З 24-го грудня по 6-те січня тривають 12 священних ночей. Антропософи вважають, що кожна із 12-ти ночей може принести підказки (віщі сни) про кожен місяць наступного року, а також різні сфери життя.

І дійсно, у найтемніші ночі сняться найяскравіші сни. Для мене сновидіння є своєрідним спілкуванням із підсвідомим, яке допомагає зцілитися, вирішити складні питання, знайти натхнення і побачити світ під новим кутом.

В цей час добре вести щоденник сновидінь. Навіть якщо ви не вірите у метафізичні явища, то це чудова нагода краще пізнати себе та своє підсвідоме.

На жаль, вже не один рік я страждаю від безсоння, або порушень сну, у зимовий період, тому мені не завжди вдається записати і побачити сни.
Сподіваюсь, цього року мені вдасться.

P. S. Треба створити окрему рубрику про сни, бо мене цікавлять різні практики сновидінь у різних культурах.

Наповнюєш світлом

Наповнюєш світлом:
Павутинки між нами
Тонші за білий шовк.

Наповнюєш світлом;
Спектрально розходяться кола і хвилі.
Бринять павутинки
І... крик!
Чуєш крик, поки чую твої коливання?
Поки серце прискорено б'ється
І руки торкаються шкіри;
Поки час зупинився,
Неминучість так само іде,
Крок за кроком,
Від сну до світанку,
Від білого кольору снігу
До білих акацій,
Рожевих каштанів, розквітлої груші,
Що гойдається десь під відкритим вікном.

Я не можу тебе відпустити
Я іще не навчилася як,
Кожен раз завмираю із думкою:
Все ж таки я не твоя.
Кожен раз відпускаю ці сльози,
А вони не ідуть —
Поливають коріння,
Яким все вростаю
Під твої поплямовані плечі,
Задихані груди, гарячі долоні.

І коло за колом,
Кожен раз, уві сні забуваю,
Як буде боліти душа
Після пестощів тіла.

Та все ж таки,
Ти мене досі наповнюєш світлом,
Скільки б вугілля згорілих пожеж
Не сховали твої зіниці,
Скільки б днів самоти та війни
Не поглинули крихітну зірку,
Яку я відчула в тобі.

#вірші

вкриває місто стан блаватної задуми
і я застиг немовби в стумі
і парко стало у думках
і тіло наче не моє
й шалено тисне автострада
гуде тривожністю забетонованих цикад

бредуть кудись прозорі душі
спиняючись в панельних швах
либонь шукають забуття
у гомоні ритмічних перехресть
між поручнів димких підʼїзних маршів
липких і вʼязких від пліток

вкриває місто стан блаватної задуми,
аж стуму осяває враз
іскра електричної напруги,
і тіло діє механічно
долаючи розпечену міську броню

розщеплююсь й збираюся докупи
вдягаю міста кайдани
довкола лине гул дротів
що й дум своїх сливе не чую
уже і тіло не моє

шалено тисне автострада
гуде тривожністю забетонованих цикад

#моє

шкірою відчуваю розсип крапель серпанку
у скронях вікових дерев таяться сльози бурштинУ
кінцівки тонуть в теракоті глини
і кожна мить карбується у пУхкому ґрунтІ

свіжістю конвалій обернулися легені
пурхнули думи сотнею граків
й сміються сонцями брижі у дзеркалі води
зроблю собі плаща із килима ряски

і низку намистин із ягідок брусниць,
запестить щоки вільний вітер
дмухне безкраїм простором полів
та понесе мене у вирій
ясних блакитних берегів

#моє

Світ, що тримається між полів атомів:
Атомізація та неподільність.
Запах шкіри, за якою не будеш плакати
Сьогодні стане гірким.

Мигдалевий цвіт зів'яне у грудні:
Твої очі кольору полотна Ван Гога
Так само квітуть (для мене квітнуть),
Бо сухої гілки торкнувся ангел.

Тяжіння двох тіл: пелюстки сльозами
Опадуть замість снігу на зручну подушку.
Але я не зручна, я вже палий ангел:
Ти знову мене притягнув до Землі.

Я стала супутником, я повний місяць:
Ми не торкаючись дуже близько.
Ти теж мені був неймовірно потрібним,
Ти показав, що гірке — солодке.

#вірші

"Едем У Житі"

#nudes

Ніжність розміром із камінчик
Янгол не може покласти в кишеню.
Вишній дмухне і скаже пустити:
Хай із камінчика буде жолудь.

Люди скажуть, що дуб не ніжний:
Він повільний, твердий, величний!
Але спробуй подихати лісом,
Подивитись на танець крони.

Серце б'ється, сочиться камбій,
Мікориза шепоче ґрунту!
Ми ж з тобою такі маленькі,
Ми піщинки у День Творіння.

#вірші

не торкнутися квітки
цвіт якої не захочеш лякати –
це навчитись любові

Стати Прозорим

М'який сніг черствіє,
Лід грубішає:
Потім стане слизьким.
Ось, крихти тепла,
Ось уламки найближчої зірки:
Нащо раните?
Нащо білим по білому?

Нащо шкіра по шкірі,
Тепло до тепла,
Зимні пальці по ребрам?
Здається, ти — Сонце далеке.
Здавалося, ти зігрієш.

Спогад ріже як лід,
Спогад дряпає,
Наче я намагаюся здерти скоринку льоду;
Наче там, усередині,
Де іще холодніше,
Залишилося трошки світла,
Залишилася цнота
Білого-білого снігу,
Який і не знав,
Як це —
Стати прозорим.

#вірші

Рілля

Я від тебе піду розкохана,
Як розпечена влітку земля:
Вже забута первісним Богом,
Бо розорана серця рілля.

Що зійде, яке збіжжя буде,
Мали б знати, але не так
У житті випадали карти:
Тут кукіль та червоний мак.


Орієнтовно 2020 р.
#вірші

Нема

Нема про що говорити, нема що сказати:
На місці тупцяти подумки,
На місце кохання
Знов повертатись.
А його вже нема.

Мокрий сніг, голе гілля диких груш
Та крилатого в'язу,
Терпкий запах трави —
Диких злаків.

Дим в повітрі, в легенях, на скронях,
Що іще не сивіють:
Наче жбанок теплого смутку
Перекинувся за горловину:
Десь під серцем знайомий холод,
А хвилину тому — літепло.

На місці подумки тупцяти
Мертві трави священного саду —
Святої землі.
На місці квітучого саду
Збирати засохлі гілки,
Щоб спалити в багатті.

Але сторінки,
Що намокли від сліз —
Не спалю.
І читатиму знов
Ці останні слова,
Бо немає про що говорити,
Бо кого цілувати нема.

#вірші

Сонце

Саме себе гріє
В холодному космосі.
Дуже тепло,
Коли є друзі,
Яким ти потрібно.

#вірші

Німію,
Сонце сипле світлом,
Легкість доріг —
В понтонній переправі:
Скрипить.

Легкість у посмішці,
Що виборена болем,
Легкість буття
Здобута
Через крихкість:
Усе тремтить,
Усе важке,
Бо має
Власну тяглість.

Усе, що у тобі болить —
Лиш крапка на шляху.

Та
Шлях
Ти сам
Не знаєш:
Знає тільки Бог.