давайте окреслимо найважливіше. почнемо з конкурсу… він цікавий і різнобарвний, як національний так і міжнародний. а те, що головні нагороди нас конкурсу забрала наталія ільчук із фільмом «сьома зміна» було неочікуваним рішенням журі. якщо коротко, ці нагороди ідуть як і конкретно за цю роботу, «сьому зміну» — сильну як феміністичне, так і просто людяне висловлювання, але вбачається, що нагорода дещо повинна підкреслити фігуру ільчук в сучасному українському кінематографі. вона виграла минулорічну молодість із картиною «анкета» (вважаю, що один з найважливіших українських коротких метрів останніх років). на молодості також була «сьома зміна», але залишилась менш помітною ніж «анкета», це теж вплинуло на рішення журі на мою думку. але загалом наталія ільчук повинна займати більше місце в дискурсі сучасного українського кінематографа. вона заслуговує як на великі ретроспективи так і на фінансування більших проектів, якщо в неї є такі задуми (гадаю, що є). скоріше за все це компромісне рішення. але я думаю, воно не може затьмарити інші фільми нас конкурсу: «там де закінчується росія» олексія радинського (переможець та головний фільм останнього кісфф), «синумеру» — цікава експериментальна робота митців анни та максима зацарінних, «під знаком якоря» тараса співака (переможець цьогорічного докудейз в національному короткометражному конкурсі) отримав спеціальні відзнаки на 4:3. ну і звісно, новий фільм мого любого друга геника заяця «sony dcr-trv265e digital8», який на жаль не отримав нагород, але він знаходиться в одній ваговій категорії з вищезгаданими картинами. Резюмуючи, конкурс був достойним. Але ж не єдиним конкурсом, бо як всім відомо, конкурс частіше за все це не про найякісніше кіно, а про дещо інше. Я поважаю кінофестивалі за ретроспективи. особливо в україні, де культура ретроспективного кінотеатрального прокату тільки зароджується. одна з головних причин чому я поїхав на 4:3, а якби я не був частиною командою, то це була б головна причина — ретроспектива келлі райхарт. келлі райхарт — американська незалежна режисерка. і це знову ж таки окрема тема для розмови, але келі не просто визначна авторка американського інді, вона режисерка першого ешелону світового кінематографу, одним словом — генійка. вона ікона, але в тільки в фестивально-синефільських колах. у саши гойсана пішов рік, щоб зробити «американську мрію» — ретроспективу келі рейхарт. це перший офіційний показ келі в україні, чотири фільма, які розірвали серця всім глядачам на 4:3. ця програма — маркер серйозного кінофестивалю. і могла б стати головною складовою медійного розголосу. а також ретроспективний показ йонаса мекаса, без якого неможливо уявити експериментальне кіно та нью-йоркський кіно-авангард, власне тому йому і дали титул «хрещеного батька». на 4:3 була змога подивитись чи передивитись один з найважливіших картин мекаса «спогади про подорож до литви» в дуже крутому мистецькому просторі асортиментна кімната (одна з локацій фестивалю). також ретроспектива українського авангарду кінця 1920-х. колаборація з довженко-центром ніби не є чимсь унікальним, але насправді таких показів не так і багато, особливо за межами києва. до того ж це вдумлива програма, яку доповнив паблік-ток з альоною пензій, головною кінознавицею довженко-центру, яка власне і представляла фільми. закінчує цей довгий список ретроспектив незвична і цікава програма — ретроспектива франківського відеоарту. описати показ доволі важко. було яскраво, драйвово та моментами смішно. це той самий локал, щось унікальне за чим треба їхати у франківськ. давайте підбивати підсумки. програма, не побоюсь цього слова, ідеальна. якісь більш індустрійні події будуть, коли індустрія поїде на фестиваль. вкрай потрібно, щоб приїзжало більше людей з інших міст україни і та з інших країн, а для цього потрібен розголос, а щоб він стався потрібна серйозна пресслужба кінофестивалю, ну а далі ви розумієте… але на цій едиції було чотири артист-токів та два паблік-токів, які виглядали абсолютно органічними в рамках фестивалю, деякі з них були навіть дуже змістовні.
давайте окреслимо найважливіше. почнемо з конкурсу… він цікавий і різнобарвний, як національний так і міжнародний. а те, що головні нагороди нас конкурсу забрала наталія ільчук із фільмом «сьома зміна» було неочікуваним рішенням журі. якщо коротко, ці нагороди ідуть як і конкретно за цю роботу, «сьому зміну» — сильну як феміністичне, так і просто людяне висловлювання, але вбачається, що нагорода дещо повинна підкреслити фігуру ільчук в сучасному українському кінематографі. вона виграла минулорічну молодість із картиною «анкета» (вважаю, що один з найважливіших українських коротких метрів останніх років). на молодості також була «сьома зміна», але залишилась менш помітною ніж «анкета», це теж вплинуло на рішення журі на мою думку. але загалом наталія ільчук повинна займати більше місце в дискурсі сучасного українського кінематографа. вона заслуговує як на великі ретроспективи так і на фінансування більших проектів, якщо в неї є такі задуми (гадаю, що є). скоріше за все це компромісне рішення. але я думаю, воно не може затьмарити інші фільми нас конкурсу: «там де закінчується росія» олексія радинського (переможець та головний фільм останнього кісфф), «синумеру» — цікава експериментальна робота митців анни та максима зацарінних, «під знаком якоря» тараса співака (переможець цьогорічного докудейз в національному короткометражному конкурсі) отримав спеціальні відзнаки на 4:3. ну і звісно, новий фільм мого любого друга геника заяця «sony dcr-trv265e digital8», який на жаль не отримав нагород, але він знаходиться в одній ваговій категорії з вищезгаданими картинами. Резюмуючи, конкурс був достойним. Але ж не єдиним конкурсом, бо як всім відомо, конкурс частіше за все це не про найякісніше кіно, а про дещо інше. Я поважаю кінофестивалі за ретроспективи. особливо в україні, де культура ретроспективного кінотеатрального прокату тільки зароджується. одна з головних причин чому я поїхав на 4:3, а якби я не був частиною командою, то це була б головна причина — ретроспектива келлі райхарт. келлі райхарт — американська незалежна режисерка. і це знову ж таки окрема тема для розмови, але келі не просто визначна авторка американського інді, вона режисерка першого ешелону світового кінематографу, одним словом — генійка. вона ікона, але в тільки в фестивально-синефільських колах. у саши гойсана пішов рік, щоб зробити «американську мрію» — ретроспективу келі рейхарт. це перший офіційний показ келі в україні, чотири фільма, які розірвали серця всім глядачам на 4:3. ця програма — маркер серйозного кінофестивалю. і могла б стати головною складовою медійного розголосу. а також ретроспективний показ йонаса мекаса, без якого неможливо уявити експериментальне кіно та нью-йоркський кіно-авангард, власне тому йому і дали титул «хрещеного батька». на 4:3 була змога подивитись чи передивитись один з найважливіших картин мекаса «спогади про подорож до литви» в дуже крутому мистецькому просторі асортиментна кімната (одна з локацій фестивалю). також ретроспектива українського авангарду кінця 1920-х. колаборація з довженко-центром ніби не є чимсь унікальним, але насправді таких показів не так і багато, особливо за межами києва. до того ж це вдумлива програма, яку доповнив паблік-ток з альоною пензій, головною кінознавицею довженко-центру, яка власне і представляла фільми. закінчує цей довгий список ретроспектив незвична і цікава програма — ретроспектива франківського відеоарту. описати показ доволі важко. було яскраво, драйвово та моментами смішно. це той самий локал, щось унікальне за чим треба їхати у франківськ. давайте підбивати підсумки. програма, не побоюсь цього слова, ідеальна. якісь більш індустрійні події будуть, коли індустрія поїде на фестиваль. вкрай потрібно, щоб приїзжало більше людей з інших міст україни і та з інших країн, а для цього потрібен розголос, а щоб він стався потрібна серйозна пресслужба кінофестивалю, ну а далі ви розумієте… але на цій едиції було чотири артист-токів та два паблік-токів, які виглядали абсолютно органічними в рамках фестивалю, деякі з них були навіть дуже змістовні.
BY кухонний синефіл
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
At its heart, Telegram is little more than a messaging app like WhatsApp or Signal. But it also offers open channels that enable a single user, or a group of users, to communicate with large numbers in a method similar to a Twitter account. This has proven to be both a blessing and a curse for Telegram and its users, since these channels can be used for both good and ill. Right now, as Wired reports, the app is a key way for Ukrainians to receive updates from the government during the invasion. In addition, Telegram's architecture limits the ability to slow the spread of false information: the lack of a central public feed, and the fact that comments are easily disabled in channels, reduce the space for public pushback. Some people used the platform to organize ahead of the storming of the U.S. Capitol in January 2021, and last month Senator Mark Warner sent a letter to Durov urging him to curb Russian information operations on Telegram. And indeed, volatility has been a hallmark of the market environment so far in 2022, with the S&P 500 still down more than 10% for the year-to-date after first sliding into a correction last month. The CBOE Volatility Index, or VIX, has held at a lofty level of more than 30. What distinguishes the app from competitors is its use of what's known as channels: Public or private feeds of photos and videos that can be set up by one person or an organization. The channels have become popular with on-the-ground journalists, aid workers and Ukrainian President Volodymyr Zelenskyy, who broadcasts on a Telegram channel. The channels can be followed by an unlimited number of people. Unlike Facebook, Twitter and other popular social networks, there is no advertising on Telegram and the flow of information is not driven by an algorithm.
from br
