бігорух рухобіги рухливобіги... (с) михайль семенко

Hайперше він помітив дивний контур її вуха. Заокруглений, як і її щоки та вуста. А потім — те, яким щільним видавалось її тіло, неначе призначене для того, щоб займати простір і мати вагу на світі. Пересуваючись, вона лишала сліди на лісовій землі.
Адже вона не вміла беззвучно ковзати, не займати жодного листочка чи гілки. Він тішився, коли бачив, як кепсько їй вдається навіть така проста річ.
Лише згодом йому стало якось неприємно згадувати, яку форму має слід від її чобітка у ґрунті, неначе вона була єдиною реальною істотою в краю привидів.

#як_король_ельфгейму_зненавидів_оповідки #голлі_блек

так потішило, що оригінальну ілюстрацію адаптували

#як_король_ельфгейму_зненавидів_оповідки #голлі_блек

Але через пару років виразним стало ще одне велике призначення Люни. Так, як людина – цілком можливо – є передовсім для того, щоби бути біографом Бога, вона виявилася найнадійнішим фіксатором нашого життєпису. Певним акцентом, який обрамовує те, що найбільше забувається – просто життя, яким воно виявляється насправді, коли відібрати сметанку визначних подій і пригод.

Виявляється, що саме через Люну я найкраще пам'ятаю світ свого щодення якраз тих її десяти років. Речі, трави, кавалки землі, сніг, потічки, болотця, схили, дороги, підміські поїзди і автобуси, страви, кольори, смаки, ідеї, ліжка, фільми, кави і вина, тепло і холод, гостей і випадкові зустрічі. І навіть слова, які бували казані, не кажучи вже про мрії, які ще були. Люна, наче веретено, намотала на себе усе прядиво, з якого можна сукати волічку перебування у житті. Просто тому, що вона завжди була десь поруч. Досить згадати, уявити її собі, як нитка снується, переходячи у плетений узір.

«Пес-життєпис» #тарас_прохасько