6 років тому мені поставили діагноз великий депресивний розлад. Це відкриття стало шоком, хоча я декілька років як супроводжував кохану людину на її непростому шляху тими ж стежками. Панічні атаки, тривожка, критична втрата ваги, відсутність сну — я отримав досить густий пакет. Тоді ж я написав свій перший текст на цю тему, а ще через 2 роки вибухнув фрустрацією, бо товариш “втомився від ниття в інтернеті”. Моє життя виявилося наповненим новими подіями: розлучення, лікарні, фарма, терапія, кетамінові сеанси, поступова стабілізація. Ідею кінцевого зцілення я переніс в країну мрій, сфокусувавшись на ремісії.

Але минули роки, і я отримав новий досвід. Раніше я сприймав депресію синтетично — як зовнішнє захворювання, що атакує наче простуда. Я дратувався на тези людей з третім оком, які маркували депресію як певну сигнальну систему і ледь не глорифікували її. Я шукав універсальну хімічну формулу, що пофіксить мій баланс нейромедіаторів. Але серотонінову теорію нині заперечують, а я сам став критичніше відноситися як до соціального середовища, так до і до механізмів функціонування власної психіки.

Сьогодні я усвідомлюю, що обсесивне бажання зближення з коханою людиною, схильність до співзалежних відносин, ідеалізації та таке інше — не моя лірична фіча, а прокляття. Це складне відкриття для людини, яка спостерігала сюжети в кіно, де любов освячувала будь-які їх дії закоханих — і радісно цвірінькала: literally me! Сьогодні мій терапевт каже мені: треба вчитися самості. Не заповнювати діру в собі романтичним ідеалом. І, дійсно, це про ефективні адаптивні стратегії. Іншого виходу, ніж вчитися ним, в сучасному світі просто немає. Але в цьому і полягає проблема.

Як анархіст, я завжди вірив в цінність індивідуального вибору. Колективістські ідеї я пояснював виключно гносеологічно: кооперація ефективніше конкуренції, кожен виграє від залученості в спільне. Але ідеали — все одно свобода та забезпечення власних потреб. Так от, повертаючись до самості. Проблема в тому, що вектор на психологічну самодостатність — вимушений. Чужий для людини. Ми ніколи не жили як атомізовані субʼєкти раніше. Історія людства — це історія взаємодій колективів. Це наша еволюційна стратегія. Навіть нуклеарна сімʼя (мама-папа-я) — це чистий модерн, який палеоконсерватори з похміляя проголосили традицією, тоді як традицією є племʼя. Навіть більш складні інститути, як церква, ґрунтувалися на постійній колективній взаємодії. Недарма священників вважають такими собі психологами по фріпрайсу. Наша психічна система складна, вона потребує регуляції, а її каркас що зараз, що тоді незмінний. Біологічна еволюція не соціальна, вона вимагає десятків тисяч років. І ми, складні примати, схильні до регуляції колективом. Дико писати таке, все моє етичне бунтує, але це історична біг дата. Саме тому, бувши жорстким антипатиком організованих релігій, я наголошую на важливості багатьох їх відкриттів — ритуали створюють відчуття причетності та контролю, поклик до верховного Батька/Матері є виправданим, бо слугує компенсацією нашого екзистенційного жаху. Ліберальна модель взагалі не враховує всього цього. Центристи-подмєчатєлі люблять звинувачувати ультралівих у фантазійному баченні людини, але, по факту, бажана для них економіко-політична система сама будує штучну людину. Істоту, яка проводить години в фокусній відстані 50 см (тоді як приматам було важливо бачити горизонт для захисту від хижаків), в позі, якою людство стало послуговуватися лише 5000 років тому (без біологічної адаптації), що оперує знаковими абстракціями більше, ніж реальними обʼєктами, що сточує дофамінові рецептори об гемблінгові тригери, що перетворює нормальну для тіла глюкозну потребу в наркотичну тягу.

🔽 продовження

🔼 початок

В 1968 році в Німеччині було створено Соціалістичний колектив пацієнтів — обʼєднання пацієнтів та психотерапевтів, які звинувачували в провокації ментальних розладів не індивідуальні життєві події, а хворобливий стан суспільства внаслідок капіталізму. З часом їх заборонили як терористичну організацію, але концепція “антипсихіатрії” залишилася. Я хочу піти далі й оголосити ворогом не лише капіталізм (беззмістовну вірусну сутність, вічний двигун, що перетворює людську працю в самовиправдовувальну “економічну активність”), а й всю нашу технологічну цивілізацію. Friendship ended with cyberanarchism, now anarcho-primitivism is my best friend. Проблема не в прогресі як такому, а в його функціональному поєднанні з суспільними моделями, що користують людину як шматок пластиліну. 

Ми приречені вчитися штучним адаптивним стратегіям в наглухо їбанутому світі. Це як будувати замки на піску: ми перетинаємо пласти тяжкої нафти, щоб дістатися до зелених резервацій, ми заливаємо в очі синє світло, щоб мати можливість раз-двічі на рік вʼїбатися сонячними шотами, ми накидуємо собі ваги серед інших спітнілих тіл, бо не можемо подарувати нашим мʼязам нормальної динаміки.

Я вчуся бути один, бо постапокаліптична реальність уже навколо.

Ну а тепер я поїду крутити педалі.

​Вітаємо нашого редактора Тараса Білоуса з отриманням міжнародної лівої журналістської премії імені Даніеля Сінґера 👏

Від початку повномасштабного вторгнення Тарас долучився до Збройних сил України. Та увесь цей час він також продовжував боротьбу, беручи участь у запеклих дебатах міжнародної лівиці про характер російського вторгнення та підтримку лівими українського спротиву.

Підважуючи кемпістський підхід до міжнародної політики та намагаючись висвітлити український лівий погляд на розгорнуті події та їхні можливі наслідки з позицій міжнародної солідарності пригноблених, Тарас опублікував низку статей:

◼️ «Лист із Києва до західної лівиці».
◼️ «Самовизначення та війна в Україні».
◼️ «Тарас Білоус: не можна спрощувати цю війну до проксі-конфлікту».

І от нещодавно за ще одну свою публікацію «Війна в Україні, міжнародна безпека та ліві» наш редактор отримав міжнародну ліву журналістську премію імені Даніеля Сінґера.

У цій статті, полемізуючи з Сьюзан Воткінс із «The New Left Review», Тарас розвінчує тезу про «війну Росії проти НАТО», висвітлює вплив військових блоків й імперіалізму на низову боротьбу за визволення, а також порушує питання — як може виглядати прогресивна система міжнародної безпеки після 24 лютого 2022 року?

Усі гроші від премії — 10,000$, — Тарас передав волонтерській організації, яка підтримує антиавторитарних військових «Колективи солідарності».

Ще раз вітаємо нашого редактора і друга. А вам усім радимо прочитати його статтю за посиланням.

Позавчора Верховна Рада таки відправила у відставку керівника МЗС Дмитра Кулебу. З другої спроби, разом з рештою міністрів та чиновників з останнього пакету на звільнення. Як це у нас водиться, через заяву по власному бажанню, хоча очевидно, що Кулеба не мав мотивації йти з посади. Як наслідок, очільник МЗС не прийшов на відповідне засідання і не підготував звіт. Демократичні процедури виглядають все більш формальними.

Я не знаю причину, чому звільнили міністра, мені не доповідають. Зеленський казав щось критичне щодо постачання зброї та повернення українців із закордону. Але тиждень тому стався ще один скандал. Кулеба разом з польським колегою Радославом Сікорським був на панельній дискусії в Ольштині. З залу поставили питання про ексгумацію загиблих під час подій 1943-45 років на Волині. Замість дипломатичної відповіді на сенситивне для польського суспільства питання, Кулеба включив подмєчателя і розповів, що, взагалі-то, в 1947 році в рамках операції «Вісла» примусово депортували сотні тисяч українців з українських територій в такі от місця як Ольштин. По-перше, вотебаутізм це дуже хуйовий риторичний прийом, яким регулярно користується російський істеблішмент для розмиття та нівеляції функціональних основ демократії. У нас геїв репресують? А в США чорношкірих стріляють. Ми напали на Україну? А США напали на Ірак. Друга проблема полягала в референсі на “українські території”. Ви, будь ласка, визначитеся, що для нас бажане: кордони 91 року, чи Велика Україна від Сяну до Дону? А то, знову ж таки, у нас є приклад східних сусідів з постійним ниттям (і не лише) щодо історичної ревізії сучасних держав. МЗС України довелося навіть уточнювати, що голова відомства не висловлював територіальних претензій до Польщі.

Позиція "та забули", в яку Кулеба обгорнув свій коментар — це теж слабка відповідь. Якщо твій союзник чекає від тебе символічного жесту, є сенс його зробити, а не ставати в позу. Тим паче коли ви будуєте актуальний національний міф на спадщині УПА. Будьте ласкаві, дійте послідовно. В політиці є принцип наслідування. Глорифікуємо УПА як провідника визвольних змагань? Маємо зважати й на їх злочини. Ми звикли бачити себе апріорі моральними, але це інфантильна позиція.

В мене багато претензій до дій Польщі як стратегічного союзника. Тут і історія агресивного протекціонізму власної торгівлі, і беззуба реакція на перетин повітряного простору НАТО російськими дронами. Але щодо Волині вони мають право звертатися до нас за моральною сатисфакцією. Просто уявіть, через 50 років український політикум буде вимагати від демократичного уряду РФ (якщо цей кадавр до того часу вистоїть) визнання воєнних злочинів путінського режиму, а нам гарні руські з підйобом будуть відповідати: ну, умер и умер, було та й було. Підійде?

Що стосується операції “Вісла”, якщо це справді болюче питання для української політичної культури, сформуйте дипломатичний запит, підніміть цю тему на окремій панельній дискусії, але не спекулюйте однією трагедією, щоб перекрити іншу. Державна дипломатія — це не про те, хто ефектніше наставить іншому ріжки.

Я айтішник і, якщо щиро, не розумію, звідки такі привілеї цьому професійному прошарку. Окей, до війни можна було сказати, що це високомобільна група, і якщо її душити податками, вона просто звалить. А так ми маємо ефективну експортну сферу, що дуже динамічно розвивається — давайте не лякати рибку.

Але 22-й все змінив. Ми тут, і питання переїзду більше не проблема глибини водойми. Як казав один веселий фермер в період перших санкцій в рф, рибку з'їсти й відпочити присісти тепер не вийде. При цьому неймовірно конкурентні зарплати з західного ринку в Україні дозволяють відчувати себе тим самим відсутнім середнім класом. 5% податку — це копійки, даруйте, шаги.

Звичайно, можна кивати на добру волю цифрових меценатів. Мовляв, всі розуміють, в якій країні живемо. Але, по-перше, ідеологічно айтішники найчастіше відносять себе до лібертаріаців (атлант знизав плечима), а по-друге, інституції надійніше благодійності.

Думаю, це все магічні сили Федорова (він справді крутий чувак). Єдиний міністр, якого не розстріляли від початку каденції Зеленського.

P.S. Добре хоч трохи банки потрусили.

В коментах пішов срач, тому відсиплю ще трохи провокативного.

Не дуже люблю айтішників за елітизм. Люди живуть по заповіту Маркса "буття визначає свідомість", а апломбу повні штани. Недорозвинений емоційний інтелект, кічева мізогінія, вузькі знання, зневага до системних гуманітарних дисциплін, дешевий утилітаризм, дроч на "саморозвиток" (художка рулить, друзі). Топлять за ринок, але відмовляються визнавати, що така оплата праці — просто кон'юнктурний феномен, а не відзнака за інтелект. Шкільна деформація, яку розчесав капіталізм: цифри високі, бо я самий розумний (а не тому, шо відповідаю очікуванням вчителя).

Все це, звичайно, свідома генералізація та спрощення. Просто я в цій сфері вже 15 років і сформував для себе висновки. Класні люди є всюди, але IT середовище — інфантильне та токсичне.

При пораненні Веган втратив все спорядження, а тепер, повертаючись на бойові, збирає новий сетап. Ціна питання значно більша 85к, але частину екіпи допомогають зібрати Колективи Солідарності, а дещо буде придбано за власний рахунок ❤️‍🩹

💅 Банка збору

🦄 Номер картки банки:
5375 4112 2206 1264

Підвищення військового збору до 5% це несправедливо по відношенню до чесного бізнесу — Залізий нардеп

І без того низькі зарплати вчителів фактично знизяться на 3,5% із підняттям військового збору з 1,5% до 5%, — нардеп Южаніна

сміюсь з формулювання «чесний бізнес», бо нам залишається лише сміятися.

Реакции наших комментаторов часто напоминают мне поведение детей в магазине.

- Купи мне вот это! Ну купи!
- (длинное объяснение, почему нельзя)
- А я хочу! Хочу! Хочу! Хочу!

Единственное отличие в том, что дети не начинают ненавидеть своих родителей за отказ (ну, разве что ненадолго), а вот мы кого только ебанатским словом "куколд" не обзывали.

К сожалению, эмоциональные требования, претензии и обиды в реальном мире работают плохо. На третьем году войны так точно.

Давайте взглянем на ситуацию с Северной и Южной Кореями.

Южная Корея давно обозначила, что ее волнует - чтобы Россия не дала КНДР свои ракетные технологии. Потому что обстрелы ее территории более продвинутыми ракетами - это реальная угроза.

Поэтому они говорят России:

- Если вы дадите КНДР технологии, мы дадим Украине оружие. А оно у нас есть.

На этом история временно затихает. Россия не дает КНДР технологии, Корея не дает Украине оружие.

Сейчас, когда КНДР отправляет солдат, Южная Корея возмущается, но ответ гораздо более размытый. Мол, у нас есть разные сценарии ответа, может даже поставки оружия.

Почему бы Корее не отправить оружие сразу? Простой ответ - "куколды!"

Сложный ответ - если Корея отправит Украине оружие, ничто не будет сдерживать Россию от предоставления КНДР вожделенных технологий. То есть увеличится вероятность того, что старается предотвратить Корея.

А значит, если Корея в ответ на отправку кндровских солдат что-то и может нам дать, то точно не "наступательное оружие".

Но сегодня появилась новость от Буданова, что РФ уже передает КНДР технологии для тактического ядерного оружия малой мощности и систем запуска подводных ракет. Если эта информация подтвердится, и если это именно те технологии, которых боялись в Корее, ситуация станет интереснее.

Эта история всего лишь пример. Между западными странами и Россией есть целая куча подобных взаимно сдерживающих условий, которые уходят далеко за пределы российско-украинской войны. Из недавних примеров - угроза передачи "Ониксов" хуситам. И все это учитывается в сложном балансе переплетающихся угроз.

Но если не хотите принимать мир таким, какой он есть, у вас всегда есть простой ответ.

У Тбілісі триває мітинг прихильників опозиції проти результатів парламентських виборів, які відбулись у країні 26 жовтня. Шведська екоактивістка Грета Тунберг приєдналася до акції біля парламенту Грузії.

Раніше лідер «Коаліції за зміни» Ніка Гварамія попросив прихильників опозиції принести на мітинг намети, натякаючи на те, що акція може набути безстрокового характеру. Натомість лідер парламентської більшості «Грузинської мрії» Мамука Мдінарадзе заявив, що це «може призвести до сутичок із поліцією».

За офіційними результатами ЦВК, правляча партія «Грузинська мрія» набрала 53% голосів, а опозиційні партії разом — близько 38%.

Блядь, ну яка ж вона охуєнна

Без вати, без хуйні, завжди там, де треба. Нагадую, шо бумерське політичне лайно, що травило її «аутизмом» та «дитячістю», виявилося зграєю ссикливих пристосуванців, тоді як вона рухається фактично в просторі moral purity.

My girl. Always has been.

Смішно жити в реальності, в якій мем барнаул, алтайский край перестає бути смішним. Повітряна тривога по ту сторону атлантики змушує хвилюватися більше, ніж власна червона мапа, зафарбована шахедами. Наші електоральні процеси на паузі, тож залишається спостерігати за переможним танцем головного нарциса планети (Ілон Маск добровільно обрав роль покемона, тому не рахується).

Американська політика завжди тяжіла до карнавалу. Найкращу паралель, яку я зустрічав в контексті боротьби республіканці vs демократи, це професійний спорт. Спільне поле і в цілому спільні принципи, реальний вибір глядача визначається трайбалізмом та харизмою форвардів. Червоні та сині, слони та віслюки — це, фактично, команди з монолітними фан-базами. Ну всі в курсі цих штатів, де на трибунах сидять кузьмічі, що не ганяють за конкретний клуб, а визначаються в процесі. От вони не розуміють, як працює спорт, хоча саме їх доводиться улещувати.

Так було і так буде, але наше дитя автозасмаги принесло в гру дещо нове. Показове ігнорування правил. Людина з zero accountability, патологічно нездатна відповідати за свої слова, пуссі грабер, звинувачений, очільник бунту, клоун в решті решт — вже вдруге затащив катку на наглості та харизмі. Людям таке подобається. Він розвантажує етичну систему виборця, бо вітає мудака в кожному. Це проста і дієва філософія нігілізму, коли продається не декларація відповідальності, а її відсутність. Такий підхід, до речі, популярний у Путіна, коли на всі претензії щодо порушення прав людини, військових агресій, геноцидних практик є канонічна відмазка “так у них те ж саме, а ми хоч не лицеміри”. Як обіцяв кандидат Лупан: “я буду красти, але робитиму це чесно і прозоро”.

Трамп довів американське електоральне шоу до межі абсурду. От республіканської партії, наприклад, більше не існує. MAGA це рак і хуй знає, чи допоможе тут хімієтерапія. Республіканських медіа теж, фокс ньюс настільки збили толєр власному глядачу, що нині їх контент не відрізняється від гною breitbart. По психотипу Трамп — це їбанутий автократ, обмежений виключно республіканськими (не в сенсі партії) інституціями США. Він щиро респектує Путіну, Кім Чен Ину, Сі Цзіньпіну, його надихає розлогість їхньої влади.

У 2016 підтримку Трампа можна було читати як форму панк протесту. Славой Жижек тоді сподівався, що його перемога кардинально перебудує партійну культуру, в якій царювала некрофілія та бездушні алгоритмічні моделі а ля Гілларі Клінтон. Цього не трапилося. Американський виборець втік в інфантилізм, а партійні еліти замість комунікації обрали автовідповідач. В результаті Трамп перетворився на потужну гравітаційну масу, що деформує реальність навколо. На момент 2024 мага має 6 з 9 судів Конституційного суду, більшість в Сенаті й розраховує на більшість в Палаті представників. Тепер це не лише фантазія про владу. Це і є влада.

Коли світ тяжіє до складних антиутопій, це хоч естетично виглядає. А коли референсом слугує "Ідіократія", відчуваєш себе на сеансі гіпнозу Пєтросяном. Смішно, але є нюанс.