Фрідріх Моуріц Авґуст Реч. Шахісти

У цьому шинку я плутано міркував і про те, що краса має й інший бік, що краса цього краю гір і лісів залежить від того, наскільки людина уміє любити все те, що є неприємне, покинуте, любити цей край навіть у ті години, дні і тижні, коли йде дощ і коли швидко темніє, коли людина сидить коло печі і думає, що вже десята вечора, а воно лише пів на сьому, любити розмову з самим собою і розмову з конем, собакою, кішкою і козою, але найрадше мати розмову з самим собою, спочатку тихо, ніби прокручуючи якийсь фільм, згадувати й перебирати картини минулого, але потім так само, як і я, почати самому з собою розмовляти, радитися, запитувати, самому собі ставити запитання і вислуховувати відповіді, самому в себе вивідувати найпотаємніше, наче прокурор, висувати проти себе звинувачення і захищатися і, так поперемінно розмовляючи з самим собою, добиратися до сенсу життя, не до того, що було і сталося вже давно, а до того, що попереду, запитувати, що це за дорога, яку я здолав і яку ще належить здолати, і мені здається, що ще є час через роздуми знайти такий спокій, який захистить людину від бажання втекти від самоти, втекти від найголовніших запитань, які людина повинна мати силу і відвагу поставити собі... І ось так я, шляховик, щосуботи до самого вечора сидів у шинку, і що довше я в ньому сидів, то більше оповідав людям, то частіше згадував про коника, що стояв перед шинком, про зяючий самотністю мій новий будиночок, я бачив, що люди затуляють мені те, що я хотів би знати і бачити, що всі тільки байдикують, як, бувало, байдикував і я, усі вони оминають ті запитання, на які одного дня їм доведеться відповісти, якщо буде у них таке щастя, що перед смертю будуть мати на це час... у цьому шинку я нарешті усвідомив, що суть життя полягає у розпитуванні самого себе про смерть, як я поводитимусь, коли прийде мій час, що, по суті, це не просто розпитування самого себе про смерть, це розмова перед лицем нескінченності і вічності, що сам пошук розуміння смерті є початком розмислу в прекрасному і про прекрасне, бо роздумувати про безцільність тієї своєї дороги, яка, у будь-якому разі, закінчиться передчасним відходом, ця насолода і переживання своєї смерті, наповнює людину гіркотою, а отже, красою.

— Грабал. Я обслуговував англійського короля

Белліні, Алегорія брехні, бл. 1490

Суть гуманізму — у вірі, в якій він (Мірандола), здається, ніколи не вагався: ніщо, що коли-небудь зворушувало живих людей, не може зовсім втратити своєї живої сили — ні мова, якою вони промовляли, ні оракул, біля якого стишували голос, ні мрія, що жила в їхній уяві, ніщо, чим вони колись палали, на що витрачали час і завзяття.

— Walter Pater. The Renaissance. Studies in art and poetry / 1871

Carlos Dearmas
Lucifer and Dream visit Harpies Woods.
After one of Doré´s illustrations for Dante´s Divine Comedy.
For Jeremy.