів 50-го калібру
▪️ 90 протитанкових ракет Brimstone
▪️ 50 малих військових катерів для річкових і прибережних операцій
▪️ 40 машин розмінування
▪️ 10 Самохідних гармат AS-90
▪️ підтримка раніше наданих AS-90, в тому числі 32 нових стволи і запчастини
▪️ 61 бульдозер для будівництва оборонних позицій

Загалом бачите, що не густо, а танків, БМП чи БТР немає взагалі. Але і на тому дякуємо.

Замах на Трампа. Його поранено у вухо, вбитий один з його прихильників.

1. Стрілець 20-річний Метью Крукс, типовий сучасний американський лівак, який «ненавидить Трампа та республіканців». Встиг зробити 5 пострілів. Вбитий на місці охороною – на це їм знадобилося теж 5 пострілів.

2. Найшвидше, стрілець був одинаком, який діяв за власної ініціативи. Не дивно, бо ультраліві прихильники демократів давно вже відкрито фантазують на тему вбивства Трампа. Схожі прецеденти теж були – в 2017 році інший ненависник Трампа розстріляв з АК групу конгресменів-республіканців, поранивши шістьох людей.

3. Замовлення з боку демократів? Якщо брати вищій щабель – Байден, Гарріс, Клінтон, Обама – то це малоймовірно. Проте нижчі рівні демпартії значно радикальніші та плекають традиції лівого тероризму. Тому повністю виключати, що це ініціатива, так би мовити, «молодих демократів» не можна. До речі рівень виконання якраз в їхньому стилі – некомпетентне планування, недолугий, але фанатичний виконавець, і загалом все криво.

4. В чому можна бути впевненим, що це точно не інсценування з боку Трампа. Воно йому не треба, там рейтинги й так захмарні. До того ж, інсценувати замах з завданням зі 120-140 метрів влучити у вухо з AR, коли стрілець явно не Лі Гарві Освальд (тут має бути посилання на культову сцену з FMJ) – завдання з великою зірочкою. І знову ж таки – навіщо?

Вчора Трамп представив свого потенційного віце-президента – 39-річний сенатор від Огайо Джей Ді Венс. Ветеран Корпусу морської піхоти США, служив в Іраку. Автор спогадів «Сільська елегія», за якими в 2020 році зняли однойменний фільм. Свою політичну кар’єру Ді Венс починав як противник Трампа, а зараз Трамп призначає його своєю правою рукою.

Проте всіх нас цікавить ставлення Ді Венса до України. На жаль для інфантильної частки нашого суспільства, це ставлення характеризується холодним розрахунком та безжальною логікою. Наприклад, 12 квітня цього року Ді Венс опублікував статтю в NYT, в якій піднімає низку гострих питань: відсутність у адміністрації Байдена хоча б якоїсь стратегії щодо досягнення перемоги в Україні, проблеми американського ВПК, яке не може задовільнити гостру потребу в боєприпасах та озброєннях, перевага Росії в людях та ресурсах, українські труднощі з комплектацією війська тощо.

Звісно, у нас подібне прагматичне ставлення рахується як антиукраїнське. Насправді, ж Ді Венс озвучує те, що і так давно в головах у всіх мислячих людей і про що республіканці говорять вже давно. Бо абсурдно вести війну за виживання з ворогом, який переважає у всьому, за відсутності хоча б якоїсь стратегії перемоги (яка що у нас, що у Байдена, замінена гаслами).

Ну і головне для нас – співпрацювати з такими людьми як Трамп та Ді Венс можна і треба. І ця співпраця обіцяє чималі перспективи, на відміну від взаємодії з адміністрацією Байдена, результати якої ми всі бачимо прямо зараз.

В Україні в масову свідомість одночасно впроваджуються два протилежні меседжі. Один про швидке закінчення війни, найвірогідніше, за корейським сценарієм. Другий навпаки – що війна буде тривати довго, ледве не 10 років.

Обидві ці меседжі деструктивні. Мало що так сильно демотивує солдата виконувати свій обов’язок, як віра в те, що війна скоро закінчиться і він повернеться до дому. Бо навіщо воювати, ризикувати, якщо вже все, скоро кінець? Американці зіткнулися з цим явищем у В’єтнамі, з 1969 року, наслідком стала швидка деморалізація армії, з дуже негативними наслідками, які ледве змогли приборкати. Але вони тоді не вели війну за власне виживання.

Не менш негативно на вояцьку мораль впливають твердження, що ця війна буде тривати роками. Логіка проста – вояк втрачає перспективу майбутнього. Розуміє, що до дому він повернеться нескоро. А може й взагалі не повернеться. І, як я вже неодноразово писав, тривалі конфлікти тільки погіршують якість армії, а не покращують її.

Насправді ж – ніхто не знає, коли наша війна скінчиться, так само, як і з яким результатом. Наразі жодна з озвучених мною передумов для мирних перемовин не настала.