"Кольори всередині": музика ззовні (2024)
реж: Наоко Ямада
Миколайчук OPEN дійсно opened. І хоч офіційне відкриття відбулось лише ввечері, найсміливіших ранніх пташок почастували вже вранці, вперше за 4 роки фестивалю показавши аніме. Ну а я вперше за 5 про нього напишу.
Направду, цей де-факто мульт-відкриття доволі перегукується з де-юре фільмом-відкриття Життя Чака, до якого ми ще дійдемо. Обидві історії в свій спосіб показують промінчик надії і навіть дають за нього потриматись. Чого в наші дні бракує.
Тут пригода-дорослішання дітей відбувається у суворій релігійній школі, яка не завадила героям створити свій хоч і християнський, але рок-гурт. Гурт і аніме в мене асоцюється з міні-серіалом Beck (2004), а гурт і дівчата проти системи – з We are Lady Parts (2021). Я завжди казав, що створення музики для мене – цілковита магія, і тут ми стаємо частиною цього творчого процесу. Хоча між сирими репетиціями, показаними у фільмі, і фінальним готовим концертом, все ж таки відчутна різниця. Ніби ми як глядач, пасанули кілька реп. Але від цього і ефект музичного результату сильніший.
Головна героїня бачить кольори людей. Звучить, як мила суперсила, але я сноб, тому це неврологія і називається синестезія. Коли людина може бачити мову чи відчувати кольори на смак. Ця здатність дівчинки не особливо драматургійно розвивається, та головне питання – якого кольору вона сама? Ми щодня бачимо, як людина легко здатна робити неймовірні речі, але при цьому їй так важко зупинитись і побачити та відчути справжнього себе.
В прокаті з 26 червня, сходіть і додайте кольорів до своєї палітри.
8 відтінків з 10
#мійколайчук
реж: Наоко Ямада
Миколайчук OPEN дійсно opened. І хоч офіційне відкриття відбулось лише ввечері, найсміливіших ранніх пташок почастували вже вранці, вперше за 4 роки фестивалю показавши аніме. Ну а я вперше за 5 про нього напишу.
Направду, цей де-факто мульт-відкриття доволі перегукується з де-юре фільмом-відкриття Життя Чака, до якого ми ще дійдемо. Обидві історії в свій спосіб показують промінчик надії і навіть дають за нього потриматись. Чого в наші дні бракує.
Тут пригода-дорослішання дітей відбувається у суворій релігійній школі, яка не завадила героям створити свій хоч і християнський, але рок-гурт. Гурт і аніме в мене асоцюється з міні-серіалом Beck (2004), а гурт і дівчата проти системи – з We are Lady Parts (2021). Я завжди казав, що створення музики для мене – цілковита магія, і тут ми стаємо частиною цього творчого процесу. Хоча між сирими репетиціями, показаними у фільмі, і фінальним готовим концертом, все ж таки відчутна різниця. Ніби ми як глядач, пасанули кілька реп. Але від цього і ефект музичного результату сильніший.
Головна героїня бачить кольори людей. Звучить, як мила суперсила, але я сноб, тому це неврологія і називається синестезія. Коли людина може бачити мову чи відчувати кольори на смак. Ця здатність дівчинки не особливо драматургійно розвивається, та головне питання – якого кольору вона сама? Ми щодня бачимо, як людина легко здатна робити неймовірні речі, але при цьому їй так важко зупинитись і побачити та відчути справжнього себе.
В прокаті з 26 червня, сходіть і додайте кольорів до своєї палітри.
8 відтінків з 10
#мійколайчук
Зшити розірване / Sew Torn (2024): найкращий фільм в історії (про швачок )
реж. Фредді Макдональд
Зшити розірване – це саме те, що я зараз робитиму. Збиратиму думки після фільму, який мене просто р о з ї б а в.
Надивившись достатньо авторського кіна, я вже думав, що десь переріс жанрове і тепер умовно slow burn > plot twist. Але ніфіга. Просто моцний комедійний трилер так само складно зняти, як і вдумливу метафоричну драму.
І це вдалось хлопцю, якому зараз 24. Не здивований, що він наймолодший режисер, якого коли-небудь прийняли до Американського інституту кіно. Цей фільм не просто схибленим чином нагадує Пилу, але і повторює шлях її створення. Але що Пила, що Одержимість отримали повні версії вже через рік, тут Фредді Макдональду* довелось чекати 5 років, аби повноцінно втілити свій задум. Спроможність жити однією ідеєю так довго свідчить про відданість їй. І це відчувається в кожній хвилині стрічки, де немає жодної зайвої секунди і все чітко залітає, як голка у вушко. Тобто не можна сказати, що сюжет білими нитками шито. Чи кінцівка – не приший кобилі хвіст.
Він ностальгійно занурює у часи, коли Мартін Макдона був молодий, а у Гая Річі був талант. Драйв, гумор, кримінал. Екшн змінює саспенс, а саспенс екшн. Та цьому фільму судилося лишитись одному в своєму роді, бо головна героїня – швачка Барбара, яка виплутується з усіх проблем лише за рахунок своїх швачних скіллів. Звучить це смішно, але виглядає круто. І смішно. Окрім гг, не можу пройти повз актора Джона Лінча, якому я би віддав приз антагоніста року. За рівнем диявольської харизми він перевершує Нігана з Ходячих мерців.
Це фільм про вибір. Ми бачимо різні розвитки подій, які залежать від рішення героїні. Така собі Біжи, Лоло, біжи, тільки Ший, Барбаро, ший. Або доросла версія гри Life is strange. Сині і червоні нитки також відсилають до матричних пігулок.
Єдиний мінус цього фільму, що про нього ніхто не дізнається. Шкода, що його не буде в прокаті, я навіть придумав локалізаторам назву: "Швачка-маніячка". Та сподіваюсь, ви знайдете де його подивитись.
*Фредді Макдональд – бо продюсер та співценарист – інший Фред Макдональд. Тому це вперше, коли люди сміялись навіть на титрах, бо побачили ці обидва імені поруч.
10 котушок з 10
#мійколайчук
реж. Фредді Макдональд
Зшити розірване – це саме те, що я зараз робитиму. Збиратиму думки після фільму, який мене просто р о з ї б а в.
Надивившись достатньо авторського кіна, я вже думав, що десь переріс жанрове і тепер умовно slow burn > plot twist. Але ніфіга. Просто моцний комедійний трилер так само складно зняти, як і вдумливу метафоричну драму.
І це вдалось хлопцю, якому зараз 24. Не здивований, що він наймолодший режисер, якого коли-небудь прийняли до Американського інституту кіно. Цей фільм не просто схибленим чином нагадує Пилу, але і повторює шлях її створення. Але що Пила, що Одержимість отримали повні версії вже через рік, тут Фредді Макдональду* довелось чекати 5 років, аби повноцінно втілити свій задум. Спроможність жити однією ідеєю так довго свідчить про відданість їй. І це відчувається в кожній хвилині стрічки, де немає жодної зайвої секунди і все чітко залітає, як голка у вушко. Тобто не можна сказати, що сюжет білими нитками шито. Чи кінцівка – не приший кобилі хвіст.
Він ностальгійно занурює у часи, коли Мартін Макдона був молодий, а у Гая Річі був талант. Драйв, гумор, кримінал. Екшн змінює саспенс, а саспенс екшн. Та цьому фільму судилося лишитись одному в своєму роді, бо головна героїня – швачка Барбара, яка виплутується з усіх проблем лише за рахунок своїх швачних скіллів. Звучить це смішно, але виглядає круто. І смішно. Окрім гг, не можу пройти повз актора Джона Лінча, якому я би віддав приз антагоніста року. За рівнем диявольської харизми він перевершує Нігана з Ходячих мерців.
Це фільм про вибір. Ми бачимо різні розвитки подій, які залежать від рішення героїні. Така собі Біжи, Лоло, біжи, тільки Ший, Барбаро, ший. Або доросла версія гри Life is strange. Сині і червоні нитки також відсилають до матричних пігулок.
Єдиний мінус цього фільму, що про нього ніхто не дізнається. Шкода, що його не буде в прокаті, я навіть придумав локалізаторам назву: "Швачка-маніячка". Та сподіваюсь, ви знайдете де його подивитись.
*Фредді Макдональд – бо продюсер та співценарист – інший Фред Макдональд. Тому це вперше, коли люди сміялись навіть на титрах, бо побачили ці обидва імені поруч.
10 котушок з 10
#мійколайчук
Forwarded from Чорний лотос
Попрощатися з Юрієм Феліпенко можна
19 червня(чт) з 11:00 до 13:00
у Театрі на Подолі.
З 13:30 відбудеться служба у Михайлівському соборі.
19 червня(чт) з 11:00 до 13:00
у Театрі на Подолі.
З 13:30 відбудеться служба у Михайлівському соборі.
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Я на китайській авторській драмі на Миколайчук Open.
Життя Чака / The Life of Chuck (2024): Чак – всьому голова
реж. Майк Фленаган
Виявилось, що в цьому кіно-році треба дякувати не лише Солу Саперштейну, а і Чаку Кранцу. За 39 чудових років. І зробити це можна буде в кіно з 17 липня.
Слоган цьогорічного Миколайчука – "людина в центрі історії". Справедливо, та я б ще додав "танець, як символ життя". Бо він присутній ледь не в кожному фільмі, ще й у важливих сценах. Показово, що саме у фільмі-відкритті танок має не просто найбільший прояв, а є справжнім шоустоппером.
Також Миколайчук позиціонує себе, як "фестиваль глядацького кіно". І тут не посперечаєшся: яким би авторським не здавався фільм в цій вишукано збалансованій програмі Алекса Малишенко, він абсолютно відкритий для сприйняття будь-ким. Якщо ти достатньо відкритий у відповідь. І знову ж таки, саме Чак є взірцевим прикладом цього арт-мейнстримного балансу.
Найуспішнішими екранізаціями Кінга є не страшні горрори, а життєствердні історії (Миля, Шоушенк). Ось і для Фленагана, найкращого жахороба сучасності, перший фільм поза цим жанром став найяскравішим. Можливо, акумулюючи горрорну енергію та сублімуючи її в інший емоційний прояв, їх стрічки від цього тільки виграють. Проте, доволі кріппі моменти тут все одно присутні, та йдуть вони між крапель, від чого ефект лише посилюється і працює інколи підсвідомо.
Велику роль відіграє закадровий голос оповідача, у виконанні шикарного Ніка Оффермана. Прийнято вважати, що це дешевий і простий драматургічний прийом. Та Кінг пише так смачно, а Фленаган поважає його так сильно, що лише так можна було максимально передати видатне письмо першоджерела на екран. До речі, всі фільми фестивалю демонструються в оригіналі, тому прокатному глядачу пощастить менше.
Том Гіддлстон не перебуває в перших рядах моїх улюблених акторів, та цією роботою він демонструє, що це мої проблеми. Символічно, що роль батька виконує Марк Гемілл, який разом із Кінгом стоїть у фронтирі зіркових друзів України. Загалом, всі персонажі на екрані виглядають затишно і сприймаються якщо не родичами, то друзями. Меттью Лілард, якого я не бачив років 20, підходить і говорить зі мною, ніби ми зустрічались учора. Режисер погрався в Гічкока, зʼявившись в камео. І навіть пішов далі, бо 7-річного головного героя грає його син Коді. Звісно, нікуди не ділись і актори, які знімались в усіх інших проектах автора, включно з дружиною Кейт Сігел. Чи купив Фленаган у них душу, чи просто забрав паспорт, але з їх присутністю в його фільмах до кінця наших життів треба змиритись.
Обертаючись назад, неможливо прорахувати яке слово, дія чи навіть дотик привели нас туди, де ми є. Заглядаючи в купол майбутнього, ми боїмося побачити те, що і так знаємо. Та попри граничність піщинок, які падають за склом, надія не помирає останньою. Вона не помирає ніколи.
9 всесвітів з 10
#мійколайчук
#шопокіно
реж. Майк Фленаган
Виявилось, що в цьому кіно-році треба дякувати не лише Солу Саперштейну, а і Чаку Кранцу. За 39 чудових років. І зробити це можна буде в кіно з 17 липня.
Слоган цьогорічного Миколайчука – "людина в центрі історії". Справедливо, та я б ще додав "танець, як символ життя". Бо він присутній ледь не в кожному фільмі, ще й у важливих сценах. Показово, що саме у фільмі-відкритті танок має не просто найбільший прояв, а є справжнім шоустоппером.
Також Миколайчук позиціонує себе, як "фестиваль глядацького кіно". І тут не посперечаєшся: яким би авторським не здавався фільм в цій вишукано збалансованій програмі Алекса Малишенко, він абсолютно відкритий для сприйняття будь-ким. Якщо ти достатньо відкритий у відповідь. І знову ж таки, саме Чак є взірцевим прикладом цього арт-мейнстримного балансу.
Найуспішнішими екранізаціями Кінга є не страшні горрори, а життєствердні історії (Миля, Шоушенк). Ось і для Фленагана, найкращого жахороба сучасності, перший фільм поза цим жанром став найяскравішим. Можливо, акумулюючи горрорну енергію та сублімуючи її в інший емоційний прояв, їх стрічки від цього тільки виграють. Проте, доволі кріппі моменти тут все одно присутні, та йдуть вони між крапель, від чого ефект лише посилюється і працює інколи підсвідомо.
Велику роль відіграє закадровий голос оповідача, у виконанні шикарного Ніка Оффермана. Прийнято вважати, що це дешевий і простий драматургічний прийом. Та Кінг пише так смачно, а Фленаган поважає його так сильно, що лише так можна було максимально передати видатне письмо першоджерела на екран. До речі, всі фільми фестивалю демонструються в оригіналі, тому прокатному глядачу пощастить менше.
Том Гіддлстон не перебуває в перших рядах моїх улюблених акторів, та цією роботою він демонструє, що це мої проблеми. Символічно, що роль батька виконує Марк Гемілл, який разом із Кінгом стоїть у фронтирі зіркових друзів України. Загалом, всі персонажі на екрані виглядають затишно і сприймаються якщо не родичами, то друзями. Меттью Лілард, якого я не бачив років 20, підходить і говорить зі мною, ніби ми зустрічались учора. Режисер погрався в Гічкока, зʼявившись в камео. І навіть пішов далі, бо 7-річного головного героя грає його син Коді. Звісно, нікуди не ділись і актори, які знімались в усіх інших проектах автора, включно з дружиною Кейт Сігел. Чи купив Фленаган у них душу, чи просто забрав паспорт, але з їх присутністю в його фільмах до кінця наших життів треба змиритись.
Обертаючись назад, неможливо прорахувати яке слово, дія чи навіть дотик привели нас туди, де ми є. Заглядаючи в купол майбутнього, ми боїмося побачити те, що і так знаємо. Та попри граничність піщинок, які падають за склом, надія не помирає останньою. Вона не помирає ніколи.
9 всесвітів з 10
#мійколайчук
#шопокіно
Стрічка часу / Timestamp (2025)
реж. Катерина Горностай
Назва (і навіть тривалість фільму) відсилає до турнікету, на якому позначається час його накладання. Також це спроба капсулювати час кінострічкою, показавши навчальний процес у містах, які найбільше страждають від російської агресії.
Здається, що на четвертий рік повномасштабного вторгнення найбільший ефект мають саме такі фільми – які показують війну через її наслідки. Особливо для західного глядача, який чомусь втомився від неї більше за нас.
Тоді як робота Мстислава Чернова, наприклад, має неоціненний вклад в інститут памʼяті і нагадування, що втомлюватись ще зарано.
Взагалі важко щось додати про таке талановите документальне кіно, коли воно самодостатньо говорить саме за себе.
10 класів з 10
Моє питання до Катерини Горностай та її (не дослівна) відповідь на Q&A:
Q: Чи одразу у вас було бачення, що історію на монтажі треба збирати саме таким чином, чергуючи класи і міста? Бо я собі уявив, що певно йшов би в оповіді від молодших до старших класів. Та ваша версія працює набагато краще. Саме тому ви зараз така велика, а я такий маленький.
A: (сміється) Так, я ніби та голова з країни Оз. Дійсно, спочатку було багато концепцій стосовно наративу. І йти, як ви сказали, по хронології віку, і розповідати окремо про кожне місто, не повертаючись до них. Та головне – аби історія мала найбільш емоційний вплив на глядача. Герої, які репетирували танець до випускного, нам так полюбились, що захотілось повернутись до них, аби побачити, як вони станцюють на святі. Чи кумедний сегмент про бойскаутів у середині фільму, аби зняти напругу. Тому головне на монтажі було вибудувати цю емоційність.
#мійколайчук
#шопокіно
реж. Катерина Горностай
Назва (і навіть тривалість фільму) відсилає до турнікету, на якому позначається час його накладання. Також це спроба капсулювати час кінострічкою, показавши навчальний процес у містах, які найбільше страждають від російської агресії.
Здається, що на четвертий рік повномасштабного вторгнення найбільший ефект мають саме такі фільми – які показують війну через її наслідки. Особливо для західного глядача, який чомусь втомився від неї більше за нас.
Тоді як робота Мстислава Чернова, наприклад, має неоціненний вклад в інститут памʼяті і нагадування, що втомлюватись ще зарано.
Взагалі важко щось додати про таке талановите документальне кіно, коли воно самодостатньо говорить саме за себе.
10 класів з 10
Моє питання до Катерини Горностай та її (не дослівна) відповідь на Q&A:
Q: Чи одразу у вас було бачення, що історію на монтажі треба збирати саме таким чином, чергуючи класи і міста? Бо я собі уявив, що певно йшов би в оповіді від молодших до старших класів. Та ваша версія працює набагато краще. Саме тому ви зараз така велика, а я такий маленький.
A: (сміється) Так, я ніби та голова з країни Оз. Дійсно, спочатку було багато концепцій стосовно наративу. І йти, як ви сказали, по хронології віку, і розповідати окремо про кожне місто, не повертаючись до них. Та головне – аби історія мала найбільш емоційний вплив на глядача. Герої, які репетирували танець до випускного, нам так полюбились, що захотілось повернутись до них, аби побачити, як вони станцюють на святі. Чи кумедний сегмент про бойскаутів у середині фільму, аби зняти напругу. Тому головне на монтажі було вибудувати цю емоційність.
#мійколайчук
#шопокіно
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
А от сьогоднішня премʼєра фільму Троє на Миколайчук OPEN.
Роман Ясіновський висловлює свою думку стосовно війни.
Поруч з ним продюсер Ігор Савиченко та режисер монтажу Сергій Санін, які служать в Силах Оборони.
Артемій Єгоров відсутній. Хоча його думку ми вже почули.
Роман Ясіновський висловлює свою думку стосовно війни.
Поруч з ним продюсер Ігор Савиченко та режисер монтажу Сергій Санін, які служать в Силах Оборони.
Артемій Єгоров відсутній. Хоча його думку ми вже почули.