Марина знається на літературі жаху, і мені подарувала найстрашнішу зі своєї колекції: нариси про забутих письменників. Тих, хто видав 100+ книжок, одну, але бестселер, став сенсацією у свій час, але закінчив у невідомості.

Тільки почала читати, але вже відчуваю, що саме тут знайду не тільки поповнення TBR-списку, але й відповіді на особисті питання.

🥹 Підписала договір на другу книгу з Віхолою 🥹

Деталі пізніше🤫

(Але натякну, що жанр може здатися неочікуваним 🤭)

Прийшла до читальної зали заради оцієї золотої розкоші. Вона якраз на тему обох тих книжок, які зараз пишу одночасно😏

(намагаючись не поїхати дахом остаточно в процесі 😀)

👩🏻‍💻 Про книжки, над якими працюю зараз.

Їх дві! По секрету, спершу вони були однією книгою, але потім зрозуміла, що займаюсь лише тим, що намагаюся втиснути капець як багато цікавих реальних фактів у художній твір — і це ну не те, чим хочу займатися. Тому ухвалила рішення розділити цих сіамських близнючок. (утім, рішення працювати над ними по черзі не ухвалила)

Першою вийде книга під робочою назвою "Литва" — нон-фікшн із серії "Світ очима українців" Віхоли. Це буде збірник маленьких заміток про культуру, історію, звичаї, міфологію і багато чого ще, досліджувати і писати це настільки цікаво, що мені фізично важко відривати себе від кротячої дірки, куди засмоктує кожна з заміточок, і нагадувати собі, що 50+ ще чекає попереду🥲😀 Утішає лише жорсткий дедлайн.

Зізнаюсь, що довго вагалась, чи братись за цю книгу, бо наскільки це взагалі етично задвигати українській аудиторії, якій зараз точно не до подорожей, про те, яка класна якась там інша країна? Але зрозуміла, ще насправді пишу не тревелог і не путівник, а намагаюся зрозуміти країну, яка розуміє нас. І нещодавнє Євробачення з "Героям Слава" від литовського коментатора і 12 балів від українських глядачів якось мене в цьому підтримали, як би це не звучало. Зрозуміла, що особисто мені найважливіше відчувати, що те, що я роблю, узгоджується з моїми цінностями, мені відчувається правильним і важливим, бо хейтерс ґонна хейт у будь-якому разі, це ми вже знаємо.

Дату виходу ще не визначили, але підозрюю, що десь в районі кінця 2026-го.

А друга книга в роботі — це меланхолійний магічний декопанк у декораціях вигаданого міста, на яке в дечому надихнув Каунас у міжвоєнний період. Ця історія поки що в стані значно меншої готовності, але сподіваюсь, що все ж вдасться її закінчити теж.

Отакі плани. Звісно, важко щось планувати, коли на додачу до новин із фронту й перемовин прилітають новини про русняві методички, що литовська — діалект білоруської, тому це ісконно рускіє зємлі, особливо сувалкський коридор, і все це дуже невеселе дежавю, але планувати тим більше треба.

Сил усім на цьому тижні❤️

Ще зі світу книжкового горрору: видання Chicago Sun-Times опублікувало список для читання влітку, а в цьому списку опинились вигадані штучним інтелектом видання. В принципі, в 2025-му такою новиною вже не здивувати — посміхнулись і працюємо далі, але мене зачепила оця цитата автора матеріалу:

Some of these fake titles appear with fake summaries in Google searches, although it is unclear if Google is duplicating the paper’s error or vice versa.

Тут можна або публіцистично обуритися тому, як лінуючись користуватися старим добрим гуглом ми як люди пишучі прирікаємо себе на подвійні й потрійні перевірки усього нагугленого в майбутньому. Або художньо порефлексувати про книжки-симулякри, які не просто існують, а навіть потрапляють у списки для читання влітку від популярних медіа, на відміну від деяких з написаних живими людьми і виданих живими видавництвами.

Як людина, що цікавиться енергетикою, — і в езотеричному, і в електрогенераційному контексті, — не могла оминути можливість побувати у місці, що можна назвати антивсесвітом роману Дмитра Скочка «Сміття». У книзі відходи зруйнували цивілізацію, а на когенеративній електростанції — сумлінно працюють, виробляючи тепло та електроенергію. Люблю індустріальні обʼєкти, вони умиротворюють і надихають. Трохи сумую, що в сучасній літературі нечасто зустрінеш саме виробничу компоненту, тому радьте!

У сторіз знайомих побачила, що української видали «Химерне та моторошне» Марка Фішера, і це той випадок, коли 😡агресивно😡 рекомендую всім колегам (і не-колегам теж).

Фішер досліджує види жахливого і його сприйняття нами, і це одна з моїх улюблених книг (дякую Марині, що свого часу порекомендувала). Допомагає переглянути власний підхід до бачення світу і його ретрансляції.

Інші роботи Фішера теж круті, шкода, що депресія обірвала його життя зарано.

Радію, що в арсенальному топі «Віхоли» тревелоги Софії Яблонської — їх планую прочитати ще відтоді, як вокалістка IGNEA натхненно розповідала в подкасті Галас, що новий альбом гурту — саме про Софію та її подорожі.

Коли Дарʼя Анцибор працювали над «Дредами, батлами і стілами», ми багато говорили про те, що українському субкультурному життю через колонізацію довго бракувало тяглості, і зокрема моє покоління надихалось не попередниками-українцями (бо їх або не було, або не знали), а західними митцями.

Тут ситуація дещо інша, але коли Хель з таким захопленням розповідала про Яблонську, це було дуже wholesome 🥰

Сьогодні знайома надіслала мені скріншот із підтвердженням того, що мій сценарій, написаний в рамках співпраці з продакшн-студією "Тело Про" та телеканалом "Україна", моя колишня колега Анна Галицька використовує як навчальний матеріал на своєму курсі в академії "Риба". Права на використання сценарію з комерційною метою мною були передані ТОВ "Теле Про", і аж ніяк не особисто пані Анні, яка навіщось позберігала мої сценарії з часів нашої спільної роботи.

У мене було багато питань до "Риби", як-от співпраця з російськими викладачами до 2022-го. І це якийсь новий рівень нахабства. В інтернеті повно сценаріїв, викладених якраз з освітньою метою, від "Друзів" до "Пуститися берега". Мабуть, мені має лестити, що пані Анна обрала саме мій, але мене це обурює, бо я знаю ціну своїй роботі. "Кради як митець" точно не означає "заробляй на ідеях колег", і я дуже сподіваюсь, що таке поведінка перестане бути нормою в професійній сфері.

Додам, що з пані Анною була повʼязана ще одна болісна історія — минулого року розповідала її в фейсбуці, не називаючи імен. Мабуть, настав час називати.

Ігор Антонюк "Монету підкине кожен"

Від цієї книги очікувала кінґівських жахастиків, а отримала збірку оповідань, що повернули мене в 2005-й, коли вирішила бути готесою і тому одержимо хапалась буквально за все, де був прикметник “готичний”, від чорного мережива до Едґара нашого Аллана.

У “Монетках” є і примари, і прокляті речі, і навіть трохи сайфай — і все це повертає до панни Радкліф та її колег: передсмертні записки приречених, клаустрофобні марення проклятих, зловісні коти та пекельні пси, діти втрачені і діти полишені.

Прочитати цю готичну збірку вирішила, коли побачила, як про неї говорить сам письменник: із гордістю, теплом та навіть пафосом. Мені імпонує, коли для автора його дітище — справді дітище, викохане і виплекане, а не “продукт”, “контент”, набір тропів для буктоку (хоча такі часи, розумію, все розумію).

Бачила відгуки, що “ця книга не викликає яскравих емоцій”, але в цьому її магія, вона викликає саме ці неяскраві, тихі, змішані, наче машина часу існує, і ти десь у дев’ятнадцятому столітті, де нема усіх тих ваших гудрідсів, а є гасова лампа, книга і те незрозуміле, що вона робить.

Один із тих відгуків, яким радію (і потайки перечитую ☺️). Бо рефлексія власної внутрішньої мізогінії головною героїнею була для мене важливою сюжетною лінією (і моїм власним досвідом), тому дуже ціную, коли читачам і читачкам це теж відгукується 🫂 Такі моменти — моя письменницька радість.

Сьогодні пропоную маленьку гру для творчого натхнення: з вас — довільний донат на збір моєї колишньої колеги, неймовірної сценаристки Олі, і емоджік або що завгодно в коментарі чи в особисті. А з мене — карта-архетип з цікавим посланням, яке (по собі знаю) завжди щось цінне дістає з несвідомого 😏