🔎До вашої уваги - скандинавські та англо-саксонські шоломи Вендельської епохи VI-VIII століть. Показано як реставровані, так і оригінальні знахідки.
Зовнішній вигляд і технологія виробництва шоломів свідчать про великий рівень майстерності ковалів Вендельської епохи. Цікаво, що подібні шоломи після IX століття будуть рідкісними - це демонструє тенденцію до спрощення технології виробництва зброї та екіпірування в епоху вікінгів... 🤔
Зовнішній вигляд і технологія виробництва шоломів свідчать про великий рівень майстерності ковалів Вендельської епохи. Цікаво, що подібні шоломи після IX століття будуть рідкісними - це демонструє тенденцію до спрощення технології виробництва зброї та екіпірування в епоху вікінгів... 🤔
🤔Більшу частину XIX століття українські землі перебували поза процесами становлення капіталістичних відносин. В результаті спостерігались технічне відставання від розвинених країн Західної Європи, зростання соціального напруження та повільний ріст економіки. Сьогодні ми розповімо про купецтво на українських землях, яке потрохи отримувало привілеї від імперської влади у цей час.
💰Наприкінці XVIII століття відбувся розподіл купецтва на три гільдії, які відрізнялися між собою розміром свого капіталу. У Жалуваній грамоті міст від 21 квітня 1785 року були визначені не тільки грошові цензи (наприклад купець 1-ої гільдії мав отримувати 10-50 тисяч рублів доходу), а й види торгівлі для кожної з гільдій: зовнішня та внутрішня торгівля для купців 1-ої гільдії, та торгівля в межах міста й повіту для купців 3-ої гільдії. Пізніше купці 1 та 2-ої гільдії звільнились від тілесних покарань та обов’язоку відбувати рекрутчину.
Протягом першої половинии XIX століття царська влада здійснювала кроки з метою зміцнення купецького стану. Так, своїм маніфестом від 1 січня 1807 року Олександр І укріпив становище купців-піданних Російської імперії перед іноземними та підняв грошову планку для купців 1-ої та 2-ої гільдії. У 1824 році були зменшені повинності, надано певні переваги: так купці 3-ої гільдії фабрично-промислової галузі отримали право засновувати об’єкти легкої промисловості.
🏬Якщо казати за розвиток купецтва на українських землях, то за даними Гуржія протягом 1816-1859 років кількість купців збільшилась з 18 тисяч до 104 тисяч осіб. Серед міст, де було багато купців, були Харків, Київ, Житомир та навіть Одеса, яка активно розвивалась через статус «порто-франко». Крім того, зростали і самі міські капітали: у Катеринославській та Херсонській губерніях у 1854 році сума капіталу склала більше 8 млн рублів.
📉Незважаючи на позитивні моменти щодо зміцнення купецтва, проявлялися й негативні тенденції, зокрема щодо національного складу купців. Російський царат не допускав збільшення і поширення власне українського купецтва, натомість надавав безумовні переваги купцям єврейського та російського походження. Так, у 1835 році Микола І видав указ, за яким дозволялося переїхати до Києва купцям з великоросійських губерній - таким чином купці-росіяни усували конкурентів у вигляді купецтва українського, польського та іншого походження.
😵💫Не тільки переселення купців-росіян призвело до слабкості українського купецтва. На українських землях до 1861 року залишились рештки феодально-кріпосницької системи, успадковані у попередню добу, оскільки російська влада бачила українські землі лише як сільськогосподарський придаток, тому розвиток торгівлі та промисловості не був тут у пріоритеті. Окрім цього, українське купецтво було безсиле навіть перед купцями єврейського походження. Питання нагромадження капіталу в середовищі українського купецтва залишалось болючим впродовж усього XIX століття...
Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити продовження рубрики! 😏✨
💰Наприкінці XVIII століття відбувся розподіл купецтва на три гільдії, які відрізнялися між собою розміром свого капіталу. У Жалуваній грамоті міст від 21 квітня 1785 року були визначені не тільки грошові цензи (наприклад купець 1-ої гільдії мав отримувати 10-50 тисяч рублів доходу), а й види торгівлі для кожної з гільдій: зовнішня та внутрішня торгівля для купців 1-ої гільдії, та торгівля в межах міста й повіту для купців 3-ої гільдії. Пізніше купці 1 та 2-ої гільдії звільнились від тілесних покарань та обов’язоку відбувати рекрутчину.
Протягом першої половинии XIX століття царська влада здійснювала кроки з метою зміцнення купецького стану. Так, своїм маніфестом від 1 січня 1807 року Олександр І укріпив становище купців-піданних Російської імперії перед іноземними та підняв грошову планку для купців 1-ої та 2-ої гільдії. У 1824 році були зменшені повинності, надано певні переваги: так купці 3-ої гільдії фабрично-промислової галузі отримали право засновувати об’єкти легкої промисловості.
🏬Якщо казати за розвиток купецтва на українських землях, то за даними Гуржія протягом 1816-1859 років кількість купців збільшилась з 18 тисяч до 104 тисяч осіб. Серед міст, де було багато купців, були Харків, Київ, Житомир та навіть Одеса, яка активно розвивалась через статус «порто-франко». Крім того, зростали і самі міські капітали: у Катеринославській та Херсонській губерніях у 1854 році сума капіталу склала більше 8 млн рублів.
📉Незважаючи на позитивні моменти щодо зміцнення купецтва, проявлялися й негативні тенденції, зокрема щодо національного складу купців. Російський царат не допускав збільшення і поширення власне українського купецтва, натомість надавав безумовні переваги купцям єврейського та російського походження. Так, у 1835 році Микола І видав указ, за яким дозволялося переїхати до Києва купцям з великоросійських губерній - таким чином купці-росіяни усували конкурентів у вигляді купецтва українського, польського та іншого походження.
😵💫Не тільки переселення купців-росіян призвело до слабкості українського купецтва. На українських землях до 1861 року залишились рештки феодально-кріпосницької системи, успадковані у попередню добу, оскільки російська влада бачила українські землі лише як сільськогосподарський придаток, тому розвиток торгівлі та промисловості не був тут у пріоритеті. Окрім цього, українське купецтво було безсиле навіть перед купцями єврейського походження. Питання нагромадження капіталу в середовищі українського купецтва залишалось болючим впродовж усього XIX століття...
Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити продовження рубрики! 😏✨
Forwarded from Історія без міфів
🎉 Сьогодні – день народження Євгена Чикаленка (1861–1929)!
21 грудня 1861 року народився Євген Чикаленко - людина, яка не лише мріяла про сильну Україну, а й активно працювала для її розвитку. Видатний громадський діяч, успішний підприємець і меценат, Чикаленко зробив неоціненний внесок у збереження української культури та формування національної свідомості.
🇺🇦 Завдяки його підтримці виходила єдина в російській імперії щоденна україномовна газета “Рада”, будувався Академічний дім для студентів у Львові, а твори українських письменників і науковців отримували шанс побачити світ.
📖 Його щоденники та листування – справжній скарб для істориків. Вони містять унікальні характеристики видатних діячів того часу, а також 7 історичних передбачень, які збулися з вражаючою точністю.
💬 Чикаленко понад 100 років тому дав влучну характеристику українцям і росіянам, розкритикував Грушевського, Винниченка та Петлюру. Його слова досі актуальні й змушують замислитися.
👉 І як не згадати його знамените:
"Люби Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені."
▶️ Про Євгена Чикаленко, його думки про сучасників та передбачення можна дізнатися з нашого відео.
21 грудня 1861 року народився Євген Чикаленко - людина, яка не лише мріяла про сильну Україну, а й активно працювала для її розвитку. Видатний громадський діяч, успішний підприємець і меценат, Чикаленко зробив неоціненний внесок у збереження української культури та формування національної свідомості.
📖 Його щоденники та листування – справжній скарб для істориків. Вони містять унікальні характеристики видатних діячів того часу, а також 7 історичних передбачень, які збулися з вражаючою точністю.
💬 Чикаленко понад 100 років тому дав влучну характеристику українцям і росіянам, розкритикував Грушевського, Винниченка та Петлюру. Його слова досі актуальні й змушують замислитися.
👉 І як не згадати його знамените:
"Люби Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені."
▶️ Про Євгена Чикаленко, його думки про сучасників та передбачення можна дізнатися з нашого відео.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Forwarded from Глибина Реальності
А ви знали що Рамзан Кадиров також переглядає хентай? Ось що ми знайшли зламавши його акаунт в Яндексі...
Теорія Змови | Підписатись
Теорія Змови | Підписатись
👨🔬Що таке взагалі алхімія? Передусім це дуже суперечливе синкретичне явище середньовічної культури, яке ми найчастіше згадуємо як попередницю сучасної хімії. Сам образ алхіміка також своєрідний: філософ і теолог, експериментатор і теоретик, митець і ремісник, правовірний християнин і маг-чорнокнижник. Філософський камінь, універсальний розчинник, гомункул... Алхімічні ідеї зустрічаються в людській культурі протягом усієї її історії, але для алхімії як явища найважливішим є те, що тут вони зливаються воєдино. По суті йдеться про комбінацію містичних і раціональних доктрин.
☯️Частково цією практичною метою, а частково ідеологічними причинами було викликане поєднання доволі вільного ставлення алхіміків до ритуальної сторони життя та суворого притримування догматичних приписів. З одного боку ми розуміємо, що алхімічні заняття не дуже й позитивно сприймалися в суспільстві. Річ не тільки в тому, що церква засуджувала відповідні пошуки алхіміків. Прості люди боялись тих, хто ним займався: їм здавалося, що хіміки володіють таємним мистецтвом та небезпечними знаннями (тобто, від лукавого), і були прообразом чаклуна, чародія в народних сказаннях. Ця суспільна повага, чи скоріше страх і побоювання, примушувало тих, хто займався цим мистецтвом, писати свої твори загадковими, туманними символами, що підсилювало враження таємничості. Деякі дійшли до висновку, що простіше зробити вигляд, що це їм вдалось, адже це давало владу та створювало відповідну репутацію. Проте Альберт Великий звертає увагу на їхню переважно сумну долю, оскільки якщо їхні спонсори розчаровувалися у таланті того чи іншого алхіміка, то їхнє життя могло обернутися в гірший бік.
🧪Важливим аспектом в цій темі є рецептурність в алхімічній культурі. Алхімічний рецепт був написаний не так, як сьогодні ведуть звіти в лабораторних журналах. Як відомо, алхімія не була позбавлена певного догматизму — зрештою, вчення Арістотеля, що лежало в основі ідеї трансмутації, приймалося ними за істину в останній інстанції без жодних пояснень. Найважливішим наслідком цього було те, що алхімік попри все своє експериментаторство шукав собі опори у традиції. Перш ніж означити особистий внесок, необхідно точно відтворити, скажімо, Гіппократа (V—IV ст. до н. е.), Галена (II ст.), Ар-Разі (IX—X ст.), Бекона, Альберта, Лулія, Арнольда з Вілланови (XIII—XIV ст.). Освячення алхімічного рецепта нерідко супроводжувалося звертанням до найвищого авторитету («Візьми в ім'я пана Ісуса Христа» стільки того й того...»). І лише тоді, після цього, маленьку дещицю становило щось нове, що відзначено особистим умінням алхіміка, тавром майстра, тільки на тлі авторитетів минулого. Рецептурність, що визначає особливість середньовічного мислення, пронизала алхімічну діяльність, суттєво у ній видозмінившись. Честь авторства в порівнянні з причетністю до традиції не має значення. Так з'являються псевдо-Арістотелі, псевдо-Гебери, псевдо-Луллії, фальшиві Василі Валентини.
Проте поступово крихти індивідуальних прирощень, складаючись, дають початок новій традиції. В алхімії масив цитованого величезний, але він багатозначний. Це і доказовий, і стилістичний прийом одночасно, це посилання на авторитет, незримий та нечутний діалог, а також задоволення марнославства (включення себе до ряду найбільших), і контрастний прийом ("ось що зробили вони, а ось що я"). Попри стереотип щодо перебільшеного емпіризму алхіміки зберігали доволі традиціоналістський характер мислення...
Далі буде! ✨
#Історія_науки_та_технологій
☯️Частково цією практичною метою, а частково ідеологічними причинами було викликане поєднання доволі вільного ставлення алхіміків до ритуальної сторони життя та суворого притримування догматичних приписів. З одного боку ми розуміємо, що алхімічні заняття не дуже й позитивно сприймалися в суспільстві. Річ не тільки в тому, що церква засуджувала відповідні пошуки алхіміків. Прості люди боялись тих, хто ним займався: їм здавалося, що хіміки володіють таємним мистецтвом та небезпечними знаннями (тобто, від лукавого), і були прообразом чаклуна, чародія в народних сказаннях. Ця суспільна повага, чи скоріше страх і побоювання, примушувало тих, хто займався цим мистецтвом, писати свої твори загадковими, туманними символами, що підсилювало враження таємничості. Деякі дійшли до висновку, що простіше зробити вигляд, що це їм вдалось, адже це давало владу та створювало відповідну репутацію. Проте Альберт Великий звертає увагу на їхню переважно сумну долю, оскільки якщо їхні спонсори розчаровувалися у таланті того чи іншого алхіміка, то їхнє життя могло обернутися в гірший бік.
🧪Важливим аспектом в цій темі є рецептурність в алхімічній культурі. Алхімічний рецепт був написаний не так, як сьогодні ведуть звіти в лабораторних журналах. Як відомо, алхімія не була позбавлена певного догматизму — зрештою, вчення Арістотеля, що лежало в основі ідеї трансмутації, приймалося ними за істину в останній інстанції без жодних пояснень. Найважливішим наслідком цього було те, що алхімік попри все своє експериментаторство шукав собі опори у традиції. Перш ніж означити особистий внесок, необхідно точно відтворити, скажімо, Гіппократа (V—IV ст. до н. е.), Галена (II ст.), Ар-Разі (IX—X ст.), Бекона, Альберта, Лулія, Арнольда з Вілланови (XIII—XIV ст.). Освячення алхімічного рецепта нерідко супроводжувалося звертанням до найвищого авторитету («Візьми в ім'я пана Ісуса Христа» стільки того й того...»). І лише тоді, після цього, маленьку дещицю становило щось нове, що відзначено особистим умінням алхіміка, тавром майстра, тільки на тлі авторитетів минулого. Рецептурність, що визначає особливість середньовічного мислення, пронизала алхімічну діяльність, суттєво у ній видозмінившись. Честь авторства в порівнянні з причетністю до традиції не має значення. Так з'являються псевдо-Арістотелі, псевдо-Гебери, псевдо-Луллії, фальшиві Василі Валентини.
Проте поступово крихти індивідуальних прирощень, складаючись, дають початок новій традиції. В алхімії масив цитованого величезний, але він багатозначний. Це і доказовий, і стилістичний прийом одночасно, це посилання на авторитет, незримий та нечутний діалог, а також задоволення марнославства (включення себе до ряду найбільших), і контрастний прийом ("ось що зробили вони, а ось що я"). Попри стереотип щодо перебільшеного емпіризму алхіміки зберігали доволі традиціоналістський характер мислення...
Далі буде! ✨
#Історія_науки_та_технологій
Тайстра Чикаленка
👨🔬Що таке взагалі алхімія? Передусім це дуже суперечливе синкретичне явище середньовічної культури, яке ми найчастіше згадуємо як попередницю сучасної хімії. Сам образ алхіміка також своєрідний: філософ і теолог, експериментатор і теоретик, митець і ремісник…
...Під кінець пізнього середньовіччя та раннього Відродження відбувається трансформація самого алхімічного рецепту. Рецепти того часу вже позбавлені всіляких чергових заклинань і вже досить сухо подають: «Візьми п'ять унцій сірки та три унції злості...». Разом з тим куди виразніше виступає алегоричне тлумачення рецепта замість буквального. До прикладу: «Розколи короля, дивись, щоб не розтопився, і роби це сім разів...»; «... візьми два фунти довгого пальця... витолаки і змішай з порошком, вийнятим з-під триніжка, і сублімуй разом настільки часто, щоб довгий палець став постійним...».
🔎Коли ми це читаємо, треба розуміти, що король — селітра, а великий, середній, палець — нашатир. Порівняно з трактатами Бекона це відхід від класичної рецептурності в алхімії. Сірка — не просто сірка, вона втілює видимі якості металів: колір, блиск, протяжність; а ртуть — якості приховані: плавкість, леткість, ковкість. Це важлива сірка і важлива ртуть. Пародія сприймається як зразок наслідування і конструктивний принцип.
🤔Ряд складних хімічних проблем якщо і не було розв’язано алхіміками, то принаймні було хоча б ними помічено. Це спричинило подальший розвиток хімічних знань та підготувало базу для виникнення наукової хімії. Алхіміками були виготовлені та вдосконалені колби, реторти, штативи, тигельні щипці тощо. Вони досягли успіху в скловарінні, металургії, виробництві пороху, їдких речовин, винайшли алкоголь, довели до досконалості процеси перегонки, фільтрування й титрування.
Отже, на алхімію не треба дивитися спрощено й однобічно, розглядаючи її лише з точки зору спроб тодішніх носіїв хімічних знань перетворити неблагородні метали в золото чи знайти філософський камінь, або еліксир життя.
☁️Лабораторні методики алхіміків упускали один важливий компонент: вони не могли збирати гази. Якщо в реакції поглинався газ, алхіміки ніяк не могли про це дізнатися. Якщо газ виділявся, вони дозволяли йому випаруватися. Це означало, що алхіміки не могли повністю врахувати інгредієнти чи продукти хімічних реакцій.
📚Алхіміки шукали еліксир життя, а знайшли величезну кількість різноманітних знань, що стали аргументом для наукової хімії, яка виникла на уламках алхімії. Хоча і великі вчені навіть у XVII столітті (Бойль та Ньютон) не могли утриматись від спокуси спробувати домогтися успіху на цьому полі діяльності. Приміром, німець Хенніг Бранд у той час вирішив здобути золото, перегнавши 60 відер сечі — у нього вийшло відкрити фосфор таким чином. Готфрід Лейбніц, Ісаак Ньютон і Роберт Бойль теж ставили алхімічні експерименти. Попри це, остаточно алхімія втрачає свою репутацію починаючи з середини XVIII століття.
А на цьому все! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових дописів! Дякуємо, що ви з нами! 🥳
#Історія_науки_та_технологій
🔎Коли ми це читаємо, треба розуміти, що король — селітра, а великий, середній, палець — нашатир. Порівняно з трактатами Бекона це відхід від класичної рецептурності в алхімії. Сірка — не просто сірка, вона втілює видимі якості металів: колір, блиск, протяжність; а ртуть — якості приховані: плавкість, леткість, ковкість. Це важлива сірка і важлива ртуть. Пародія сприймається як зразок наслідування і конструктивний принцип.
🤔Ряд складних хімічних проблем якщо і не було розв’язано алхіміками, то принаймні було хоча б ними помічено. Це спричинило подальший розвиток хімічних знань та підготувало базу для виникнення наукової хімії. Алхіміками були виготовлені та вдосконалені колби, реторти, штативи, тигельні щипці тощо. Вони досягли успіху в скловарінні, металургії, виробництві пороху, їдких речовин, винайшли алкоголь, довели до досконалості процеси перегонки, фільтрування й титрування.
Отже, на алхімію не треба дивитися спрощено й однобічно, розглядаючи її лише з точки зору спроб тодішніх носіїв хімічних знань перетворити неблагородні метали в золото чи знайти філософський камінь, або еліксир життя.
☁️Лабораторні методики алхіміків упускали один важливий компонент: вони не могли збирати гази. Якщо в реакції поглинався газ, алхіміки ніяк не могли про це дізнатися. Якщо газ виділявся, вони дозволяли йому випаруватися. Це означало, що алхіміки не могли повністю врахувати інгредієнти чи продукти хімічних реакцій.
📚Алхіміки шукали еліксир життя, а знайшли величезну кількість різноманітних знань, що стали аргументом для наукової хімії, яка виникла на уламках алхімії. Хоча і великі вчені навіть у XVII столітті (Бойль та Ньютон) не могли утриматись від спокуси спробувати домогтися успіху на цьому полі діяльності. Приміром, німець Хенніг Бранд у той час вирішив здобути золото, перегнавши 60 відер сечі — у нього вийшло відкрити фосфор таким чином. Готфрід Лейбніц, Ісаак Ньютон і Роберт Бойль теж ставили алхімічні експерименти. Попри це, остаточно алхімія втрачає свою репутацію починаючи з середини XVIII століття.
А на цьому все! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових дописів! Дякуємо, що ви з нами! 🥳
#Історія_науки_та_технологій
🎄Salvēte, amici! У цю новорічну ніч хочемо поділитися з вами римськими традиціями, пов’язаними з зимовими святами!
🎅Як і ми, римляни заохочено підходили до кінця календарного року. Гомінко і весело проходили традиційні Сатурналії – свято, присвячене богу Сатурну, що іноді вважається дуже давнім попередником нашого сучасного Різдва. Починалися вони з 17 грудня і тривали від трьох днів до тижня. Протягом цього періоду домочадці роздавали подарунки, одягали особливі вбрання, а на вулицях Риму відбувалися загальні веселощі. Майже всі, включаючи рабів, мали хоча б один вихідний. У центрі цього свята був бенкет.
🚜Історія Сатурналій бере свій початок із міфології Золотого віку людства, коли Сатурн прийшов до Італії та приніс методи ведення сільського господарства, які збільшили врожайність. У той час існувала рівність між усіма людьми, а концепція рабства не входила в розум людини. Це також стало частиною святкування, про що ми розкажемо трохи пізніше.
Вважалося, що 17 грудня бог Сатурн, який мав свій храм біля підніжжя капітолія в Римі, звільнювався від своїх пут. Протягом тих декількох днів він перебував над троном, який колись покинув на користь свого сина Юпітера. Після приношень і учти (leoisternium) перед храмом, звучав крик "Io Saturnalia", що був сигналом для приватних вечірок і бенкетів.
🥴🍻Але найбільш відмітною частиною цього свята був звичай змінювати ролі щодо соціальних відносин між панами та рабами. Ми бачимо рабів, які сідають обідати та розмовляти зі своїми панами. Рівність “Золотого віку людства” є поясненням того, чому «рабам дозволено повну свободу під час Сатурналій». Проте, обмежуючи цю свободу фестивалем у грудні, Сатурналії лише зміцнювали традиційні рабовласницькі зразки для наслідування.
Під час цього свята римські громадяни чоловічої статі змінювали тоги на коротке домашнє вбрання і надягали на голову пілей – конічну шапку – знак вільного. Азартні ігри та гра в кості були основними розвагами. Римські діти розважали рабів за обідом та брали на себе їхні обов'язки. Пантоміма, комедія та сатира є додатковими джерелами сатурналійської свободи та надмірної вільності. 🎲
🍷Деякі господарі запрошували своїх бідних клієнтів пообідати з ними, даруючи їм використані тканини чи гроші, а натомість отримували воскові свічки й глиняні фігурки. Інші вечеряли із друзями й проводили день за сатиричними презентаціями чи захопливими розмовами за столом, дотепами і загадками за бенкетом, що тривали з ранку й до ночі.
Сатурналії давали можливість не лише випити й пограти в кості, а й зібратися у більші групи, поговорити більш-менш відверто та взяти участь у святі. Міф Золотого віку Сатурна нагадував усім мешканцям римського світу про їхні основні надії та мрії про свободу, правосуддя та рівність.
А ми ж вітаємо кожного читача з прийдешнім Новим роком! Зичимо читачам щастя і всього найкращого. Дякуємо, що ви з нами! 🥳
🎅Як і ми, римляни заохочено підходили до кінця календарного року. Гомінко і весело проходили традиційні Сатурналії – свято, присвячене богу Сатурну, що іноді вважається дуже давнім попередником нашого сучасного Різдва. Починалися вони з 17 грудня і тривали від трьох днів до тижня. Протягом цього періоду домочадці роздавали подарунки, одягали особливі вбрання, а на вулицях Риму відбувалися загальні веселощі. Майже всі, включаючи рабів, мали хоча б один вихідний. У центрі цього свята був бенкет.
🚜Історія Сатурналій бере свій початок із міфології Золотого віку людства, коли Сатурн прийшов до Італії та приніс методи ведення сільського господарства, які збільшили врожайність. У той час існувала рівність між усіма людьми, а концепція рабства не входила в розум людини. Це також стало частиною святкування, про що ми розкажемо трохи пізніше.
Вважалося, що 17 грудня бог Сатурн, який мав свій храм біля підніжжя капітолія в Римі, звільнювався від своїх пут. Протягом тих декількох днів він перебував над троном, який колись покинув на користь свого сина Юпітера. Після приношень і учти (leoisternium) перед храмом, звучав крик "Io Saturnalia", що був сигналом для приватних вечірок і бенкетів.
🥴🍻Але найбільш відмітною частиною цього свята був звичай змінювати ролі щодо соціальних відносин між панами та рабами. Ми бачимо рабів, які сідають обідати та розмовляти зі своїми панами. Рівність “Золотого віку людства” є поясненням того, чому «рабам дозволено повну свободу під час Сатурналій». Проте, обмежуючи цю свободу фестивалем у грудні, Сатурналії лише зміцнювали традиційні рабовласницькі зразки для наслідування.
Під час цього свята римські громадяни чоловічої статі змінювали тоги на коротке домашнє вбрання і надягали на голову пілей – конічну шапку – знак вільного. Азартні ігри та гра в кості були основними розвагами. Римські діти розважали рабів за обідом та брали на себе їхні обов'язки. Пантоміма, комедія та сатира є додатковими джерелами сатурналійської свободи та надмірної вільності. 🎲
🍷Деякі господарі запрошували своїх бідних клієнтів пообідати з ними, даруючи їм використані тканини чи гроші, а натомість отримували воскові свічки й глиняні фігурки. Інші вечеряли із друзями й проводили день за сатиричними презентаціями чи захопливими розмовами за столом, дотепами і загадками за бенкетом, що тривали з ранку й до ночі.
Сатурналії давали можливість не лише випити й пограти в кості, а й зібратися у більші групи, поговорити більш-менш відверто та взяти участь у святі. Міф Золотого віку Сатурна нагадував усім мешканцям римського світу про їхні основні надії та мрії про свободу, правосуддя та рівність.
А ми ж вітаємо кожного читача з прийдешнім Новим роком! Зичимо читачам щастя і всього найкращого. Дякуємо, що ви з нами! 🥳
👑Хетська імперія — одна з наймогутніших держав Бронзової доби, що була головною суперницею Єгипту, а також, першою державою, заснованою індо-європейцями. Вона знаходилася на території Анатолії (сучасна Туреччина). Індо-європейці не утворювали державу з нуля, а влилися в лави еліти місцевих племен та перейняли їх культуру та міфологію, включивши їх мови в обіг нової імперії.
🦅 Також хети стали відомими на весь світ своїм гербом — Двоголовий орел, що розправив крила. Цей же герб ми можемо побачити в Албанії, Російської імперії та в інших країнах.
🏛 Хети були прагматиками, тому всі міфи, що дійшли до нас - це не просто надихаючий епос, а інструкція для ритуалів княжого культу. Більшість міфів були взяті з Месопотамії. Це і Камрусепа, і Іштар, і Алалу, і Ану і багато інших.
Хетську імперію називали "країною тисячі богів" за те, що при експансії місцеві боги просто включалися в пантеон. Культ кожного бога працював десь як мережа магазинів "Сільпо": є бог грози як такий, а є боги грози міста Хаттуса, села біля міста Хаттуса, міста яке було щойно завойовано і т.д.
🗡 Найвідоміша та найславетніша битва бронзової доби — битва при Кадеші. В бою зустрілися два наймогутніших царства того часу - Єгипет та Хетське царство.
Саме хети принесли на Близький Схід таку технологію, як бойова колісниця. Саме їй хети, а надалі і єгиптяни, завдячували своїй успішній експансії.
📖Мало того, хети були майстрами договорів та юриспруденції. Усі важливі норми були кодифіковані, адже технологія глиняних табличок були добре відомі в регіоні. Навіть захоплюючи нові території хети не просто користувалися "правом сильного", а укладали складний договір. Так, наприклад, після завоювання сусідньої Арцави, колишня держава-конкурент розпалася на три залежні держави. Кожна мала договір з хетським царем Мурсилі ІІ, за яким всі новоутворені держави мають чітко означені кордони, не мають права воювати між собою і мають регулювати конфлікт через хетського царя. Також всі троє мали допомагати царю у разі повстань, видавати зрадників і т.д. Кожен з нових королів мав обов'язок перечитувати договір 3 рази на рік...
А на цьому все! Підписуйтеся на наш канал, щоб не пропустити продовження дописів нового циклу про Стародавній Схід! До речі, як вам нова рубрика? Пишіть у коментарях! 😉
🦅 Також хети стали відомими на весь світ своїм гербом — Двоголовий орел, що розправив крила. Цей же герб ми можемо побачити в Албанії, Російської імперії та в інших країнах.
🏛 Хети були прагматиками, тому всі міфи, що дійшли до нас - це не просто надихаючий епос, а інструкція для ритуалів княжого культу. Більшість міфів були взяті з Месопотамії. Це і Камрусепа, і Іштар, і Алалу, і Ану і багато інших.
Хетську імперію називали "країною тисячі богів" за те, що при експансії місцеві боги просто включалися в пантеон. Культ кожного бога працював десь як мережа магазинів "Сільпо": є бог грози як такий, а є боги грози міста Хаттуса, села біля міста Хаттуса, міста яке було щойно завойовано і т.д.
🗡 Найвідоміша та найславетніша битва бронзової доби — битва при Кадеші. В бою зустрілися два наймогутніших царства того часу - Єгипет та Хетське царство.
Саме хети принесли на Близький Схід таку технологію, як бойова колісниця. Саме їй хети, а надалі і єгиптяни, завдячували своїй успішній експансії.
📖Мало того, хети були майстрами договорів та юриспруденції. Усі важливі норми були кодифіковані, адже технологія глиняних табличок були добре відомі в регіоні. Навіть захоплюючи нові території хети не просто користувалися "правом сильного", а укладали складний договір. Так, наприклад, після завоювання сусідньої Арцави, колишня держава-конкурент розпалася на три залежні держави. Кожна мала договір з хетським царем Мурсилі ІІ, за яким всі новоутворені держави мають чітко означені кордони, не мають права воювати між собою і мають регулювати конфлікт через хетського царя. Також всі троє мали допомагати царю у разі повстань, видавати зрадників і т.д. Кожен з нових королів мав обов'язок перечитувати договір 3 рази на рік...
А на цьому все! Підписуйтеся на наш канал, щоб не пропустити продовження дописів нового циклу про Стародавній Схід! До речі, як вам нова рубрика? Пишіть у коментарях! 😉
🤔Зазвичай, коли ми згадуємо про економічний експеримент комуністичного режиму із залученням елементів ринкової економіки, то уявляємо НЕП 1920-х років. Однак не тільки це впливало на життя українського соціуму. Сьогодні розповімо про Косигінську економічну реформу (реформа Косигіна-Лібермана), що проводилась в 1965-1971 роках. З’ясуємо передумови, основні положення і результати реформ для радянської України.
У жовтні 1964 року відбувся позачерговий пленум ЦК КПРС, який зняв Микиту Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради міністрів СРСР. Усунення Хрущова здійснювали особи, які були незадоволені його економічним курсом: поділом обкомів партії на міські та сільські, організація рад народного господарства, передача промислових об’єктів союзного підпорядкування республікам. Але важливо відмітити те, що командно-адміністративна економіка не була ефективною завжди, а тому нове керівництво держави на чолі з Леонідом Брєжнєвим намагалось пом’якшити кризу, що склалася.
🧾9 вересня 1962 року харківський економіст Овсій Ліберман у газеті «Правда» опублікував свою статтю «План, прибуток, премія». Він окреслив методи майбутньої реформи, яка частково застосовувала елементи ринкової економіки. Ліберман пропонував, аби підприємства мали змогу самостійно скласти плани, і залежно від рентабельності мали отримати заохочення у вигляді державних дотацій. Автор статті зазначив про спеціальний фонд заохочення, як єдине джерело матеріального заохочення. Якщо не виконувались завдання по обсягу виробництва, підприємство позбавлялось права на преміювання.
🏛Стартом реформи Косигіна-Лібермана можна назвати березневий та вересневий пленуми ЦК КПРС 1965 року. Прийнята постанова «Про державне соціалістичне виробництво» від 4 жовтня 1965 року передбачала поєднання централізованого керівництва з ініціативою підприємств. Було вирішено підвищити роль прибутку як спосіб заохочення. Замість централізованої дотації передбачалося банківське кредитування, на погашення якого залучали гроші з прибутку. Утворилися три фонди: матеріального заохочення, соціально-культурних заходів й житлового виробництва, розвитку виробництва. Це було новизною, бо до того всіма процесами керувала держава.
📊Щодо впливу реформи на Україну, то за 1965-1971 роки національний дохід зріс на 30 %, а обсяги виробництва у 1,5 раза. Однак ці показники стосувалися важкої промисловості, адже у сільському господарстві показник зростання виробництва склав лише 16,6%, так і не досягнувши планових показників. Економічна реформа, попри добрі наміри, не була до кінця продуманою, а номенклатура бачила в цій реформі втрату контролю над підприємствами, які мали б працювати над збільшенням власної продукції та отримувати гарантований прибуток. Ці причини, а також вторгнення у Чехословаччину 1968 році й зростання нафтодоходів внаслідок кризи 1973 році нівелювали Косигінську реформу.
📚Отже, економічна реформа Косигіна-Лібермана 1965-1971 років мала на меті пом’якшити кризу, успадковану від часів Хрущова. Підприємствам дозволили складати план, витрачати прибуток в межах трьох фондів, тобто на власний розсуд. За рентабельністю передбачалося заохочення, що підвищило продуктивність праці та обсяги виробництва. Проте через непродуманість реформи, ідеологічні проблеми й зовнішньополітичні чинники цей експеримент зазнав невдачі.
А ми щиро вдячні вам за увагу! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових дописів! ✨
У жовтні 1964 року відбувся позачерговий пленум ЦК КПРС, який зняв Микиту Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС та голови Ради міністрів СРСР. Усунення Хрущова здійснювали особи, які були незадоволені його економічним курсом: поділом обкомів партії на міські та сільські, організація рад народного господарства, передача промислових об’єктів союзного підпорядкування республікам. Але важливо відмітити те, що командно-адміністративна економіка не була ефективною завжди, а тому нове керівництво держави на чолі з Леонідом Брєжнєвим намагалось пом’якшити кризу, що склалася.
🧾9 вересня 1962 року харківський економіст Овсій Ліберман у газеті «Правда» опублікував свою статтю «План, прибуток, премія». Він окреслив методи майбутньої реформи, яка частково застосовувала елементи ринкової економіки. Ліберман пропонував, аби підприємства мали змогу самостійно скласти плани, і залежно від рентабельності мали отримати заохочення у вигляді державних дотацій. Автор статті зазначив про спеціальний фонд заохочення, як єдине джерело матеріального заохочення. Якщо не виконувались завдання по обсягу виробництва, підприємство позбавлялось права на преміювання.
🏛Стартом реформи Косигіна-Лібермана можна назвати березневий та вересневий пленуми ЦК КПРС 1965 року. Прийнята постанова «Про державне соціалістичне виробництво» від 4 жовтня 1965 року передбачала поєднання централізованого керівництва з ініціативою підприємств. Було вирішено підвищити роль прибутку як спосіб заохочення. Замість централізованої дотації передбачалося банківське кредитування, на погашення якого залучали гроші з прибутку. Утворилися три фонди: матеріального заохочення, соціально-культурних заходів й житлового виробництва, розвитку виробництва. Це було новизною, бо до того всіма процесами керувала держава.
📊Щодо впливу реформи на Україну, то за 1965-1971 роки національний дохід зріс на 30 %, а обсяги виробництва у 1,5 раза. Однак ці показники стосувалися важкої промисловості, адже у сільському господарстві показник зростання виробництва склав лише 16,6%, так і не досягнувши планових показників. Економічна реформа, попри добрі наміри, не була до кінця продуманою, а номенклатура бачила в цій реформі втрату контролю над підприємствами, які мали б працювати над збільшенням власної продукції та отримувати гарантований прибуток. Ці причини, а також вторгнення у Чехословаччину 1968 році й зростання нафтодоходів внаслідок кризи 1973 році нівелювали Косигінську реформу.
📚Отже, економічна реформа Косигіна-Лібермана 1965-1971 років мала на меті пом’якшити кризу, успадковану від часів Хрущова. Підприємствам дозволили складати план, витрачати прибуток в межах трьох фондів, тобто на власний розсуд. За рентабельністю передбачалося заохочення, що підвищило продуктивність праці та обсяги виробництва. Проте через непродуманість реформи, ідеологічні проблеми й зовнішньополітичні чинники цей експеримент зазнав невдачі.
А ми щиро вдячні вам за увагу! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових дописів! ✨
🦠У нашому блозі, торкаючись часів Середньовіччя, ми вже знайомили вас з такими масштабними епідеміями, як Чорна смерть і холера. Ці хвороби накривали Європу хвилями, залишаючи по собі спустошенняі тваринний жах перед ними. Саме тому вони й найперші спадають на думку при спробі утворити асоціативний ланцюжок з епохою.
Втім сьогодні мова піде про надзвичайно буденне, не настільки шокуюче для пересічного громадянина явище, — проказу. Хвороба, добре відома ще за часів античності, проявила себе активніше в християнській Європі 6 століття, повільно ставши постійною частиною європейського життя. Переглянувши серію ксилографій XV століття, можна помітити, що образ прокаженого став настільки частою та репрезентативною частиною середньовічного мистецтва, наскільки була корона чи хрест.
📈Свого історичного піку захворюваності хвороба досягла внаслідок хрестових походів у XII – XIV століттях. Це ми можемо побачити за кількістю лепрозоріїв, яких тоді налічувалося близько 19 тисяч (у Центральній Європі). Проте частота випадків ніяк не полегшувала стигматизацію хвороби, яка обростала міфами та "страшилками" переважно через потворність зовнішніх проявів. Прокажені страждали від алопеції, тілесних кровотеч, сліпоти, деформації кінцівок, гангрен, гниття носа та пеніса, навіть втрати зубів. Через подібний набір симптомів лепра швидко й справедливо почала називатися «живою смертю». Підступності додавав й інкубаційний період прокази. Потрапивши до організму, хвороба в окремих випадках може не прогресувати 5-10 років, а розвинувшись з маленьких загрубінь на шкірі чи легкої втрати чутливості в кінцівках, потребує десяток років аби повною мірою поширитись по організму.
💊Лепра вважалася невиліковно, а будь-які мазі були створені лише для полегшення симптомів. Однак самі прояви хвороби були найрізноманітнішими, у кожного пацієнта все могло бути інакше, тому діагностика часто ставала неточною. Тодішня медицина не завжди могла правильно ідентифікувати симптом, характерний іншим хворобам. Таким чином ми не можемо точно порахувати кількість інфікованих на проказу навіть серед списків, які вели в лепрозоріях. Оскільки дуже ймовірно, що будь-хто, хто страждав захворюваннями, які спотворюють шкіру (від натуральної віспи до слоновості), могли бути діагностовані як проказа. Зокрема виразки на обличчі при лейшманіозі, псоріазі, а також висипи й випадіння волосся при сифілісі могли бути помилково сприйняті за проказу.
🤔Зазначимо, що особливо сифіліс кидав тінь на проказу через подібну плутанину. До прикладу, більшість латинських текстів між 1050 і 1492 роками зображають проказу саме як заразну, венеричну й вроджену хворобу. Однак справжня інфекційність лепри була значно нижчою, ніж вважалося. Проказа передавалася головним чином через тривалий і безпосередній контакт з хворим та його виділеннями з носа й рота. Зараз нам відомо, що вагітні жінки не передають хворобу своїм дітям, а передача статевим шляхом можлива лише за регулярності контакту, що робило її менш небезпечною для оточення, ніж інші епідемії того часу. Таким чином, імовірно, сучасний сифіліс часто сприймався середньовічними лікарями за проказу. А це призвело до цікавих наслідків у сприйнятті хвороби.
😷Наприклад, гостро поставало питання можливості передачі прокази під час статевого контакту... Стверджувалось, що здоровий чоловік, який має статеві стосунки з жінкою, хворою на проказу, інфікується швидше, ніж навпаки. Це пояснювалось припущенням, що жінка викидає «усе зайве» через утробу, тоді як чоловік має великі пори, вени й артерії, які швидко виводять «отруйну речовину» чи «зіпсовані випари» через статевий орган, передаючи інфекцію до життєво важливих органів. Звідси, оскільки жінка має здатність виводити шкідливі або отруйні речовини з тіла під час менструації або пологів, лікар мав питати підозрюваного, наскільки часто він мав статеві стосунки з жінкою, яка мала менструацію...
А на цьому все! Обов'язково підпишіться на наш канал, щоб не пропустити продовження! 😏
#Історія_медицини
Втім сьогодні мова піде про надзвичайно буденне, не настільки шокуюче для пересічного громадянина явище, — проказу. Хвороба, добре відома ще за часів античності, проявила себе активніше в християнській Європі 6 століття, повільно ставши постійною частиною європейського життя. Переглянувши серію ксилографій XV століття, можна помітити, що образ прокаженого став настільки частою та репрезентативною частиною середньовічного мистецтва, наскільки була корона чи хрест.
📈Свого історичного піку захворюваності хвороба досягла внаслідок хрестових походів у XII – XIV століттях. Це ми можемо побачити за кількістю лепрозоріїв, яких тоді налічувалося близько 19 тисяч (у Центральній Європі). Проте частота випадків ніяк не полегшувала стигматизацію хвороби, яка обростала міфами та "страшилками" переважно через потворність зовнішніх проявів. Прокажені страждали від алопеції, тілесних кровотеч, сліпоти, деформації кінцівок, гангрен, гниття носа та пеніса, навіть втрати зубів. Через подібний набір симптомів лепра швидко й справедливо почала називатися «живою смертю». Підступності додавав й інкубаційний період прокази. Потрапивши до організму, хвороба в окремих випадках може не прогресувати 5-10 років, а розвинувшись з маленьких загрубінь на шкірі чи легкої втрати чутливості в кінцівках, потребує десяток років аби повною мірою поширитись по організму.
💊Лепра вважалася невиліковно, а будь-які мазі були створені лише для полегшення симптомів. Однак самі прояви хвороби були найрізноманітнішими, у кожного пацієнта все могло бути інакше, тому діагностика часто ставала неточною. Тодішня медицина не завжди могла правильно ідентифікувати симптом, характерний іншим хворобам. Таким чином ми не можемо точно порахувати кількість інфікованих на проказу навіть серед списків, які вели в лепрозоріях. Оскільки дуже ймовірно, що будь-хто, хто страждав захворюваннями, які спотворюють шкіру (від натуральної віспи до слоновості), могли бути діагностовані як проказа. Зокрема виразки на обличчі при лейшманіозі, псоріазі, а також висипи й випадіння волосся при сифілісі могли бути помилково сприйняті за проказу.
🤔Зазначимо, що особливо сифіліс кидав тінь на проказу через подібну плутанину. До прикладу, більшість латинських текстів між 1050 і 1492 роками зображають проказу саме як заразну, венеричну й вроджену хворобу. Однак справжня інфекційність лепри була значно нижчою, ніж вважалося. Проказа передавалася головним чином через тривалий і безпосередній контакт з хворим та його виділеннями з носа й рота. Зараз нам відомо, що вагітні жінки не передають хворобу своїм дітям, а передача статевим шляхом можлива лише за регулярності контакту, що робило її менш небезпечною для оточення, ніж інші епідемії того часу. Таким чином, імовірно, сучасний сифіліс часто сприймався середньовічними лікарями за проказу. А це призвело до цікавих наслідків у сприйнятті хвороби.
😷Наприклад, гостро поставало питання можливості передачі прокази під час статевого контакту... Стверджувалось, що здоровий чоловік, який має статеві стосунки з жінкою, хворою на проказу, інфікується швидше, ніж навпаки. Це пояснювалось припущенням, що жінка викидає «усе зайве» через утробу, тоді як чоловік має великі пори, вени й артерії, які швидко виводять «отруйну речовину» чи «зіпсовані випари» через статевий орган, передаючи інфекцію до життєво важливих органів. Звідси, оскільки жінка має здатність виводити шкідливі або отруйні речовини з тіла під час менструації або пологів, лікар мав питати підозрюваного, наскільки часто він мав статеві стосунки з жінкою, яка мала менструацію...
А на цьому все! Обов'язково підпишіться на наш канал, щоб не пропустити продовження! 😏
#Історія_медицини
📜...Анонімний трактат «De lepra» з XV століття включав ту саму потенційну причину зараження та додавав зауваження, що в наші дні діти, хворі на проказу, особливо народжуються у зачатті менструальною жінкою, тому що в цей час її кров" поколює і лоскоче", а отже, як і дитина зачата під час менструації, чоловік, безсумнівно, також захворіє на проказу або коросту.
😳Також припускалось, що прокажені мають аномальний лібідоз. Це переконання повторювалось в настановах для середньовічних екзаменаторів, які мали запитувати, чи були підозрювані «палко схильні до пожадливості», чи вони «бажали любові більше, ніж зазвичай». Загальноприйнята теза стверджувала також, що «прокажений породжує прокаженого, навіть якщо це не відразу видно». Тому ще одним стандартним питанням під час медичного обстеження особи з підозрою на проказу було «чи були його батьки або родичі прокаженими?».
Більш традиційною для середньовіччя була віра в те, що проказа спричинена дисбалансом гуморів, у той час, як різні дисбаланси породжують різні види прокази. До прикладу, Елефантіаз (слоновість) був викликаний чорною жовчю; левове обличчя — жовтою жовчю; лишай викликає флегма; алопецію (хвороба лисиці) спричиняла заражена кров (усі шкірні прояви вище, окрім левового обличчя, є окремими хворобами, які у середньовіччі помилково кваліфікували як прояв лепри). Вважалося, що подібний дисбаланс можна отримати через тривале вживання меланхолійних продуктів, таких як сочевиця та інші бобові, а також від "меланхолійного" м’яса: лисиці, ведмедя, кабана, зайців тощо.
🏥Так, середньовічна медицина вважала лепру венеричним, а також, перш за все, спадковим захворюванням. З усім тим, інфікування лепрою у дорослому віці пояснювали дисбалансом гуморів і контактом з інфікованими, адже через постійну присутність серед хворих, повітря і, отже, кров здорової людини псуються…
🤒Подібна плутанина у діагностиці разом з церквою створила певний сталий образ прокаженого — чоловіка, тілесне розкладання якого було ознакою перш за все моральної розбещеності та ницості. Тому проказу переважно сприймали як «кару Божу» за гріхи, що ставало підтвердженням гріховності та нечистоти хворих. Подібна стигматизація призводила до відповідних ізоляційних норм. Прокажених оголошували «мертвими для суспільства», позбавляли будь-яких майнових прав, у тому числі й права на спадок. Для попередження про свою присутність вони були зобов'язані носити дзвіночки та покриватися плащем. Проте, попри очевидну ворожість, церква досить рано почала пропагувати мораль та милосердя відносно прокажених, оскільки вони переживають страждання подібні до страждань Христа. Благодійність для хворих стала надзвичайно популярною серед багатих, адже вважалося, що благодійні пожертви скоротять їхній власний час у чистилищі та прискорять їхню подорож до раю.
🤑До того ж, більшість лепрозоріїв мали досить гарні умови. Догляд за хворими там зосереджувався як на духовних потребах людини, так і на її фізичних проблемах. Лікарні були побудовані поза межами міста, складалися з групи котеджів, побудованих навколо окремої каплиці зі священиком, та навіть мали власний цвинтар. У великих містах зазвичай було багато лепрозоріїв, де хворі переважно молилися, співали й працювали на дворі протягом дня.
🍔До речі, акцент робився на чистоті та здоровій їжі. Одяг прали двічі на тиждень, а за можливості, постачали різноманітну їжу. У найбільших лепрозоріях були свої запашні сади квітів і цілющих трав, де у їх утриманні брали участь самі прокажені. Хворим дозволяли відвідувати рідний дім і приймати гостей. Усе змінилось з приходом Чорної смерті, коли налякані жителі звинувачували маргіналізовані групи населення в отруюванні колодязів (євреїв, циган, прокажених). Усе частіше почали зустрічатися випадки насилля відносно хворих, а в моменти, коли прокажених ставало забагато у місті, приймалися відповідні королівські едикти про їх вигнання за стіни великих міст.
Ну, а ми дякуємо вам за увагу! Не забувайте підтримувати наш канал підпискою та репостом. Дякуємо, що ви з нами! 🥳
#Історія_медицини
😳Також припускалось, що прокажені мають аномальний лібідоз. Це переконання повторювалось в настановах для середньовічних екзаменаторів, які мали запитувати, чи були підозрювані «палко схильні до пожадливості», чи вони «бажали любові більше, ніж зазвичай». Загальноприйнята теза стверджувала також, що «прокажений породжує прокаженого, навіть якщо це не відразу видно». Тому ще одним стандартним питанням під час медичного обстеження особи з підозрою на проказу було «чи були його батьки або родичі прокаженими?».
Більш традиційною для середньовіччя була віра в те, що проказа спричинена дисбалансом гуморів, у той час, як різні дисбаланси породжують різні види прокази. До прикладу, Елефантіаз (слоновість) був викликаний чорною жовчю; левове обличчя — жовтою жовчю; лишай викликає флегма; алопецію (хвороба лисиці) спричиняла заражена кров (усі шкірні прояви вище, окрім левового обличчя, є окремими хворобами, які у середньовіччі помилково кваліфікували як прояв лепри). Вважалося, що подібний дисбаланс можна отримати через тривале вживання меланхолійних продуктів, таких як сочевиця та інші бобові, а також від "меланхолійного" м’яса: лисиці, ведмедя, кабана, зайців тощо.
🏥Так, середньовічна медицина вважала лепру венеричним, а також, перш за все, спадковим захворюванням. З усім тим, інфікування лепрою у дорослому віці пояснювали дисбалансом гуморів і контактом з інфікованими, адже через постійну присутність серед хворих, повітря і, отже, кров здорової людини псуються…
🤒Подібна плутанина у діагностиці разом з церквою створила певний сталий образ прокаженого — чоловіка, тілесне розкладання якого було ознакою перш за все моральної розбещеності та ницості. Тому проказу переважно сприймали як «кару Божу» за гріхи, що ставало підтвердженням гріховності та нечистоти хворих. Подібна стигматизація призводила до відповідних ізоляційних норм. Прокажених оголошували «мертвими для суспільства», позбавляли будь-яких майнових прав, у тому числі й права на спадок. Для попередження про свою присутність вони були зобов'язані носити дзвіночки та покриватися плащем. Проте, попри очевидну ворожість, церква досить рано почала пропагувати мораль та милосердя відносно прокажених, оскільки вони переживають страждання подібні до страждань Христа. Благодійність для хворих стала надзвичайно популярною серед багатих, адже вважалося, що благодійні пожертви скоротять їхній власний час у чистилищі та прискорять їхню подорож до раю.
🤑До того ж, більшість лепрозоріїв мали досить гарні умови. Догляд за хворими там зосереджувався як на духовних потребах людини, так і на її фізичних проблемах. Лікарні були побудовані поза межами міста, складалися з групи котеджів, побудованих навколо окремої каплиці зі священиком, та навіть мали власний цвинтар. У великих містах зазвичай було багато лепрозоріїв, де хворі переважно молилися, співали й працювали на дворі протягом дня.
🍔До речі, акцент робився на чистоті та здоровій їжі. Одяг прали двічі на тиждень, а за можливості, постачали різноманітну їжу. У найбільших лепрозоріях були свої запашні сади квітів і цілющих трав, де у їх утриманні брали участь самі прокажені. Хворим дозволяли відвідувати рідний дім і приймати гостей. Усе змінилось з приходом Чорної смерті, коли налякані жителі звинувачували маргіналізовані групи населення в отруюванні колодязів (євреїв, циган, прокажених). Усе частіше почали зустрічатися випадки насилля відносно хворих, а в моменти, коли прокажених ставало забагато у місті, приймалися відповідні королівські едикти про їх вигнання за стіни великих міст.
Ну, а ми дякуємо вам за увагу! Не забувайте підтримувати наш канал підпискою та репостом. Дякуємо, що ви з нами! 🥳
#Історія_медицини
🏡Вітання! Сьогодні ми поговоримо про царські землі та їх устрій в Хетській імперії.
👑Більшість майна в імперії була державною, а отже - царською. Такий устрій не дозволяв мати чітке ділення на феоди, общинні землі, землі особ та господарств і т.д.
Отже майнова система мала утворювати складну мережу майнових відносин, що виконували всі необхідні суспільні функції і ще мали бути юридично оформлені Так, в табличках з'являться такі дивні конструкції як наприклад "майно палацу і храму".
💰Цар мав власність не тільки в столиці, а й усюди, включаючи щойно приєднані території, за якими активно слідкував, призначав чиновників і навіть власноруч виписував укази по розвитку худоби, агрокультури, організацію рабської праці та інших показників свого "бізнесу".
Всі імператорські землі розподілялися на такі собі "економічно-господарські зони", якими керували так звані "Кам'яні доми". Храм-мавзолей імператора — це Кам'яний дім, який ставав місцевим господарсько-економічним органом, що мав своїх рабів, ремісників, власних воїнів, що були звільнені від трудових обов'язків. Внутрішня структура такого дому була автономною, хоча сам дім і підпорядковувався царю та його дружині. Також Кам'яний дім не тільки займався ритуальною стороною життя імперії, а й перерозподілом фінансів та робочої сили в своїй області. Злочин проти такої структури часто карався конфіскацією майна на корись Кам'яного храму. Взагалі тема штрафів та боротьби зі злочинами в хетській імперіїї це тема цікава і заслуговує окремого допису... 😉
🤴Окрім Кам'яного дому існували також особисті імператорські установи, такі як "Дім царя", "Дім цариці" та "Дім палацу". Такі установи знаходилися по всій імперії і вже були не так державними, як особисто царським сімейним майном.
🎁Існувала також і така категорія землеволодіння, як дарована земля. У випадку дарунку царем землі вона набувала статусу власної землі людини, а сам власник звільнявся від повинностей. Часто землю отримували не посередні державні службовці, жерці та воїни, а близькі до царя представники еліти серед еліт. Ця практика ще раз вписує Хетське царство у Близькосхідну цивілізацію, де "кормління" було одною з її характерних рис.
А на цьому все! Підписуйтеся на наш канал, щоб не пропустити нових та цікавих дописів! ✨
👑Більшість майна в імперії була державною, а отже - царською. Такий устрій не дозволяв мати чітке ділення на феоди, общинні землі, землі особ та господарств і т.д.
Отже майнова система мала утворювати складну мережу майнових відносин, що виконували всі необхідні суспільні функції і ще мали бути юридично оформлені Так, в табличках з'являться такі дивні конструкції як наприклад "майно палацу і храму".
💰Цар мав власність не тільки в столиці, а й усюди, включаючи щойно приєднані території, за якими активно слідкував, призначав чиновників і навіть власноруч виписував укази по розвитку худоби, агрокультури, організацію рабської праці та інших показників свого "бізнесу".
Всі імператорські землі розподілялися на такі собі "економічно-господарські зони", якими керували так звані "Кам'яні доми". Храм-мавзолей імператора — це Кам'яний дім, який ставав місцевим господарсько-економічним органом, що мав своїх рабів, ремісників, власних воїнів, що були звільнені від трудових обов'язків. Внутрішня структура такого дому була автономною, хоча сам дім і підпорядковувався царю та його дружині. Також Кам'яний дім не тільки займався ритуальною стороною життя імперії, а й перерозподілом фінансів та робочої сили в своїй області. Злочин проти такої структури часто карався конфіскацією майна на корись Кам'яного храму. Взагалі тема штрафів та боротьби зі злочинами в хетській імперіїї це тема цікава і заслуговує окремого допису... 😉
🤴Окрім Кам'яного дому існували також особисті імператорські установи, такі як "Дім царя", "Дім цариці" та "Дім палацу". Такі установи знаходилися по всій імперії і вже були не так державними, як особисто царським сімейним майном.
🎁Існувала також і така категорія землеволодіння, як дарована земля. У випадку дарунку царем землі вона набувала статусу власної землі людини, а сам власник звільнявся від повинностей. Часто землю отримували не посередні державні службовці, жерці та воїни, а близькі до царя представники еліти серед еліт. Ця практика ще раз вписує Хетське царство у Близькосхідну цивілізацію, де "кормління" було одною з її характерних рис.
А на цьому все! Підписуйтеся на наш канал, щоб не пропустити нових та цікавих дописів! ✨
Salvēte, amici! Сьогодні ми поговоримо з вами про такий аспект життя стародавнього Риму як латифундії, але спочатку невелика передісторія.
👩🌾Землеробство та скотарство були головними засобами існування римлян в їх ранній історії, замінені войовничістю та експансією по мірі нестачі землі. Потреба у більшій кількості землі стала гострою ще за часів легендарних королів, оскільки ґрунт був бідним і не міг належним чином підтримувати їх чи забезпечити їх необхідними матеріалами для виготовлення одягу та інших необхідних речей. Саме тому почалось завоювання спочатку сусідів, а згодом, через свою відсталість і примітивні методи сільського господарства, а також оскільки завойовані сусідні - Кампанія, Етрурія та Луканія - не мали змоги постачати достатньо продовольства, римляни також почали війну проти Сицилії, Африки та Єгипту, щоб отримати зернові культури, які ці землі вирощували в достатку.
⚔️Конфліктів ставало все більше, вони ставали тривалими і кровопролитними. Пізніші війни були безперервними, і їхні наслідки спричинили глибокі зміни в економічній і соціальній історії Стародавнього Риму, вплинувши на характер і культуру римлян. У процесі першопочаткових завоювань Рим експропріював значну частину завойованих територій, загалом найкращу землю, оголосивши її ager publicus — тобто сільськогосподарську землю, що належала римському народу. Римляни також конфіскували копальні, соляні заводи та скарби підкорених народів, поневоливши сотні тисяч військовополонених. Керована Сенатом, Римська держава здавала в оренду більшу частину цього ager publicus у вигляді великих маєтків багатим особам, більшість з яких уже були землевласниками, сенаторами чи військовими діячами.
📉Оскільки держава мала великі борги, щоб підтримувати свої війни, і завжди потребувала додаткових грошей, вона продавала цілі частини ager publicus зі знижками, або передавала повне володіння на землю шляхом виплати.
🏡Римські права власності були індивідуальними, виключними і досить необмеженими, тому концентрація землі в руках меншості, яка почалася в п’ятому і четвертому століттях до Р.Х., неухильно зростала. Аристократія та олігархія вторглися на державні землі, а також привласнили (під час попередніх завоювань) землі, призначені плебеям. Були сформовані великі землеволодіння – латифундії, які досягли свого повного розвитку в першому столітті до Р.Х і продовжували розширюватись, поки не досягли розміру справжніх князівств (principalitates) кінця першого століття після Р.Х.
🫅Одна особа могла контролювати десятки, сотні або навіть тисячі гектарів землі, можливо, розділених на кілька різних володінь площею в кілька десятків або кількох сотень гектарів, розкинуті в різних регіонах. Більшість власників латифундійних маєтків не жили в них, за винятком випадків, коли вони відпочивали, і делегували завдання наглядачу (dispensātŏr). Необхідну робочу силу, як правило, забезпечували раби або, за відсутності такої можливості, погано оплачувані вільні селяни чи колоністи, які були категорією орендарів, яким виділяли ділянку землі в обмін на частку врожаю, яка, можливо, досягала аж дві третини всього, що міг зібрати землероб.
🤑Завоювання продовжували наділяти генералів-переможців багатствами, що не завжди йшло до державни. Величезні статки, які були придбані таким чином, вимагали незначних зусиль, або взагалі не вимагали жодних зусиль, і таким чином сформували нішу людей, що вели розкішне життя.
А на цьому все! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових дописів! 🥳
👩🌾Землеробство та скотарство були головними засобами існування римлян в їх ранній історії, замінені войовничістю та експансією по мірі нестачі землі. Потреба у більшій кількості землі стала гострою ще за часів легендарних королів, оскільки ґрунт був бідним і не міг належним чином підтримувати їх чи забезпечити їх необхідними матеріалами для виготовлення одягу та інших необхідних речей. Саме тому почалось завоювання спочатку сусідів, а згодом, через свою відсталість і примітивні методи сільського господарства, а також оскільки завойовані сусідні - Кампанія, Етрурія та Луканія - не мали змоги постачати достатньо продовольства, римляни також почали війну проти Сицилії, Африки та Єгипту, щоб отримати зернові культури, які ці землі вирощували в достатку.
⚔️Конфліктів ставало все більше, вони ставали тривалими і кровопролитними. Пізніші війни були безперервними, і їхні наслідки спричинили глибокі зміни в економічній і соціальній історії Стародавнього Риму, вплинувши на характер і культуру римлян. У процесі першопочаткових завоювань Рим експропріював значну частину завойованих територій, загалом найкращу землю, оголосивши її ager publicus — тобто сільськогосподарську землю, що належала римському народу. Римляни також конфіскували копальні, соляні заводи та скарби підкорених народів, поневоливши сотні тисяч військовополонених. Керована Сенатом, Римська держава здавала в оренду більшу частину цього ager publicus у вигляді великих маєтків багатим особам, більшість з яких уже були землевласниками, сенаторами чи військовими діячами.
📉Оскільки держава мала великі борги, щоб підтримувати свої війни, і завжди потребувала додаткових грошей, вона продавала цілі частини ager publicus зі знижками, або передавала повне володіння на землю шляхом виплати.
🏡Римські права власності були індивідуальними, виключними і досить необмеженими, тому концентрація землі в руках меншості, яка почалася в п’ятому і четвертому століттях до Р.Х., неухильно зростала. Аристократія та олігархія вторглися на державні землі, а також привласнили (під час попередніх завоювань) землі, призначені плебеям. Були сформовані великі землеволодіння – латифундії, які досягли свого повного розвитку в першому столітті до Р.Х і продовжували розширюватись, поки не досягли розміру справжніх князівств (principalitates) кінця першого століття після Р.Х.
🫅Одна особа могла контролювати десятки, сотні або навіть тисячі гектарів землі, можливо, розділених на кілька різних володінь площею в кілька десятків або кількох сотень гектарів, розкинуті в різних регіонах. Більшість власників латифундійних маєтків не жили в них, за винятком випадків, коли вони відпочивали, і делегували завдання наглядачу (dispensātŏr). Необхідну робочу силу, як правило, забезпечували раби або, за відсутності такої можливості, погано оплачувані вільні селяни чи колоністи, які були категорією орендарів, яким виділяли ділянку землі в обмін на частку врожаю, яка, можливо, досягала аж дві третини всього, що міг зібрати землероб.
🤑Завоювання продовжували наділяти генералів-переможців багатствами, що не завжди йшло до державни. Величезні статки, які були придбані таким чином, вимагали незначних зусиль, або взагалі не вимагали жодних зусиль, і таким чином сформували нішу людей, що вели розкішне життя.
А на цьому все! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових дописів! 🥳
🤪Вітання! Сьогодні ми поговоримо про те, як жили "древні протоукри", які "викопали" Чорне море...
Жартуємо, адже мова піде про індоєвропейців - завойовників Європи, Центральної Азії, Ірану, Анатолії (сучасна Туреччина) та Індії, предків більшості європейських народів. До речі, яким був їхній економічний поступ? Нумо розбиратися! 😉
👁Індоєвропейці — це популяція, що з'явилася приблизно 5 тисяч років тому на території сучасної України та півдня Росії, і є мовним предком всіх представників індоєвропейської сім'ї мов.
💡Звідки ж ми знаємо, де і як вони жили? Відповідь надають лінгвістика, археологія та генетика. Знаючи, що такі різні мови як, наприклад, англійська та "індійська", входять до одної сім'ї, мовознавці почали реконструювати спільні корені слів. Якщо два слова в різних мовах вийшли з кореню слова з їх спільної мови-предка, їх називають когнатами. Шукаючи такі когнати та реконструюючи коріння слів, вчені отримали певну группу прото-слів.
🌱Наступним кроком був погляд науковців на протослова для означення рослин. Завдяки дослідженню когнатів вчені знайшли місця, де тисячі років тому ці древні люди могли бачити ці рослини. Далі підключилися археологи та генетики, що перевірили ці місця як ймовірну прабатьківщину індоєвропейців. Тоді стало зрозуміло — схоже, що праіндоєвропейці зародилися та вийшли з заходу Понтійського степу ( тут варто зазначити, що існують цілком наукові альтернативні теорії походження індоєвропейців, але вони є менш визнаними в науковому середовищі).
🐮Так як же ці люди жили і вели господарство? Стовідсотково ці люди вели кочовий спосіб життя. У них були корови, коні і, можливо, свині. Першими в історії вони почали використовувати колісниці. Перший транспорт був двоколісним, що допомагало економити сили та час.
Через певні генетичні особливості, вони могли пити молоко тварин в дорослому віці, на відміну від інших людей того часу. Так, на "тарілці" індоєвропейця можна було побачити:
🍼 молоко
🥩 свинину
🍖 конину
🐠 рибу
🥛йогурт
🧈 масло
🍜 навіть примітивний суп з зелені
🍯 мед
🤨Такі умови зробили з них дуже високих та витривалих людей. Зріст 175 см був нормальним явищем для індоєвропейців та рідкісний для їх сусідів.
🗡Основою економіки було присвоєння та скотарство. Зі скотарством приблизно все зрозуміло, а от з агресією варто розібратись. Всі войовничі Зевси, Перуни та Одіни як праобраз з'являються саме в той час. Відома нам Трипільська культура, як і багато інших сусідів, була асимільована саме індоєвропейцями, а спартанський звичай виганяти молодих людей з общини, щоб ті збивалися в дикі банди та атакували чужі поселення заради жінок та багатств, також походить з тих часів.
😗Скоріш за все саме поєднання економічного, генетичного та культурного факторів зробило так, що ми зараз говоримо на індоєвропейських мовах, а не на мовах схожих на баскську. До речі, дійсно, з часів індоєвропейської експансії, в Європі залишилися тільки баски - єдині нащадки доіндоєвропейських жителів континенту.
А на цьому все! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових цікавинок! ✨
Жартуємо, адже мова піде про індоєвропейців - завойовників Європи, Центральної Азії, Ірану, Анатолії (сучасна Туреччина) та Індії, предків більшості європейських народів. До речі, яким був їхній економічний поступ? Нумо розбиратися! 😉
👁Індоєвропейці — це популяція, що з'явилася приблизно 5 тисяч років тому на території сучасної України та півдня Росії, і є мовним предком всіх представників індоєвропейської сім'ї мов.
💡Звідки ж ми знаємо, де і як вони жили? Відповідь надають лінгвістика, археологія та генетика. Знаючи, що такі різні мови як, наприклад, англійська та "індійська", входять до одної сім'ї, мовознавці почали реконструювати спільні корені слів. Якщо два слова в різних мовах вийшли з кореню слова з їх спільної мови-предка, їх називають когнатами. Шукаючи такі когнати та реконструюючи коріння слів, вчені отримали певну группу прото-слів.
🌱Наступним кроком був погляд науковців на протослова для означення рослин. Завдяки дослідженню когнатів вчені знайшли місця, де тисячі років тому ці древні люди могли бачити ці рослини. Далі підключилися археологи та генетики, що перевірили ці місця як ймовірну прабатьківщину індоєвропейців. Тоді стало зрозуміло — схоже, що праіндоєвропейці зародилися та вийшли з заходу Понтійського степу ( тут варто зазначити, що існують цілком наукові альтернативні теорії походження індоєвропейців, але вони є менш визнаними в науковому середовищі).
🐮Так як же ці люди жили і вели господарство? Стовідсотково ці люди вели кочовий спосіб життя. У них були корови, коні і, можливо, свині. Першими в історії вони почали використовувати колісниці. Перший транспорт був двоколісним, що допомагало економити сили та час.
Через певні генетичні особливості, вони могли пити молоко тварин в дорослому віці, на відміну від інших людей того часу. Так, на "тарілці" індоєвропейця можна було побачити:
🍼 молоко
🥩 свинину
🍖 конину
🐠 рибу
🥛йогурт
🧈 масло
🍜 навіть примітивний суп з зелені
🍯 мед
🤨Такі умови зробили з них дуже високих та витривалих людей. Зріст 175 см був нормальним явищем для індоєвропейців та рідкісний для їх сусідів.
🗡Основою економіки було присвоєння та скотарство. Зі скотарством приблизно все зрозуміло, а от з агресією варто розібратись. Всі войовничі Зевси, Перуни та Одіни як праобраз з'являються саме в той час. Відома нам Трипільська культура, як і багато інших сусідів, була асимільована саме індоєвропейцями, а спартанський звичай виганяти молодих людей з общини, щоб ті збивалися в дикі банди та атакували чужі поселення заради жінок та багатств, також походить з тих часів.
😗Скоріш за все саме поєднання економічного, генетичного та культурного факторів зробило так, що ми зараз говоримо на індоєвропейських мовах, а не на мовах схожих на баскську. До речі, дійсно, з часів індоєвропейської експансії, в Європі залишилися тільки баски - єдині нащадки доіндоєвропейських жителів континенту.
А на цьому все! Підписуйтеся на канал, щоб не пропустити нових цікавинок! ✨