Вечір. Провулочок — навіть не провулочок, просто проїзд між будинками, — який, попри жовтувате світло ліхтарів, виглядає геть темним. Я йду цим проїздом; попереду мене йде моя тінь; на мені навушники, і я скоріше відчуваю, ніж чую звук власних кроків.
Не відбувається нічого особливого, але все це якимось чином раптом складається у дуже чітке відчуття, ніби я уві сні.
Зазвичай таке відчуття мене тривожить; воно асоціюється з розгубленістю, загубленістю, безпорадністю. Тобто уві сні усвідомлення цього відчуття, навпаки, означає набуття контролю, але в реальності — ні, зовсім ні. І зазвичай на цьому відчутті я починаю перевіряти, чи це насправді не сон.
Але зараз воно здається природнім. Воно ніби на своєму місці. Я нічого не перевіряю; я просто йду і ловлю це відчуття, поки воно є.
Воно зникає, коли я виходжу під більш яскраве і холодне світло ліхтарів.
Можливо, варто спробувати відтворити його знову, якщо вийде.

#random

Межа проходить через міст.
Завіса на межі тонка.
Немовби ніж, твоя рука повільно робить в ній надріз.
Мов лезо іншого ножа, крізь нього морок променить.
Межа проходить по тобі
так, ніби ти і є межа.

#text
#ні_я_ще_не_зовсім_йобнувся

"what a weird picture. i mean, honestly, a group portrait where everyone is showing drastically different emotions? you're supposed to stay calm, maybe smiling, maybe a bit loricy. instead just one normal person here is loricy, another is clearly expressing nage (strange as fuck for a group portrait), a trantive one is sitting right next to them, and what the hell made that guy on the back so dorceless?
is there some deep postmodern concept behind this picture or is it one of those creepy illustrations from an old textbook for humans?"

#random

— а чого колія тільки одна?
— а тут в один бік їдуть, в інший пішки ходять: он бачиш, стежка протоптана

#photo #їбеня