Notice: file_put_contents(): Write of 1576 bytes failed with errno=28 No space left on device in /var/www/group-telegram/post.php on line 50

Warning: file_put_contents(): Only 12288 of 13864 bytes written, possibly out of free disk space in /var/www/group-telegram/post.php on line 50
Afemina | Telegram Webview: afemina/1452 -
Telegram Group & Telegram Channel
Я часто думаю про наш досвід Радянського Союзу. Моє сприйняття цієї теми трансформувалось від різко негативного ставлення як до історичного непорозуміння до дослідницького зацікавлення у вивченні цього періоду як симптоматичного для нашого суспільства у конкретний історичний момент. В моїй сім'ї ніколи не йшлося про Союз як про щось позитивне, адже зберігалась пам'ять про шкоду, яку спричинила нова влада моїм предкам. Про нього говорили рідко і переважно з полегшенням від пережитої травми, а позитивні моменти стосувалися хіба маминих розповідей про перші подихи Заходу та юнацької надії, що краще життя таки існує. І незалежність дійсно несла у собі ці сподівання.

Але наші вулиці, будинки, побутові звички, соціальні практики та державний устрій продовжують нести у собі відголоски минулого, яке затьмарює все, що було до нього. Я усвідомлюю, що ми живемо у законсервованій постутопії і ніяк не можемо завершити цей проект.

Коли ти живеш у контакті з матеріальними згадками про минуле, ти не відчуваєш покинутості у часі. Ти не думаєш про те, що Бог кинув тебе на призволяще у двомірній сучасності. І неважливо, насправді, наскільки глибоко у давнину сягає та чи інша будівля, чи повністю автентичною лишається конкретна вулиця і т.д. Збереження частинки минулого і підтримання її у стані, що унеможливить швидку руйнацію, є нормальною практикою, яка задовольняє метафізичну потребу людини у пам'яті та власній історії як на індивідуальному, так і колективному рівні. Та це характерно більшою мірою Європі як ментальному простору, в який ми так і не увійшли. І чим ближчеі до пострадянської постутопії, тим більша покинутість панує в наших серцях.

Нам в Україні особливо складно відновити цю тяглість. Ми погодились на руйнування та грабування нашої матеріальної пам'яті, ми дозволили сховати від нас нашу історію та замінити її вигадками, що продовжується і до сьогодні. Живучи в обшарпаних хрущовках, заходячи у спаплюжені під'їзди сталінок, споглядаючи зневаженість монументальних споруд модернізму ми не відчуваємо зв'язок з минулим. Наші серця заполоняє смуток через те, що нам збрехали. Що ми самі собі збрехали, повіривши у нове майбутнє, яке так і не здійснилось. І ми змирилися з цим, ставши заповідником нездійсненної мрії.

Залишки радянщини ми намагаємось приховати за новоробом, який імітує західну культуру чи симулює "українськість", але зовсім не заповнює спустошеність. Нова типова забудова не створює новий простір, а ущільнює його, встромляючи бетонні опудала у вільні квадратні метри, відведені колись для людського дозвілля. Нові соціальні практики створюють ілюзію нової людини, яка насправді глибоко вкорінена у пострадянські "вірування". Наша культура є лише декорацією, яка відвертає увагу від прогресуючого занепадництва.

Глибоко в душі ми сподіваємось, що нам таки вдасться "відігратися" і створити нову утопію, але вже "нашу", "правильну". В якій не буде складних помилок минулого, а лише рух у світле майбутнє. Досвід постутопії не дав нам розуміння нездійсненності цих прагнень, а лише підігріває наш запал - "можемо повторити".

І це дійсно складно, адже цей тягар "непропрацьованого" минулого продовжує тяжіти над нами. Ми ніби спеціально не чіпаємо його, бо що тоді буде живити нашу мрію про нову утопію? Нам боляче чесно говорити про цей період, об'єктивно оцінювати не лише нашу роль у трагічних подіях, а й приймати позитивні напрацювання цієї епохи. У намаганнях відхреститися від совєтів як від чогось чужого ми плекаємо ненависть до самих себе - до своїх негативних рис, які зробили цей досвід можливим. Це вдавана сліпота, яка слугує захистом від історичної відповідальності.

Загострення негативних емоцій на радянському минулому як на унікальному злі породжує боротьбу з вітряками та унеможливлює адекватне його осмислення та органічне вбудовування його у нашу історичну сутність. А відтак, це закупорює нас у позаісторичному вакуумі і веде до самознищення. Чи ми такі зможемо повернутись у вир історії, увібравши в себе ВСЕ минуле?



group-telegram.com/afemina/1452
Create:
Last Update:

Я часто думаю про наш досвід Радянського Союзу. Моє сприйняття цієї теми трансформувалось від різко негативного ставлення як до історичного непорозуміння до дослідницького зацікавлення у вивченні цього періоду як симптоматичного для нашого суспільства у конкретний історичний момент. В моїй сім'ї ніколи не йшлося про Союз як про щось позитивне, адже зберігалась пам'ять про шкоду, яку спричинила нова влада моїм предкам. Про нього говорили рідко і переважно з полегшенням від пережитої травми, а позитивні моменти стосувалися хіба маминих розповідей про перші подихи Заходу та юнацької надії, що краще життя таки існує. І незалежність дійсно несла у собі ці сподівання.

Але наші вулиці, будинки, побутові звички, соціальні практики та державний устрій продовжують нести у собі відголоски минулого, яке затьмарює все, що було до нього. Я усвідомлюю, що ми живемо у законсервованій постутопії і ніяк не можемо завершити цей проект.

Коли ти живеш у контакті з матеріальними згадками про минуле, ти не відчуваєш покинутості у часі. Ти не думаєш про те, що Бог кинув тебе на призволяще у двомірній сучасності. І неважливо, насправді, наскільки глибоко у давнину сягає та чи інша будівля, чи повністю автентичною лишається конкретна вулиця і т.д. Збереження частинки минулого і підтримання її у стані, що унеможливить швидку руйнацію, є нормальною практикою, яка задовольняє метафізичну потребу людини у пам'яті та власній історії як на індивідуальному, так і колективному рівні. Та це характерно більшою мірою Європі як ментальному простору, в який ми так і не увійшли. І чим ближчеі до пострадянської постутопії, тим більша покинутість панує в наших серцях.

Нам в Україні особливо складно відновити цю тяглість. Ми погодились на руйнування та грабування нашої матеріальної пам'яті, ми дозволили сховати від нас нашу історію та замінити її вигадками, що продовжується і до сьогодні. Живучи в обшарпаних хрущовках, заходячи у спаплюжені під'їзди сталінок, споглядаючи зневаженість монументальних споруд модернізму ми не відчуваємо зв'язок з минулим. Наші серця заполоняє смуток через те, що нам збрехали. Що ми самі собі збрехали, повіривши у нове майбутнє, яке так і не здійснилось. І ми змирилися з цим, ставши заповідником нездійсненної мрії.

Залишки радянщини ми намагаємось приховати за новоробом, який імітує західну культуру чи симулює "українськість", але зовсім не заповнює спустошеність. Нова типова забудова не створює новий простір, а ущільнює його, встромляючи бетонні опудала у вільні квадратні метри, відведені колись для людського дозвілля. Нові соціальні практики створюють ілюзію нової людини, яка насправді глибоко вкорінена у пострадянські "вірування". Наша культура є лише декорацією, яка відвертає увагу від прогресуючого занепадництва.

Глибоко в душі ми сподіваємось, що нам таки вдасться "відігратися" і створити нову утопію, але вже "нашу", "правильну". В якій не буде складних помилок минулого, а лише рух у світле майбутнє. Досвід постутопії не дав нам розуміння нездійсненності цих прагнень, а лише підігріває наш запал - "можемо повторити".

І це дійсно складно, адже цей тягар "непропрацьованого" минулого продовжує тяжіти над нами. Ми ніби спеціально не чіпаємо його, бо що тоді буде живити нашу мрію про нову утопію? Нам боляче чесно говорити про цей період, об'єктивно оцінювати не лише нашу роль у трагічних подіях, а й приймати позитивні напрацювання цієї епохи. У намаганнях відхреститися від совєтів як від чогось чужого ми плекаємо ненависть до самих себе - до своїх негативних рис, які зробили цей досвід можливим. Це вдавана сліпота, яка слугує захистом від історичної відповідальності.

Загострення негативних емоцій на радянському минулому як на унікальному злі породжує боротьбу з вітряками та унеможливлює адекватне його осмислення та органічне вбудовування його у нашу історичну сутність. А відтак, це закупорює нас у позаісторичному вакуумі і веде до самознищення. Чи ми такі зможемо повернутись у вир історії, увібравши в себе ВСЕ минуле?

BY Afemina


Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260

Share with your friend now:
group-telegram.com/afemina/1452

View MORE
Open in Telegram


Telegram | DID YOU KNOW?

Date: |

Oleksandra Matviichuk, a Kyiv-based lawyer and head of the Center for Civil Liberties, called Durov’s position "very weak," and urged concrete improvements. In 2018, Russia banned Telegram although it reversed the prohibition two years later. "He has kind of an old-school cyber-libertarian world view where technology is there to set you free," Maréchal said. Crude oil prices edged higher after tumbling on Thursday, when U.S. West Texas intermediate slid back below $110 per barrel after topping as much as $130 a barrel in recent sessions. Still, gas prices at the pump rose to fresh highs. The SC urges the public to refer to the SC’s I nvestor Alert List before investing. The list contains details of unauthorised websites, investment products, companies and individuals. Members of the public who suspect that they have been approached by unauthorised firms or individuals offering schemes that promise unrealistic returns
from br


Telegram Afemina
FROM American