Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
BY марко і крапка
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
"We're seeing really dramatic moves, and it's all really tied to Ukraine right now, and in a secondary way, in terms of interest rates," Octavio Marenzi, CEO of Opimas, told Yahoo Finance Live on Thursday. "This war in Ukraine is going to give the Fed the ammunition, the cover that it needs, to not raise interest rates too quickly. And I think Jay Powell is a very tepid sort of inflation fighter and he's not going to do as much as he needs to do to get that under control. And this seems like an excuse to kick the can further down the road still and not do too much too soon." Asked about its stance on disinformation, Telegram spokesperson Remi Vaughn told AFP: "As noted by our CEO, the sheer volume of information being shared on channels makes it extremely difficult to verify, so it's important that users double-check what they read." On Telegram’s website, it says that Pavel Durov “supports Telegram financially and ideologically while Nikolai (Duvov)’s input is technological.” Currently, the Telegram team is based in Dubai, having moved around from Berlin, London and Singapore after departing Russia. Meanwhile, the company which owns Telegram is registered in the British Virgin Islands. Sebi said data, emails and other documents are being retrieved from the seized devices and detailed investigation is in progress. Despite Telegram's origins, its approach to users' security has privacy advocates worried.
from ar
