Під час великого німецького наступу на Західному фронті з березня по серпень 1918, німецька армія застосувала монструозну "Гармату Кайзера Вільгельма", відому як "Паризька гармата". Цей виріб Круппа мав калібр 211 мм і мав радіус стрільби 130 км, що дозволяло німцям діставати до Парижу.
Ніякого військового призначення у гармати не було - єдиною її задачею був обстріл французької столиці з метою викликати паніку серед населення в момент найбільшого напруження на фронті. Перші обстріли спричинили стихійну евакуацію парижан, які думали, що німці застосовують новий вид Цеппелінів. За 6 місяців роботи гармата випустила по французькій столиці від 320 до 356 снарядів, вбивши 250 і поранивши 620 людей. Найбільше вбивств сталось 29 березня, коли один зі снарядів влучив у переповнений людьми собор, забравши 91 життя.
Після війни розвідка Антанти намагалась знайти гармату, по крихтам збираючи будь-яку інформацію про неї, але німцям вдалось таємно її знищити разом з усією технічною документацією.
#ПСВ
Ніякого військового призначення у гармати не було - єдиною її задачею був обстріл французької столиці з метою викликати паніку серед населення в момент найбільшого напруження на фронті. Перші обстріли спричинили стихійну евакуацію парижан, які думали, що німці застосовують новий вид Цеппелінів. За 6 місяців роботи гармата випустила по французькій столиці від 320 до 356 снарядів, вбивши 250 і поранивши 620 людей. Найбільше вбивств сталось 29 березня, коли один зі снарядів влучив у переповнений людьми собор, забравши 91 життя.
Після війни розвідка Антанти намагалась знайти гармату, по крихтам збираючи будь-яку інформацію про неї, але німцям вдалось таємно її знищити разом з усією технічною документацією.
#ПСВ
"Гора Кеммель", або Kemmelberg - одне з пам'ятних місць Західного фронту Великої війни. Будучи найвищою точкою у всій західній Фландрії (154 м), цей пагорб набув стратегічного значення в ході німецького наступу навесні 1918.
Успішне взяття цієї висоти силами Альпійського корпусу в кінці квітня 1918 стало піковою точкою Битви на річці Ліс, відомої також як Четверта битва на Іпрі. У вересні 1918 Антанта відбила висоту назад.
#ПСВ
Успішне взяття цієї висоти силами Альпійського корпусу в кінці квітня 1918 стало піковою точкою Битви на річці Ліс, відомої також як Четверта битва на Іпрі. У вересні 1918 Антанта відбила висоту назад.
#ПСВ
Генерал Шарль Манжен - особистість, без якої не можна згадувати Західний фронт Великої війни.
Манжен здобув великий бойовий досвід ще задовго до німецького вторгнення, воюючи в колоніях, де проявив себе як здібний офіцер і "людина війни". В 1912 році полковник Манжен на чолі 5 тисяч солдат, 80% з яких були туземні війська, захопив марокканське місто Марракеш.
Незадовго до Великої війни Манжен написав книгу "La force Noire" (Чорна сила), в якій обґрунтував необхідність мобілізації населення Чорної Африки у французьку армію для війни в Європі.
Коли розпочався німецький наступ на Верден, 2-га французька армія, в яку входила дивізія Манжена, була перекинута на цю ділянку фронту, і саме дивізія Манжена стала перед фортом Дуомон. Французькі позиції знаходились в низині відносно форту і дуже потерпали від німецьких обстрілів, тому найпершою задачею новоприбулих військ стало відбиття форту. В кінці квітня 1916 Манжен очолив корпус і отримав задачу взяти Дуомон. 22 травня, після семиденної артпідготовки, 2 дивізії Манжена перейшли у наступ, який мав катастрофічні наслідки - французам не вдалось ні подавити німецьку артилерію, ні відсікти вогнем ворожі резерви. З 12 тисяч солдат, що брали участь в атаці, вціліла лише половина. В ході бою під обстріл потрапив і командний пункт Манжена, на якому було вбито і поранено кількох офіцерів.
В одному з листів додому Манжен констатував реалії Вердена: "Що б ти не робив, ти втрачаєш багато людей".
В жовтні 1916 саме Манжен очолив фінальну контратаку французьких військ на Дуомон, до якої готувались кілька місяців. За час Верденської м'ясорубки Дуомон набув сакрального значення для всієї Франції і його взяття святкувалось як одна з головних подій війни. Манжен заслужив репутацію героя, яка була підкріплена дійсним військовим досягненням. В грудні 1916 тактична група Манжена провела ще одну наступальну операцію, яку прийнято вважати кінцем Верденської битви, коли німецькі війська були відкинуті на початкові рубежі.
В квітні 1917, під час проведення Наступу Нівеля, який обіцяв бути вирішальною битвою всієї війни, Манжен командував 6-ю армією, яка наносила один з головних ударів при Chemin des Dames. Протягом трьох тижнів армія Манжена штурмувала Краонське плато, виконуючи наказ верховного командування прорвати фронт на цій ділянці за будь-яку ціну. Через шалені втрати, відсутність заміни і нові накази про повтор атаки в одному і тому ж самому місці, в деяких дивізіях 6-ї армії почалась масова відмова піхотинців виконувати накази. Дуже швидко протест переріс в масовий заколот, який охопив всю французьку армію - по всій лінії фронту солдати масово відмовлялись воювати, що поставило Францію на межі революції в розпал війни. Головнокомандувач Нівель і його найближчий соратник Манжен були позбавлені посад. З цих пір за Манженом закріпилась репутація м'ясника - після Chemin des Dames його ніяк інакше не називали ні в газетах, ні в книжках. Зокрема, Манжена звинувачували в тому, що він використовував темношкірих солдат як м'ясний щит.
Довгий час діяльність Манжена розслідувала спеціальна комісія, створена урядом для визначення винних в провалі "Наступу Нівеля", але влітку, коли німці в ході свого грандіозного наступу німці небезпечно наблизились до французької столиц, Шарля Манжена згадали як фахівця з наступальних дій і довірили йому командувати новосформованою 10-ю армією - ударним з'єднанням, яке мало відновити положення.
18 липня 1918 Шарль Манжен провів одну з найбільш незвичних і вражаючих операцій війни, коли його 10-та армія вдарила у фланг німецьким військам під Суасоном, розпочавши наступ по всьому фронту без жодного артилерійського пострілу. Замисел Манжена вдався - завдяки ефекту несподіванки німецькі війська були відкинуті на кілька кілометрів і були змушені евакуювати свій плацдарм через Марну через загрозу оточення. З серпня 1918 армія Манжена грала одну з головних ролей у Стоденному наступі Антанти, який закінчився виходом на французький державний кордон.
Манжен здобув великий бойовий досвід ще задовго до німецького вторгнення, воюючи в колоніях, де проявив себе як здібний офіцер і "людина війни". В 1912 році полковник Манжен на чолі 5 тисяч солдат, 80% з яких були туземні війська, захопив марокканське місто Марракеш.
Незадовго до Великої війни Манжен написав книгу "La force Noire" (Чорна сила), в якій обґрунтував необхідність мобілізації населення Чорної Африки у французьку армію для війни в Європі.
Коли розпочався німецький наступ на Верден, 2-га французька армія, в яку входила дивізія Манжена, була перекинута на цю ділянку фронту, і саме дивізія Манжена стала перед фортом Дуомон. Французькі позиції знаходились в низині відносно форту і дуже потерпали від німецьких обстрілів, тому найпершою задачею новоприбулих військ стало відбиття форту. В кінці квітня 1916 Манжен очолив корпус і отримав задачу взяти Дуомон. 22 травня, після семиденної артпідготовки, 2 дивізії Манжена перейшли у наступ, який мав катастрофічні наслідки - французам не вдалось ні подавити німецьку артилерію, ні відсікти вогнем ворожі резерви. З 12 тисяч солдат, що брали участь в атаці, вціліла лише половина. В ході бою під обстріл потрапив і командний пункт Манжена, на якому було вбито і поранено кількох офіцерів.
В одному з листів додому Манжен констатував реалії Вердена: "Що б ти не робив, ти втрачаєш багато людей".
В жовтні 1916 саме Манжен очолив фінальну контратаку французьких військ на Дуомон, до якої готувались кілька місяців. За час Верденської м'ясорубки Дуомон набув сакрального значення для всієї Франції і його взяття святкувалось як одна з головних подій війни. Манжен заслужив репутацію героя, яка була підкріплена дійсним військовим досягненням. В грудні 1916 тактична група Манжена провела ще одну наступальну операцію, яку прийнято вважати кінцем Верденської битви, коли німецькі війська були відкинуті на початкові рубежі.
В квітні 1917, під час проведення Наступу Нівеля, який обіцяв бути вирішальною битвою всієї війни, Манжен командував 6-ю армією, яка наносила один з головних ударів при Chemin des Dames. Протягом трьох тижнів армія Манжена штурмувала Краонське плато, виконуючи наказ верховного командування прорвати фронт на цій ділянці за будь-яку ціну. Через шалені втрати, відсутність заміни і нові накази про повтор атаки в одному і тому ж самому місці, в деяких дивізіях 6-ї армії почалась масова відмова піхотинців виконувати накази. Дуже швидко протест переріс в масовий заколот, який охопив всю французьку армію - по всій лінії фронту солдати масово відмовлялись воювати, що поставило Францію на межі революції в розпал війни. Головнокомандувач Нівель і його найближчий соратник Манжен були позбавлені посад. З цих пір за Манженом закріпилась репутація м'ясника - після Chemin des Dames його ніяк інакше не називали ні в газетах, ні в книжках. Зокрема, Манжена звинувачували в тому, що він використовував темношкірих солдат як м'ясний щит.
Довгий час діяльність Манжена розслідувала спеціальна комісія, створена урядом для визначення винних в провалі "Наступу Нівеля", але влітку, коли німці в ході свого грандіозного наступу німці небезпечно наблизились до французької столиц, Шарля Манжена згадали як фахівця з наступальних дій і довірили йому командувати новосформованою 10-ю армією - ударним з'єднанням, яке мало відновити положення.
18 липня 1918 Шарль Манжен провів одну з найбільш незвичних і вражаючих операцій війни, коли його 10-та армія вдарила у фланг німецьким військам під Суасоном, розпочавши наступ по всьому фронту без жодного артилерійського пострілу. Замисел Манжена вдався - завдяки ефекту несподіванки німецькі війська були відкинуті на кілька кілометрів і були змушені евакуювати свій плацдарм через Марну через загрозу оточення. З серпня 1918 армія Манжена грала одну з головних ролей у Стоденному наступі Антанти, який закінчився виходом на французький державний кордон.
Forwarded from Кирило Макаров ✙△
Після захоплення села Пашендейл в листопаді 1917, фельдмаршал Дуглас Хейг почав підготовку до нової наступальної кампанії у Фландрії. Хейг до останнього вірив, що його стратегія постійних ударів смертельно виснажує німецьку армію, і ще одного наступу по типу Третьої битви на Іпрі вона вже не витримає.
Хейг планував розпочати Четверту битву на Іпрі в першій половині 1918 року, для чого зробив запит до військового міністерство на 400 тисяч новобранців. Але на цей раз його військовий план зустрів спротив політичного керівництва. Військовий міністр Девід Ллойл-Джордж не приховував своєї антипатії до Хейга, називав його м'ясником і казав, що скільки Хейгу не дай людей, він їх всіх вб'є в безглуздих атаках. Репутація Хейга дуже постраждала після Третього Іпра - попри витрату десятків мільйонів снарядів і сотень тисяч життів, за 4 місяці було досягнуто лише просування у 7 миль, проголошена мета захопити німецькі морські бази у Фландрії не була здійснена навіть близько. Ллойл-Джордж звинувачував Хейга і Начальника генерального штабу Великобританії генерала Робертсона в брехні уряду щодо дійсних стан справ на полі бою і заниженні втрат впродовж минулого наступу. В результаті, з 400 000 поповнень, які просив Хейг, він отримав не більше 100 000. На початку 1918 Хейг був змушений розформувати 5 новосформованих дивізій, для яких не набралось людей, і розподілити тих, хто лишився, між іншими підрозділами.
21 березня 1918 року розпочався грандіозний німецький наступ, який переріс в найбільшу сухопутну битву війни. Основною ціллю німецького удару виявились саме Британські експедиційні сили, які вступили у нову кампанію недоукомплектованими і по більшій мірі виснаженими.
В квітні 1918 ті рубежі під Пашендейлом, за які йшла боротьба кілька місяців, будуть втрачені за пару тижнів.
На фото: британський солдат споглядає пейзажі поблизу Пашендейла в лютому 1918.
#ПСВ
Хейг планував розпочати Четверту битву на Іпрі в першій половині 1918 року, для чого зробив запит до військового міністерство на 400 тисяч новобранців. Але на цей раз його військовий план зустрів спротив політичного керівництва. Військовий міністр Девід Ллойл-Джордж не приховував своєї антипатії до Хейга, називав його м'ясником і казав, що скільки Хейгу не дай людей, він їх всіх вб'є в безглуздих атаках. Репутація Хейга дуже постраждала після Третього Іпра - попри витрату десятків мільйонів снарядів і сотень тисяч життів, за 4 місяці було досягнуто лише просування у 7 миль, проголошена мета захопити німецькі морські бази у Фландрії не була здійснена навіть близько. Ллойл-Джордж звинувачував Хейга і Начальника генерального штабу Великобританії генерала Робертсона в брехні уряду щодо дійсних стан справ на полі бою і заниженні втрат впродовж минулого наступу. В результаті, з 400 000 поповнень, які просив Хейг, він отримав не більше 100 000. На початку 1918 Хейг був змушений розформувати 5 новосформованих дивізій, для яких не набралось людей, і розподілити тих, хто лишився, між іншими підрозділами.
21 березня 1918 року розпочався грандіозний німецький наступ, який переріс в найбільшу сухопутну битву війни. Основною ціллю німецького удару виявились саме Британські експедиційні сили, які вступили у нову кампанію недоукомплектованими і по більшій мірі виснаженими.
В квітні 1918 ті рубежі під Пашендейлом, за які йшла боротьба кілька місяців, будуть втрачені за пару тижнів.
На фото: британський солдат споглядає пейзажі поблизу Пашендейла в лютому 1918.
#ПСВ
"Решающее значение получил тот факт, что полюс лучших людей в течение войны почти целиком лег на полях сражений.
Вспомним в самом деле, каких гигантских жертв потребовала война именно от этих героических элементов, которых обычно средние люди заметить не могут. Добровольцы – на фронт! Добровольцы – в наиболее опасные патрули! Добровольцы – в разведчики! Добровольцы – на трудную телефонную службу! Добровольцы – в колонну для наводки мостов! Добровольцы – на подводные лодки! Добровольцы – в авиацию! Добровольцы – в штурмовые батальоны! И т.д. и т.д. Тысячи и тысячи раз в течение четырех с половиной лет войны раздавались эти призывы по разным поводам. И всегда мы могли наблюдать одну и ту же картину: на такие призывы откликались безусые юноши или зрелые люди из числа только тех героически настроенных немцев, которые забыли все личные интересы и, полные горячей любви к отечеству, в любую минуту готовы были отдать свою жизнь. Десятками, сотнями тысяч гибли эти лучшие люди во время войны. Вот почему эта лучшая человеческая прослойка неизбежно становилась все тоньше и тоньше. Те, кто не погиб, были искалечены. Немногочисленный круг уцелевших не мог уже удовлетворительно выполнять свою социальную функцию. Чего стоит один тот факт, что в 1914 г. у нас вербовались целые армии из числа добровольцев? А ведь большинство из них погибло и не могло не погибнуть, так как благодаря преступной бессовестности наших парламентских невежд эти люди не имели достаточной довоенной подготовки и неизбежно стали поэтому простым пушечным мясом. В тогдашних фландрских боях пало (или было искалечено) добрых 400 тысяч человек, и заменить этот лучший слой людей у нас было некем.
Потерю этих людей нельзя исчислять только арифметически. Их гибель уже достаточно чувствительно нарушила равновесие. Полюс худших элементов нации неизбежно стал перевешивать. Низость, трусость и подлость неизбежно стали брать верх. К этому надо прибавить еще следующее. Дело было не только в том, что на полях битв массами погибали лучшие люди. Беда заключалась еще и в том, что в это же самое время в тылу самым старательным образом консервировались именно самые худшие элементы. На каждого героя добровольца, смело и бесстрашно шедшего, навстречу патриотической смерти, приходилось по меньшей мере по одному «герою» тыла, убегавшему от смерти и сохранявшему свою драгоценную жизнь для «пользы» родины.
Разложение армии конечно происходило всюду – без этого ноябрьская революция не могла удаться. Но тем не менее главным носителем идеи революции и главным виновником разложения армии был не фронтовик. Эту «работу» выполнили главным образом негодяи местных гарнизонов или те субъекты, которые вообще сумели изобразить себя «незаменимыми» и спрятаться где-нибудь в тылу на хозяйственной работе. Соответствующие «дополнения» эти банды получали еще за счет дезертиров. С фронтов в это время дезертировали в тыл десятки тысяч людей, оставаясь при этом почти совершенно безнаказанными."
(с) Зі спогадів єфрейтора 16 Баварського резервного полку про кінець Великої війни
#ПСВ #історія #війна
Вспомним в самом деле, каких гигантских жертв потребовала война именно от этих героических элементов, которых обычно средние люди заметить не могут. Добровольцы – на фронт! Добровольцы – в наиболее опасные патрули! Добровольцы – в разведчики! Добровольцы – на трудную телефонную службу! Добровольцы – в колонну для наводки мостов! Добровольцы – на подводные лодки! Добровольцы – в авиацию! Добровольцы – в штурмовые батальоны! И т.д. и т.д. Тысячи и тысячи раз в течение четырех с половиной лет войны раздавались эти призывы по разным поводам. И всегда мы могли наблюдать одну и ту же картину: на такие призывы откликались безусые юноши или зрелые люди из числа только тех героически настроенных немцев, которые забыли все личные интересы и, полные горячей любви к отечеству, в любую минуту готовы были отдать свою жизнь. Десятками, сотнями тысяч гибли эти лучшие люди во время войны. Вот почему эта лучшая человеческая прослойка неизбежно становилась все тоньше и тоньше. Те, кто не погиб, были искалечены. Немногочисленный круг уцелевших не мог уже удовлетворительно выполнять свою социальную функцию. Чего стоит один тот факт, что в 1914 г. у нас вербовались целые армии из числа добровольцев? А ведь большинство из них погибло и не могло не погибнуть, так как благодаря преступной бессовестности наших парламентских невежд эти люди не имели достаточной довоенной подготовки и неизбежно стали поэтому простым пушечным мясом. В тогдашних фландрских боях пало (или было искалечено) добрых 400 тысяч человек, и заменить этот лучший слой людей у нас было некем.
Потерю этих людей нельзя исчислять только арифметически. Их гибель уже достаточно чувствительно нарушила равновесие. Полюс худших элементов нации неизбежно стал перевешивать. Низость, трусость и подлость неизбежно стали брать верх. К этому надо прибавить еще следующее. Дело было не только в том, что на полях битв массами погибали лучшие люди. Беда заключалась еще и в том, что в это же самое время в тылу самым старательным образом консервировались именно самые худшие элементы. На каждого героя добровольца, смело и бесстрашно шедшего, навстречу патриотической смерти, приходилось по меньшей мере по одному «герою» тыла, убегавшему от смерти и сохранявшему свою драгоценную жизнь для «пользы» родины.
Разложение армии конечно происходило всюду – без этого ноябрьская революция не могла удаться. Но тем не менее главным носителем идеи революции и главным виновником разложения армии был не фронтовик. Эту «работу» выполнили главным образом негодяи местных гарнизонов или те субъекты, которые вообще сумели изобразить себя «незаменимыми» и спрятаться где-нибудь в тылу на хозяйственной работе. Соответствующие «дополнения» эти банды получали еще за счет дезертиров. С фронтов в это время дезертировали в тыл десятки тысяч людей, оставаясь при этом почти совершенно безнаказанными."
(с) Зі спогадів єфрейтора 16 Баварського резервного полку про кінець Великої війни
#ПСВ #історія #війна
