👼 Образ падіння у контексті катаморфного ізоморфізму Жільбер Дюран повʼязує з з символами темряви й ажитації.

У схемі падіння простежується страх з народження: раптовий різкий рух, який закарбовує у новонародженому акушерка, а також відчутні маніпуляції та різке переміщення з однієї площини до іншої, що стаються після народження, вочевидь, разом з першим досвідом падіння є «першим досвідом страху». Це не просто уява падіння, але й темпоральний, екзистенційний досвід, про що Башляр говорить такими словами: «Ми уявляємо порив угору, а знаємо його як падіння вниз». Отож падіння належить пережитому часу.

Дюран продовжує: перші переміщення, швидкі зміни рівнів викликають і підсилюють енграму запаморочення. Можливо навіть, що в деяких племен, в яких роди є ритуалом падіння новонародженого на землю, в уяві малої дитини розвивається закріплення травми народження, про яку говорив Отто Ранк: народження самим своїм фактом уподібнюється падінню. Сновидіння наяву в експериментах Дезуаля теж виявляє архаїзм і постійність схеми падіння в несвідомому людини: психічна регресія часто супроводжується жаскими образами падіння, при цьому падіння негативно оцінюється як кошмар, який завершується видінням пекельних сцен.

Тема падіння постає як знак покарання і відтворюється в різних формах в одній культурі, як ми бачили на прикладі грецької традиції. Те саме можна виявити в юдейській традиції: падіння Адама повторюється в падінні злих ангелів. Книга Еноха розповідає, як ангели, «спокушені дочками людськими», спускаються на землю, одружуються зі своїми спокусницями й породжують гігантських велетнів.

У деяких апокрифічних апокаліпсисах падіння змішується з «одержимістю» злом. Падіння стає емблемою гріхів статевої розпусти, заздрощів, гніву, ідолопоклонства й убивства».

Але ця моралізація розгортається на часовому тлі: друге дерево в Едемському саду, в якому спожиття забороненого плоду визначить падіння, не є деревом пізнання, як стверджують нещодавні тлумачення, а деревом смерті. У багатьох легендах суперництво між змієм, лунарним звіром, і людиною, вочевидь, зводиться до суперництва між безсмертним, переродженим створінням, здатним змінювати стару шкіру на нову, і людиною, позбавленою свого первинного безсмертя. Порівняльний метод показує, що роль викрадача безсмертя також виконує змій у вавилонському епосі про Гільгамеша, а потім у легенді про Прометея, переказаній компілятором Еліеном. У багатьох міфах саме місяць або лунарний звір обманює першу людину, і вона промінює своє безсмертя на гріх і падіння. Прямим результатом падіння є Смерть - це слушно як для карибів у Південній Америці, так і для Біблії.

📖 Доповнюючи читання Дюрана

Натрапила на переклад українською тексту французького компаративіста Данієля-Анрі Пажо — «Від культурних кліше до імажинарного» . З-поміж іншого, автор окреслює чотири випадки взаємодії між двома типами культур — тієї, котра аналізує («споглядає»), і тієї, котру аналізують («споглядають»). Ясна річ, приклади нижче стосуватимуться насамперед специфічної оптики французів.

Перший - той, хто споглядає, сприймає повністю або частково чужорідну культуру як абсолютно вищу шляхом приниження оцінки власне національної чи підпорядкування чужинській. Властиво, сприйняття Іншого у такому випадку — «міраж».

Тут Пажо наводить приклад «русоманії», що проявлялася в однобокому й поверховому вивищенні постатей Пєтра І й Єкатєріни, цілковитій містифікації образу росії колами французьких інтелектуалів, а чи «іспаноманії» — поширеної у країні за романтизму.

Другий випадок — чужорідна культурна реальність сприймається вторинною щодо оригінальної, що блокує розвиток певних уявлень про іншу культуру. У цьому випадку маємо справу з хибними «обміном» і «стосунками». Чужорідний простір розпізнається, а не вивчається.

Третій — чужорідна культура сприймається як позитивна, посідаючи своє місце в культурі, яка аналізує («споглядає»), а остання також набуває позитивної конотації.

Цю взаємну повагу, подвійну позитивну оцінку можна виразити одним словом – «філія». І саме вона, стверджує Пажо, єдиний зразок справжнього, двостороннього обміну, що розвиває процеси переоцінки й реінтерпретації чужого простору.

«Філія» спонукає до важкого й виснажливого бачення, спрямованого на його розпізнавання: Інший, існуючи поруч із Я, не вважається ані вищим, ані нижчим, ані навіть несхожим (не йдеться ані про страх перед екзотичними відмінностями, ані про своєрідне алібі у вигляді маргінальної відмінності, яким, зазвичай, прикриваються, коли не хочуть співвідноситися з оригінальним Я), він просто вважається Іншим.

Четвертий - ситуація, коли явище обміну, діалогу скасовується на користь нового ансамблю – уніфікації. Цей феномен можна відчути в напрямах, які ставлять за мету реконструювати втрачені єдності чи встановити новітню систему: панлатинізм, пангерманізм, панславізм, а також космополітизм, інтернаціоналізм. Множинність обмінів і діалогів номінально проголошується, вводиться в ранг принципу, проте все це існує всередині чітко вибудованого, впорядкованого ансамблю. Такий тип культурного контакту базується на стосунках, які стають однобічними, на уривках і примітивних контрастах.

Пажо висновує, як «манії», «фобії», «філії» слугують зрозумілими, стабільними та постійними симптомами інтерпретації чужорідного простору, образу Іншого. Вони утворюють фундаментальні установки, котрі висвітлюють усередині тексту чи навіть цілого культурного ансамблю варіанти, преференції, відторгнення й принципи ідеологічного відбору при зображенні Іншого.