⸙ Index Librorum ⸙

#прочитане

Прогулянки з динозаврами, або чому я не читатиму романів Іваничука

Забуваємо про назву: цей текст із нерегулярними датованими записами навряд чи справді писався як щоденник. Радше на основі розрізнених нотаток згодом і була написана книга спогадів (хоча це й не має великого значення). Це мішанина згадок про дитинство, оповідей про родину, роздумів про літературний процес, політику (особливо про політику!), жалів та нарікань, звинувачень, а паралельно – хвастощів, самовихваляння і напучувань. Втиснув Іваничук у текст навіть цілу свою доповідь з нагоди вручення йому премії фундації Антоновичів, - понад шість сторінок. І все це з пафосом, помпезно, патетично – як з уст ведучого концерту в районному будинку культури з нагоди державного свята.

Звикнувши до ролі класика, депутата і просто великого цабе, Іваничук лиш ледь описує світ, побачений крізь мильні розводи своєї бульбашки, де й досі важливі конформізм, зібрання і з’їзди, лінія партії та спілка письменників. Це слова людини, яка не зрозуміла, що вона давно випала з реальності й потяг життя поїхав далеко вперед, торохкочучи вагонами. Навіть зі слів автора про самого себе, я з легкістю можу уявити його типовим вишиватником – людину застарілих поглядів, обережного конформіста, чванливого бюрократа, наділеного всіма «чеснотами» зразкового комуняки, який, проте, якимось чудом є щирим українським патріотом. Пихатим комуністичним патріотом. От десь у цьому його звинуватив Микола Рябчук, за що останньому Іваничук погрожував дуеллю. Лиш на сторінках книги, звісно.

Здається мені, вже навіть тоді живого Іваничука ніхто не слухав, тож своє бачення суспільного майбутнього, геополітичні зауваги, а також погрози старим ворогам він ретельно виписував у цих мемуарах, між іншим, також нікому не потрібних (зважаючи на продажі). Місцями шанований прозаїк впадає у відвертий маразм, за що мені, як читачеві, ставало дико соромно. Печально, якщо це старість так впливає на світлі уми. Хоча куди страшніше думати, що таким Іваничук був завжди. Як після цього сприймати творчість письменника серйозно – я не знаю. Тінь цього неадекватного тексту визначатиме мої враження від кожного його роману, якби я взявся їх читати. Та мені пощастило, що історичних романів я загалом не люблю, тож не втрачаю багато.

Було все ж дещо й цікаве: це плітки й подробиці з літературного життя ранніх 2000-х. Відразу впадає в око, що з нього автор випав давно й безповоротно. Про молоду ґенерацію письменників та поетів він пише (часто з огидою) майже виключно на основі їх книжок чи почутого десь на презентаціях. Сам же він же гастролює по сільських бібліотеках, школах і тільки зрідка – по університетських аудиторіях (ймовірно, на запрошення таких же динозаврів). Проте можна знайти пікантні подробиці деяких скандалів, про які вже давно забули і ЗМІ, і читачі. Та Іваничук пам’ятає. І щедро поливає гівном Іздрика, Винничука, Покальчука, Андруховича, Жадана, Кокотюху і ще дуже багатьох. Здавалося б, натомість він мав би поважати і любити якихось покручів, хіба ні? Та ось похвала від Іваничука дезорієнтує, адже його список фаворитів не викликає заперечень: Василь Герасим’юк, Ніна Бічуя, Олег Говда, Галина Пагутяк, Василь Ґабор, Олег Лишега (з ноткою докору за вторинність). А Євгенові Пашковському або ж Тані Малярчук він узагалі пророкує Нобелівську премію.

З передбаченнями у тексті справа десь така, як у Грицака: якщо збуваються, то навпаки. Хтозна, як би пережив Іваничук той факт, що зараз Жадан – найімовірніша кандидатура на Нобелівку. Натомість він твердо заявляв, що Медведчуку в 2004-му – гайки, ніякого політичного майбутнього, тільки розправа від соратників. А головне – що Янукович ніколи не стане президентом. Ось тому й страшно, що з таким даром «пророцтв навпаки» нам узагалі Нобелівка з літератури не світить.

P.S.: Дивно, що в потоці самовихваляння, Іваничук не пропонує себе на роль лауреата. Ймовірно, лише тому, що глибоко в душі не сумнівається в тому, що заслуговує на премію. Тож мовчить, щоб не псувати театральної драматичності.

www.group-telegram.com/ar/IndexLibrorum.com/487

114 viewsOct 23, 2024 at 13:28

#прочитане

Прогулянки з динозаврами, або чому я не читатиму романів Іваничука

Забуваємо про назву: цей текст із нерегулярними датованими записами навряд чи справді писався як щоденник. Радше на основі розрізнених нотаток згодом і була написана книга спогадів (хоча це й не має великого значення). Це мішанина згадок про дитинство, оповідей про родину, роздумів про літературний процес, політику (особливо про політику!), жалів та нарікань, звинувачень, а паралельно – хвастощів, самовихваляння і напучувань. Втиснув Іваничук у текст навіть цілу свою доповідь з нагоди вручення йому премії фундації Антоновичів, - понад шість сторінок. І все це з пафосом, помпезно, патетично – як з уст ведучого концерту в районному будинку культури з нагоди державного свята.

Звикнувши до ролі класика, депутата і просто великого цабе, Іваничук лиш ледь описує світ, побачений крізь мильні розводи своєї бульбашки, де й досі важливі конформізм, зібрання і з’їзди, лінія партії та спілка письменників. Це слова людини, яка не зрозуміла, що вона давно випала з реальності й потяг життя поїхав далеко вперед, торохкочучи вагонами. Навіть зі слів автора про самого себе, я з легкістю можу уявити його типовим вишиватником – людину застарілих поглядів, обережного конформіста, чванливого бюрократа, наділеного всіма «чеснотами» зразкового комуняки, який, проте, якимось чудом є щирим українським патріотом. Пихатим комуністичним патріотом. От десь у цьому його звинуватив Микола Рябчук, за що останньому Іваничук погрожував дуеллю. Лиш на сторінках книги, звісно.

Здається мені, вже навіть тоді живого Іваничука ніхто не слухав, тож своє бачення суспільного майбутнього, геополітичні зауваги, а також погрози старим ворогам він ретельно виписував у цих мемуарах, між іншим, також нікому не потрібних (зважаючи на продажі). Місцями шанований прозаїк впадає у відвертий маразм, за що мені, як читачеві, ставало дико соромно. Печально, якщо це старість так впливає на світлі уми. Хоча куди страшніше думати, що таким Іваничук був завжди. Як після цього сприймати творчість письменника серйозно – я не знаю. Тінь цього неадекватного тексту визначатиме мої враження від кожного його роману, якби я взявся їх читати. Та мені пощастило, що історичних романів я загалом не люблю, тож не втрачаю багато.

Було все ж дещо й цікаве: це плітки й подробиці з літературного життя ранніх 2000-х. Відразу впадає в око, що з нього автор випав давно й безповоротно. Про молоду ґенерацію письменників та поетів він пише (часто з огидою) майже виключно на основі їх книжок чи почутого десь на презентаціях. Сам же він же гастролює по сільських бібліотеках, школах і тільки зрідка – по університетських аудиторіях (ймовірно, на запрошення таких же динозаврів). Проте можна знайти пікантні подробиці деяких скандалів, про які вже давно забули і ЗМІ, і читачі. Та Іваничук пам’ятає. І щедро поливає гівном Іздрика, Винничука, Покальчука, Андруховича, Жадана, Кокотюху і ще дуже багатьох. Здавалося б, натомість він мав би поважати і любити якихось покручів, хіба ні? Та ось похвала від Іваничука дезорієнтує, адже його список фаворитів не викликає заперечень: Василь Герасим’юк, Ніна Бічуя, Олег Говда, Галина Пагутяк, Василь Ґабор, Олег Лишега (з ноткою докору за вторинність). А Євгенові Пашковському або ж Тані Малярчук він узагалі пророкує Нобелівську премію.

З передбаченнями у тексті справа десь така, як у Грицака: якщо збуваються, то навпаки. Хтозна, як би пережив Іваничук той факт, що зараз Жадан – найімовірніша кандидатура на Нобелівку. Натомість він твердо заявляв, що Медведчуку в 2004-му – гайки, ніякого політичного майбутнього, тільки розправа від соратників. А головне – що Янукович ніколи не стане президентом. Ось тому й страшно, що з таким даром «пророцтв навпаки» нам узагалі Нобелівка з літератури не світить.

P.S.: Дивно, що в потоці самовихваляння, Іваничук не пропонує себе на роль лауреата. Ймовірно, лише тому, що глибоко в душі не сумнівається в тому, що заслуговує на премію. Тож мовчить, щоб не псувати театральної драматичності.

BY ⸙ Index Librorum ⸙