Sanchez Kladbone 🇺🇦

Деякі вирази сприймаєш все життя, просто як пафосні чи перебільшені, а потім як зрозумієш.

От є поширений вислів, що пісня то душа народу. Але ж це певною мірою саме так і є.
Я згадую своє дитинство. У мене була типова зросійщена родина, російськомовна і нерелегійна. Років до 6 (до першого класу) всі мої знання української мови були обмежені виключно піснями, яким мене навчала бабуся (або які крутили по УТ-1). В дитинстві пам'ять у мене була чудова, все запамятовувалося дуже швидко. Тож не знаючи в цілому мови і часто не розуміючи окремих слів, мені, тим не менш, вдалося накопичити в пам'яті якусь величезну масу народних пісень. Пісні взагалі стояли якось окремо від всієї іншої "українськості", бо в моєму дитинстві і в підліткових роках все ще був дуже поширений наратив, що українська мова, література й культура це щось "хуторське" і неприкольне. Але пісень це не стосувалося, пісні були прикольні за замовчуванням.
Вже з віком додались якісь теоретичні знання про фольклор, традиційну музику і оце все. І прийшло усвідомлення, наскільки потужно саме в ній зберігається історія – якщо поїздити по селах і позбирати пісні, які співають столітні бабусі, можна послухати щось ще із козацьких часів, наприклад – просто там не переривалася традиція передачі пісні по 400-500 років. Те, що ми зараз знаємо, як народну пісню – фактично новоділ, якому 100-200 років, зрідка більше, але і в деяких відносно нових піснях зберігаються відсилки до набагато старіших часів.

Зараз відкриваю інстаграм і бачу рілзи із тим, як колядники масово у красивих строях ходять по Києву, Харкову та інших містах і чудово на багато голосів співають. Часто це не професійні колективи, а просто люди, яким приємно так провести час. І я розумію, що за великим рахунком саме пісня багато в чому дозволила купі наших людей зберегти ідентичність – от як мені, попри всю зросійщенісьь. Радянській владі можна було міняти словники, зросіщувати школу і естраду, оголошувати будь-які прояви українськості "націоналізмом", але народна пісня продовжувала лунати на родинних застіллях, в хорових колективах, у селах на роботі в полі. Її важко було "відмінити", тому її загнали в формат шароварщини та народних танців у віночках. Але вона дочекалася свого часу і вирвалася на волю, отримавши зараз новий ренесанс.

Сьогоднішні діти та підлітки можуть не усвідомлювати того, але вони весь час чують ці пісні з радіо та в реміксах і записують їх в пам'ять, і колись передадуть їх своїм дітям, а ті своїм.

Чомусь відчуваю від цієї думки тепло.

www.group-telegram.com/ar/SanchezKladbone.com/5401

1.1K viewsDec 27 at 13:02

Деякі вирази сприймаєш все життя, просто як пафосні чи перебільшені, а потім як зрозумієш.

От є поширений вислів, що пісня то душа народу. Але ж це певною мірою саме так і є.
Я згадую своє дитинство. У мене була типова зросійщена родина, російськомовна і нерелегійна. Років до 6 (до першого класу) всі мої знання української мови були обмежені виключно піснями, яким мене навчала бабуся (або які крутили по УТ-1). В дитинстві пам'ять у мене була чудова, все запамятовувалося дуже швидко. Тож не знаючи в цілому мови і часто не розуміючи окремих слів, мені, тим не менш, вдалося накопичити в пам'яті якусь величезну масу народних пісень. Пісні взагалі стояли якось окремо від всієї іншої "українськості", бо в моєму дитинстві і в підліткових роках все ще був дуже поширений наратив, що українська мова, література й культура це щось "хуторське" і неприкольне. Але пісень це не стосувалося, пісні були прикольні за замовчуванням.
Вже з віком додались якісь теоретичні знання про фольклор, традиційну музику і оце все. І прийшло усвідомлення, наскільки потужно саме в ній зберігається історія – якщо поїздити по селах і позбирати пісні, які співають столітні бабусі, можна послухати щось ще із козацьких часів, наприклад – просто там не переривалася традиція передачі пісні по 400-500 років. Те, що ми зараз знаємо, як народну пісню – фактично новоділ, якому 100-200 років, зрідка більше, але і в деяких відносно нових піснях зберігаються відсилки до набагато старіших часів.

Зараз відкриваю інстаграм і бачу рілзи із тим, як колядники масово у красивих строях ходять по Києву, Харкову та інших містах і чудово на багато голосів співають. Часто це не професійні колективи, а просто люди, яким приємно так провести час. І я розумію, що за великим рахунком саме пісня багато в чому дозволила купі наших людей зберегти ідентичність – от як мені, попри всю зросійщенісьь. Радянській владі можна було міняти словники, зросіщувати школу і естраду, оголошувати будь-які прояви українськості "націоналізмом", але народна пісня продовжувала лунати на родинних застіллях, в хорових колективах, у селах на роботі в полі. Її важко було "відмінити", тому її загнали в формат шароварщини та народних танців у віночках. Але вона дочекалася свого часу і вирвалася на волю, отримавши зараз новий ренесанс.

Сьогоднішні діти та підлітки можуть не усвідомлювати того, але вони весь час чують ці пісні з радіо та в реміксах і записують їх в пам'ять, і колись передадуть їх своїм дітям, а ті своїм.

Чомусь відчуваю від цієї думки тепло.

BY Sanchez Kladbone 🇺🇦