Районна бібліотека

​​Випадково влаштувала собі тематичний дабл-фічєр, обравши жовтневе чтиво за принципом «сподобалася назва» — а вийшло так, що обидва (дуже різних) твори не просто перегукуються як історії про примарність минулого, тишу і помсту, але й географічно є сусідами.

The Silence in the Garden — це поліфонічний роман того типу, який я найменше толерую: ну знаєте, такий, де на фоні Тривалої Сімейної Історії Будується Щось Масштабне — часто Собор, тут — Міст. Але до цих мовчазних ірландців, що живуть ізольовано на острові з живописними мегалітами і явно стережуть якусь сімейну таємницю, я навіть прив’язалася. А ще згадала, як парадоксально мене досі інтригують обкладинки — попри те, що я читаю з кіндла і півсекунди бачу лише їхні тьмяні версії (і ще півсекунди — інвертований відбиток такої тьмяної версії). У «Тиші в саду» є і обкладинка а-ля фолк-горор з оними мегалітами, і експресионістський синець, і тьотя в ночнушці, і сучасне трендове цейво, — і, можливо, вперше моя афантазійна срака не просто відкидає їх, а й точно бачить, що мало б бути натомість. Стос білої постільної білизни, складений так щільно, що нагадує сторінки велетенської книги. Зверху — все чисте, рівне й крохмальне, де-не-де легкий узор; чим нижче — тим «манускрипт» жовтіший, убогіший, пошарпаніший, абияк згорнутий, а внизу — міль, гниль і бурі плями. Тиша…

A Ghost in the Throat — це модний нині «автофікшн», який завжди легко висміювати, проте яка історія! Авторка — ірландська домогосподарка, мати чотирьох дітей — раптом ловить гіперфіксацію на романтичному епізоді локальної минувшини. А саме на тому, коли в XVIII столітті жінка на ім’я Ейлін знайшла серед поля тіло свого чоловіка Арта о’Лірі... Його застрелили солдати за наказом місцевого судді, який давно недолюблював гарячкуватого Арта. Ейлін набрала в долоні кров Арта, випила її і прокляла вбивць; її плач-прокляття увійшов в історію літератури, але сама «Темна Ейлін», поза цим епізодом, залишилася майже невідомою. Письменниця Дірен ні Гріфа хоче дізнатися хоч щось: чи вийшла Ейлін знову заміж? чи почувалася відомщеною, коли брат Арта поранив ненависного суддю — і той, після багатьох місяців страждань, помер? коли померла сама Ейлін? — і де похована? Тиша… Дірен заповнює цю тишу власними історіями — про памперси і молоковідсмоктувачі і кесареві розтини — і спроби між усіма цими процедурами знайти хоч щось, хоч натяк. Повторюся, легко сміятися над цим — жанром? підходом? — і легко сміятися конкретно над Дірен, яка тягне додому якісь уламки цегли, бо Вони До Неї Промовляють. Я теж підсміювалась. Але к моменту, коли авторка нарешті відпускає «Темну Ейлін» — бо навчилася любити таємницю, а не її розгадку — я полюбила саму авторку. Ну і, зрештою, взяти грант на книжку про класичну поему і натомість написати власну поему (да, про пісі-каки, і про сісі, і про, гм, вазектомію, але поему!) — це, як то кажуть, слей, квін.

www.group-telegram.com/br/your_local_library.com/939

5.7K viewsOct 17, 2023 at 12:56

​​Випадково влаштувала собі тематичний дабл-фічєр, обравши жовтневе чтиво за принципом «сподобалася назва» — а вийшло так, що обидва (дуже різних) твори не просто перегукуються як історії про примарність минулого, тишу і помсту, але й географічно є сусідами.

The Silence in the Garden — це поліфонічний роман того типу, який я найменше толерую: ну знаєте, такий, де на фоні Тривалої Сімейної Історії Будується Щось Масштабне — часто Собор, тут — Міст. Але до цих мовчазних ірландців, що живуть ізольовано на острові з живописними мегалітами і явно стережуть якусь сімейну таємницю, я навіть прив’язалася. А ще згадала, як парадоксально мене досі інтригують обкладинки — попри те, що я читаю з кіндла і півсекунди бачу лише їхні тьмяні версії (і ще півсекунди — інвертований відбиток такої тьмяної версії). У «Тиші в саду» є і обкладинка а-ля фолк-горор з оними мегалітами, і експресионістський синець, і тьотя в ночнушці, і сучасне трендове цейво, — і, можливо, вперше моя афантазійна срака не просто відкидає їх, а й точно бачить, що мало б бути натомість. Стос білої постільної білизни, складений так щільно, що нагадує сторінки велетенської книги. Зверху — все чисте, рівне й крохмальне, де-не-де легкий узор; чим нижче — тим «манускрипт» жовтіший, убогіший, пошарпаніший, абияк згорнутий, а внизу — міль, гниль і бурі плями. Тиша…

A Ghost in the Throat — це модний нині «автофікшн», який завжди легко висміювати, проте яка історія! Авторка — ірландська домогосподарка, мати чотирьох дітей — раптом ловить гіперфіксацію на романтичному епізоді локальної минувшини. А саме на тому, коли в XVIII столітті жінка на ім’я Ейлін знайшла серед поля тіло свого чоловіка Арта о’Лірі... Його застрелили солдати за наказом місцевого судді, який давно недолюблював гарячкуватого Арта. Ейлін набрала в долоні кров Арта, випила її і прокляла вбивць; її плач-прокляття увійшов в історію літератури, але сама «Темна Ейлін», поза цим епізодом, залишилася майже невідомою. Письменниця Дірен ні Гріфа хоче дізнатися хоч щось: чи вийшла Ейлін знову заміж? чи почувалася відомщеною, коли брат Арта поранив ненависного суддю — і той, після багатьох місяців страждань, помер? коли померла сама Ейлін? — і де похована? Тиша… Дірен заповнює цю тишу власними історіями — про памперси і молоковідсмоктувачі і кесареві розтини — і спроби між усіма цими процедурами знайти хоч щось, хоч натяк. Повторюся, легко сміятися над цим — жанром? підходом? — і легко сміятися конкретно над Дірен, яка тягне додому якісь уламки цегли, бо Вони До Неї Промовляють. Я теж підсміювалась. Але к моменту, коли авторка нарешті відпускає «Темну Ейлін» — бо навчилася любити таємницю, а не її розгадку — я полюбила саму авторку. Ну і, зрештою, взяти грант на книжку про класичну поему і натомість написати власну поему (да, про пісі-каки, і про сісі, і про, гм, вазектомію, але поему!) — це, як то кажуть, слей, квін.

BY Районна бібліотека