tár // тодд філд (2022)
нова стрічка Тодда Філда з Кейт Бланшетт у головній ролі постає перед нами у вигляді моноліту, у вигляді точки у дискурсі cancel culture, вічного протистояння і єднання особистості й творчості. режисер довго чекав, коли настане час довести свій magnum opus до глядача. його образи росли й трансформувалися протягом 16 років до моменту, де актуальність і чіткість, закладених у сценарій ідей, досягли б свого максимального резонансу.
картина починається з інтерв'ю, в якому Лідія Тар, надвпливова і надуспішна диригентка, робить акцент на часі, на його силі і гнучкості у руках людини, яка керує усім музичним потоком оркестру, але поза сценою час продовжує неспинно рухатися і люди мають адаптуватися під нього, зламати цей процес неможливо. Тодд Філд це розуміє, і як автор він знайшов істинне місце для свого творіння і коментаря у сучасному світі – місці, коли актуальність чистоти власної історії і культу репутації перейшли свою емоційну фазу, момент, коли основні думки стали вкарбовуватися у свідомість людей.
час як сила і небезпека рухається разом із головною героїнею протягом усієї стрічки, нависає над нею і стає тим інструментом, який веде до краху. прозорість інформаційного простору сьогодення нічого не забуває у теперішньому, постійно переосмислює минуле і намагається одночасно дивитися у майбутнє, але чи є якісний результат цьому окрім потоку ненависті і розчарування? Земля у кризі і цим почуттям наповнений кожен кадр "Тар", де закам'янілість консерватизму відображається у холодних інтер'єрах, а відмова від минулого поєднується з потаканням йому в очах маргінального образу Лідії Тар – жінки, яка стала частиною маскулінного світу, що б вона не казала, яка досягла успіху лише внаслідок того, що навчилася жити в ньому.
[1/2]
нова стрічка Тодда Філда з Кейт Бланшетт у головній ролі постає перед нами у вигляді моноліту, у вигляді точки у дискурсі cancel culture, вічного протистояння і єднання особистості й творчості. режисер довго чекав, коли настане час довести свій magnum opus до глядача. його образи росли й трансформувалися протягом 16 років до моменту, де актуальність і чіткість, закладених у сценарій ідей, досягли б свого максимального резонансу.
картина починається з інтерв'ю, в якому Лідія Тар, надвпливова і надуспішна диригентка, робить акцент на часі, на його силі і гнучкості у руках людини, яка керує усім музичним потоком оркестру, але поза сценою час продовжує неспинно рухатися і люди мають адаптуватися під нього, зламати цей процес неможливо. Тодд Філд це розуміє, і як автор він знайшов істинне місце для свого творіння і коментаря у сучасному світі – місці, коли актуальність чистоти власної історії і культу репутації перейшли свою емоційну фазу, момент, коли основні думки стали вкарбовуватися у свідомість людей.
час як сила і небезпека рухається разом із головною героїнею протягом усієї стрічки, нависає над нею і стає тим інструментом, який веде до краху. прозорість інформаційного простору сьогодення нічого не забуває у теперішньому, постійно переосмислює минуле і намагається одночасно дивитися у майбутнє, але чи є якісний результат цьому окрім потоку ненависті і розчарування? Земля у кризі і цим почуттям наповнений кожен кадр "Тар", де закам'янілість консерватизму відображається у холодних інтер'єрах, а відмова від минулого поєднується з потаканням йому в очах маргінального образу Лідії Тар – жінки, яка стала частиною маскулінного світу, що б вона не казала, яка досягла успіху лише внаслідок того, що навчилася жити в ньому.
[1/2]
group-telegram.com/cinematographiee/892
Create:
Last Update:
Last Update:
tár // тодд філд (2022)
нова стрічка Тодда Філда з Кейт Бланшетт у головній ролі постає перед нами у вигляді моноліту, у вигляді точки у дискурсі cancel culture, вічного протистояння і єднання особистості й творчості. режисер довго чекав, коли настане час довести свій magnum opus до глядача. його образи росли й трансформувалися протягом 16 років до моменту, де актуальність і чіткість, закладених у сценарій ідей, досягли б свого максимального резонансу.
картина починається з інтерв'ю, в якому Лідія Тар, надвпливова і надуспішна диригентка, робить акцент на часі, на його силі і гнучкості у руках людини, яка керує усім музичним потоком оркестру, але поза сценою час продовжує неспинно рухатися і люди мають адаптуватися під нього, зламати цей процес неможливо. Тодд Філд це розуміє, і як автор він знайшов істинне місце для свого творіння і коментаря у сучасному світі – місці, коли актуальність чистоти власної історії і культу репутації перейшли свою емоційну фазу, момент, коли основні думки стали вкарбовуватися у свідомість людей.
час як сила і небезпека рухається разом із головною героїнею протягом усієї стрічки, нависає над нею і стає тим інструментом, який веде до краху. прозорість інформаційного простору сьогодення нічого не забуває у теперішньому, постійно переосмислює минуле і намагається одночасно дивитися у майбутнє, але чи є якісний результат цьому окрім потоку ненависті і розчарування? Земля у кризі і цим почуттям наповнений кожен кадр "Тар", де закам'янілість консерватизму відображається у холодних інтер'єрах, а відмова від минулого поєднується з потаканням йому в очах маргінального образу Лідії Тар – жінки, яка стала частиною маскулінного світу, що б вона не казала, яка досягла успіху лише внаслідок того, що навчилася жити в ньому.
[1/2]
нова стрічка Тодда Філда з Кейт Бланшетт у головній ролі постає перед нами у вигляді моноліту, у вигляді точки у дискурсі cancel culture, вічного протистояння і єднання особистості й творчості. режисер довго чекав, коли настане час довести свій magnum opus до глядача. його образи росли й трансформувалися протягом 16 років до моменту, де актуальність і чіткість, закладених у сценарій ідей, досягли б свого максимального резонансу.
картина починається з інтерв'ю, в якому Лідія Тар, надвпливова і надуспішна диригентка, робить акцент на часі, на його силі і гнучкості у руках людини, яка керує усім музичним потоком оркестру, але поза сценою час продовжує неспинно рухатися і люди мають адаптуватися під нього, зламати цей процес неможливо. Тодд Філд це розуміє, і як автор він знайшов істинне місце для свого творіння і коментаря у сучасному світі – місці, коли актуальність чистоти власної історії і культу репутації перейшли свою емоційну фазу, момент, коли основні думки стали вкарбовуватися у свідомість людей.
час як сила і небезпека рухається разом із головною героїнею протягом усієї стрічки, нависає над нею і стає тим інструментом, який веде до краху. прозорість інформаційного простору сьогодення нічого не забуває у теперішньому, постійно переосмислює минуле і намагається одночасно дивитися у майбутнє, але чи є якісний результат цьому окрім потоку ненависті і розчарування? Земля у кризі і цим почуттям наповнений кожен кадр "Тар", де закам'янілість консерватизму відображається у холодних інтер'єрах, а відмова від минулого поєднується з потаканням йому в очах маргінального образу Лідії Тар – жінки, яка стала частиною маскулінного світу, що б вона не казала, яка досягла успіху лише внаслідок того, що навчилася жити в ньому.
[1/2]
BY синематографі.
Share with your friend now:
group-telegram.com/cinematographiee/892