Я просто сподіваюся, що по результатах нас не почнуть переслідувати міжнародні інституції за вигаданими статтями за знищену техніку та ворожий особовий склад.

Три роки тому я втік зі свого університету і застрибнув у найперший потяг у Київ.

За вікном в Житомирській області я бачив розриви від ракет. Моя єдина думка була — всі і так помруть, але Господи, дай мені можливість померти зі зброєю в руках.

Отримати АК-74 та 4 магазини було найвищим щастям. Заслухати бойову задачу — медом на серце.

Це зараз все сприймається інакше, і можна сказати, наскільки наївними та безпорадними ми тоді були.

Але ми думали що настане апокаліпсис, а апокаліпсис треба проживати легко, задорно, із задоволенням.

Коли ти приймаєш свою смерть як необхідну частину поточної епохи, всі звиклі почуття набувають інших характеристик.

Це не просте «підсилення» на контрасті, це щось інше за наповненням. Звичні запахи, звуки, смак — тепер сприймаються інакше, захід сонця, на який ти ніколи раніше не звертав увагу — тепер сприймається інакше.

Тепло коханої жінки тепер відчувається інакше — пальці відчувають зміну.

Ми виділимо окремий шмат життя для того, щоби дослідити цей неймовірний історичний феномен. Але для тих, хто це відчув — вітаю, ви відчуваєте те, що відчувають меншість, навіть в тих самих умовах і тому самому часі. І особливо — в усьому світі.

Один із старшин РДК Ілля Богданов, який раніше безслідно зник у Києві - живий.

Сьогодні він опублікував фото у Інстаграмі, заявивши що РФ замовила його ліквідацію, тому він був змушений залягти на дно.

Мій друг!

Не знаю, чи треба тепер жаліти побратимів які героїчно загинули в 2022, під Київщиною, Херсонщиною та Харківщиною.

Можливо, заздрити?

Ось Роланд (той, що вмер від рук басків) — по-справжньому була щаслива людина. Повністю обозначився, переріс свій рівень, випадково потрапив у вічність. Ай да сукін син.

В чому плюс середньовіччя — померти настільки легко, що про смерть складно забути.

Царство політичне або комерційне видаються набагато більш ілюзорними ніж царство Небесне.

Хороші були часи, самурайські.

«Завжди, в будь-якій ситуації, де існує вибір, обирай смерть».

У факторі Трампа варто враховувати історію особистих стосунків Трампа і Зеленського.

Через Зеленського Трамп колись бігав півроку від імпічменту, через Зеленського в інвалідний візок колись сів найближчий друг Трампа, Джуліані.

І крайня подія.

Я колись читав книжки Трампа, особливо було цікаво читати про жорстоку особисту війну проти нью-йоркських «рішал» і мафії, про способи і методи «вирішення» таких проблем.

Ця людина не забуває особисті образи.

Як колись коаліція ділила «Франція і Наполеон», оголошуючи війну Наполеону, а не Франції, так і тут може виникнути кейс розмежування України і Зеленського.

Десь приблизно в 14 років мій батько познайомив мене з Мотоциклом.

Спершу, це були ендуро-малолітражки, на яких я розсікав під пильним наглядом по степам та лиманам Одеської області, задихаючись у літній пилюці, але щасливим від того, що зі мною відбувається.

Коли мені було 17, я зміг довести, що мені можна довіряти, як водію. Я отримав в користування маленький, але милий мотоцикл – Honda FTR223, і формальний дозвіл – роби з ним все, що хочеш.

Тоді було літо перед вступом в університет, і подібно до одного аргентинського дерматолога, я вирішив здійснити велику подорож по рідним місцям.
Три місяці, майже кожен день я їздив по степах Одеської області. Моєю задачею було розвідати все, а чим недоступніший район – тим краще.
Коли я їхав по розбитій часом, порожній трасі, і міг побачити якийсь визначний природній пейзаж – я зупинявся, нахиляв поруч із собою мотоцикл, і лягав на землю, спершись на нього. Так я міг пролежати кілька годин. А потім продовжував свій шлях.

В цій подорожі я прожив через себе козацький степ, голоси мого серця співали «Хорею Козацьку», природа вже давно загублених у колективній пам’яті долин, забутих рівнин і річок, занедбаних лиманів вела зі мною діалог, і я чув їхні слова через спів пташок, журчання води у річках, шелест листя під теплим літнім вітром і найголовніше – загальну гармонічну композицію локації, яка шепотіла одне слово через всю свою сутність: «красиво».

Яку роль в цій формулі грає мотоцикл? Я не буду вдаватися у банальності американської культури про «відкриту дорогу» та «свободу». Скажу коротше та вичерпніше – коли ти на мотоциклі, все активне навколишнє середовище хоче і може тебе вбити. Поїздка на мотоциклі подібна на війну – кожен сприймає її по різному, але вони мають фундаментально подібну ознаку – це перебування в екстремальному стані свідомості, під час дії якого всі звичні запахи, смаки, пейзажі та почуття сприймаються зовсім інакше, викривлені під дієї зовсім інших обставин, і найголовніше – набагато яскравіше, правдивіше, кольоровіше.

Найкраща ознака мотоцикла – його чесність. На ньому не виставиш «клімат», і все, що відбувається з навколишнім середовищем – ти відчуваєш на собі. Тхне трояндами? Будеш нюхати троянди. Тхне гівном? Будеш нюхати гівно.

Прийняти національність = прийняти культурну традицію, великий міф, який цю націю оточує. Окрім спорідненості моєї крові і землі, по якій я ходжу, того літа я прийняв Україну у серці, як свідомий та етичний вибір.

Почалася повномасштабка, морська піхота, Кремінські ліси, літо. Мотоцикл став інструментом, а також розрядкою між задачами – ніщо не могло порівнятися з природою лісів навколо Лиману, коли тебе обдуває гарячий вітер і запах хвої б’є в твій ніс.

Під час складної зими з 2022 на 2023, скопивши залишки з «бойових», моєю мрією було дожити до свого Харлі-Девідсона, дожити до перших весняних днів, щоби встигнути на ньому поїздити. Лежачи на мертво-крижаній землі тепер вже окупованої Макіївки, я обрав собі принципово карбюраторний «харлі» свого року народження – 2002.
Кожна відпустка перетворювалася у спільний танець з ним, ми розсікали по дорогах Дніпра, Одеси, Києва.

Абсолютно випадково я натрапив на тоді ще у стадії формування військовий мотоклуб МЕМОРІЯ ММС.

Вступити у мотоклуб – логічна частина шляху для тих, хто відчуває мотоцикл так, як я описав вище.
Принциповими для мене були три речі – 1) залученість клуба у повномасштабну війну та усвідомлення реалій сьогодення; 2) можливість збереження здорового образа життя, відсутність потреби терпіти в своєму житті зловживання алкоголем та наркотиками; 3) колектив, який сміливо можна буде назвати братами і «вписатися», як за себе.

Меморія змогла задовільнити всі три. Маючи грандіозної сили легенду – клуб був заснований на честь загиблого побратима (Олексій «Тур» Скобля, Герой України), який навічно «Президент», і не дає забути – головною метою клубу є збереження пам’яті про загиблих товаришів.

Клуб відкрився для мене найкращими з людей, які стали мені одними з найближчих друзів.

Тепер мій шлях на мотоциклі охопив повний цикл – найкращий залізний кінь, найкращі дороги коханої України, найкращі люди, з якими можна цим поділитися – і не існує способу життя якісніше, ніж цей.

Я впевнений, військові мотоклуби стануть важливим фрагментом пост-воєнної культури як унікальний продукт переосмислення класичних мотоклубів – у українських реаліях.

Мотоцикл – це фундаментальна частина мого минулого, поточного та майбутнього. Це інший спосіб проживати світ, комунікувати з ним та людьми у ньому, висловлювати власне бачення цієї взаємодії. Цього я і буду притримуватись.

А коли прийде час – на мотоцикл сяде юний Серафимович, або Серафимівна. Якщо захочуть.

Після того, як померла кавалерія, шлях ветерана на мотоциклі – найкращий спосіб прожити життя у гармонії зі світовим жахом...та красою.

☨ ГОРДІЄНКО ☨

Коли закінчується кожна воєнна зима, я особливо вдячний.

Дожити до цих прекрасних, зігріювачих променів сонця навесні — особиста перемога.

Світ не просто заворушився - він затріщав, затанцював на гарячому вугіллі невизначеностей та трусить кістьми старого порядку.

Добре це або погано - це не принципово.

Світ рухається.

Запустили цей рух ми. І росіяни.

Важливо виїхати на його інерції, кому куди. І не впасти з краю землі у космічне небуття.

Навіть огидне може бути цікавим. І це точно краще ніж сірі, нудні німецьки автобани 2000-х та проклятий світ Фукуями.