- Кулеметник має приховувати своє обличчя, уникати публічності, бо утилізує окупантів в промислових масштабах, - каже 48-річний Володимир із кулеметного взводу механізованого батальйону.
- Техніка - на другому місці в моєму житті, бо на першому - моя родина: доньки, онуки. З України ніхто не виїжджав. Знають - доки я у війську, їх ніхто не образить.
Родом Володимир із Білоцерківщини. До війни працював водієм. Захоплено розповідає про свою нову посаду в бригаді та кулемет Canik M2 калібру 12,7 мм.
- Уперше, як узявся стріляти з нього, то мурашки по шкірі, - додає. – Почувався, наче дитина, яка отримала незнайому іграшку, але вона їй подобається. Не хочу вже ніяких автоматів до рук брати: ні АК, ні модних американських Daniel Defense. Вже почистив свого «каніка». Тепер навіть якщо муха на нього задумає гадити, то розстріл їй одразу гарантований. Бо цей кулемет – просто любов.

⚔️ Бийся і перемагай!
#32ОМБр #Бийся_і_перемагай #Воїни_лицарі #Покровськ

#Покровськ. Два окупанти постукали не в ті двері. Як наслідок - мінус два окупанти.

Аеророзвідники другого батальйону помітили рух неподалік наших позицій. Ворожу групу одразу ж почали кошмарити скидами та фпв дронами. Двоє недобитих спробували сховатися в найближчій хаті. Відкрити двері, звісно, не вдалося, бо наші воїни облаштували в будівлі спостережний пункт. Загарбники-невдахи вирішили подумати, стоячі навпроти забарикадованих дверей, а тим часом командир вже повідомив наших козаків про незваних гостей і одразу ж у двері полетіла черга. Ще два окупанти більше нічого ніколи не окупують.

#32ОМБр #Воїни_лицарі #бийся_і_перемагай

⚔️ "Перечекати не вийде - треба битися"

- На всіх етапах служби розумів, що виконую роботу, яка допомагає моїй країні вистояти, — каже 40-річний солдат Сергій.
Зараз він у шпиталі, куди потрапив з пораненою ногою. До цього з побратимами 22 дні тримав позицію під Покровськом.

- Ми мали зайняти будинок біля перехрестя й спостерігати. Повідомляти про будь-яке переміщення противника, ну й не допустити захоплення нашої позиції, згадує Сергій. - Ситуація змінювалася калейдоскопічно. Нас попередили про всяк випадок увімкнути режим переміщення по абсолютно незнайомій місцевості: заходити туди з гранатою і прострілами. Нас було шестеро.
Старалися не світитися. У рацію передавали про ворожу піхоту, знешкодити яку прилітали наші дрони. Техніку не бачили, лише чули, про що теж доповідали. Коли загарбників побільшало, ті стали вже геть близько підходити, намагалися зазирнути в хату. Це зазвичай були групи по дві-три людини. Тоді вже доводилося відкривати вогонь на ураження.

Мішками спочатку заклали вікно. Замаскували, щоб не було помітно з вулиці. А коли вхідні двері з добрячим шматком стіни винесло вибухом, то склали в коридорі нормальну таку вогневу позицію. Від того прильоту я своє уламкове поранення в стопу й дістав. В отвір почали намагатися заходити чи то піхота, чи то розвідка росіян, залітати FPV. Але, слава богу, усі наші залишилися живі. Лише гучно було й пилюка підіймалася. Забарикадувалися добряче — жодна граната до нас в кімнату не потрапила. Коли чули характерний звук висмикування чеки, відразу після вибуху жбурляли свою гранату у відповідь. Не чекали, поки хтось до нас у дім вломиться.

У нас було двоє з важчими пораненнями — з турнікетами на ногах. Але теж намагалися бути корисними: заряджали магазини або чистили патрони від каші. Набої нам скидали з дронів разом із продуктами.

Чого точно не бракувало — так це боєприпасів. Якщо цілий день спостерігаєш за рюкзаком убитого к…апа й упевнюєшся, що його не замінували, то вночі виходиш, зрізаєш. Крім БК, нас також ще павербанки цікавили для зарядки рації.
Артою нас крити почали вже під кінець ротації. Спочатку пробували захопити населений пункт піхотою — дістали по зубах, і у своєму стилі взялися все рівняти із землею. Було дуже лячно: чуєш виття снаряда й не знаєш, у сусідню хату прилетить чи у твою.
Страх поступово витиснуло розуміння, що мусиш просто працювати. Тікати з нас ніхто не збирався. Вирішили триматися стільки, скільки це буде можливо. Чи замінять нас, чи заберуть, уже не було важливо. Хоч як емоційно реагував на постійні атаки й обстріли, я знав, що просто заховатися, перечекати не вийде — треба битися.
Повне інтерв'ю з нашим бійцем можна прочитати у виданні Тиждень. https://tyzhden.ua/perechekaty-ne-vyjde-treba-bytysia-istoriia-bijtsia-shcho-22-dni-trymav-pozytsiiu-pid-pokrovskom/