Про спуск, іконографічний образ святого Христофора і подвійне заперечення

Спуск від раптового спалаху падіння і від польоту відрізняє його повільність, пише Дюран, — він неквапний, він «не підганяє час», і подеколи розглядається як трудомістке проникнення.

Цікавою і вже впізнаваною тут є заувага про погляд гностиків на спуск: що підйом або спуск для них — одне і те ж. Приміром, для Блейка (його ідеї інверсії) спуск також є шляхом до абсолюту.

Парадоксально, але людина спускається для того, щоби повернутися назад у часі і віднайти пренатальний спокій.

Таку евфемізуючу інверсію, на думку Дюрана, можна визначити як процес подвійного заперечення. Цей процес, в тому числі, розкривається в численних легендах і народних фабліо, у яких грабують грабіжника, ошукують ошукання тощо. У цьому випадку позитивне твориться через негативне; запереченням або заперечною дією руйнується ефект попереднього заперечення.

Ця процедура є певним перевертанням цінностей. Так стається з образом святого Христофора, у якому бачимо стикування одразу кількох міфів — про перевізника і про язичницького велетня з псячою головою. Його прикликають проти раптової смерті й нещасливих випадків зі смертельними наслідками. Разом з тим, цей песиголовний атрибут є пережитком і перенесенням основного — Анубіса, звідки й алюзія на оригінальне Христофорове Reprobatus (нечестивий). Легенди змальовують його як жорстокого велетня, людожера з собачими іклами. Так само його роль перевізника — погребальна.

У релігійному контексті людожер «навертається» в істинну віру. Христос, узятий смертю, змінює і перевертає значення самої смерті. Понад те, той стає «носієм Христа», захистом від насильства. Це повна перемога антифразису, зазначає Дюран. Смерть воскреслого Христа перемогла погребальні сили велетня. Тобто, значення смерті може бути обернене навспак.

В контексті образу подвійне заперечення — перша спроба приборкати часові і смертельні аватари й поставити їх на службу позачасовому покликанню уявлення.

Вернер ван ден Волкерт. Стара пара і Смерть з волинкою

Сцена належить до традиційної теми danza macabra.

Майже у всіх релігійних практиках іконографія божеств підкреслює їхню двоїстість: це напівтварини, напівлюди, католицькі «чорні Діви» поруч з «Дівами світла». Всі ці теофанії, нагадує Дюран, натхненні біполярністю свого символізму і спробою їх зʼєднати у звʼязний контекст.

До прикладу, у «міфах полярності» Еліаде зауважив подвійну єдність у спорідненості героїв з їхніми антагоністами — Індра і Мамучі, Ормуз і Аріман, Рафаїл і Люцифер, Каїн та Авель; у теофанії божественної пари чи у єдності суперечливих характеристик одного божества (амбівалентність Варуни, Калі, Іштар, Гекати). Це також і про поширений міф про андрогіна чи подвійну / варіативну сексуальність (Артеміда, Діоніс, Адоніс, Venus barbata).

Андрогінність, яка простежується у міфах про Адама та Єву, указує на їхню первозданність — основу злагодженої гармонійної єдності.

Цим практикам Дюран услід за іншими протиставляє обряди обрізання та ексцизії, мета яких — чітко розрізняти статі й, розділяючи їх, утверджувати чоловічу та жіночу сексуальність. Зокрема — ритуали посвячення у жерці Аштарти через кастрацію, коли кандидатів умисне «фемінізують», чи видалення однієї груді у практиках міфічного походження амазонок.

Тоді як алхімічна іконографія надає філософського значення бісексуальній фігурі: елементи, протилежні за кольором або статтю, «прикуті» одне до одного, або, знову ж таки, кожен сексуальний аспект гермафродита пов'язаний з його «астральним принципом»: сонце - для чоловіка, місяць - для жінки; андрогін, мікрокосм циклу, в якому фази врівноважуються без знецінення одного щодо іншого, по суті, є «символом союзу».

Поезія та історія, як і міфологія та релігія, теж не можуть уникнути великої циклічної схеми примирення протилежностей. Спроби реінтегрувати Зло і темряву в Добро найбільш очевидні й доступні в літературному романтизмі в міфічній формі Сатани — бунтівного ангела.