Забивати анархістів
Важкі часи, важкі рішення

Хто втомися сука ?
Той хто жодного дня не воював

Хто говорить про мир ?
Той хто плутає
мир з капітуляцією

Час — відносна величина. Немає ні днів ні місяців, ні інших умовно рівних відстаней від точки А і до точки Б. Уся темпоральність зав'язана на подіях. Все що є — це війна і підготовка до неї. Згадані А і Б.
Подекуди будуть паузи. Ти приїдеш додому або ще кудись, і усе це та сама пауза. А потім знову назад, знову по колу.

Чим довше ти споглядаєш, тим очевидніше, що смерть лежить під кожним каменем і простягається між видихами і вдихами. Життя обивателя дозволяє цього не помічати, дозволяє створити ілюзію контролю. Сила у відкиданні ілюзій. Сила в спонтанній радості.

Кожна поїздка, якщо не вміти вимикати серйозність, нагадує очікування смертної кари. І в цьому очікуванні ти робиш вигляд ніби усе добре, та ще й чогось досягаєш. Це настільки абсурдно, що викликає сміх. І нічого крім сміху і не серйозності не врятує від цього розуміння.

Тож..?

...Благородний муж серйозний у тому, що здається несерйозним, і несерйозний у тому, що здається серйозним (с)

Хоча я й буддист і наше сприйняття реальності також спирається на аксіоматичність присутності страждання у людському житті, проте Дхарма на те і Дхарма аби звільняти від страждань, навіть якщо ви все ще не досягли Нірвани.

Тому уся ця християнсько-страждальницька концепція з першородним гріхом, жертвою за наші гріхи та іншою марудою, викликає в мене приблизно ті ж відчуття, що і перегляд фільму жахів: можу насолодитись красою концепції, режисерською роботою, але жити в такому жанрі я їбав.

Ідіть ви нахуй, панове, зі своїм страждальництвом та лінійною парадигмою часопростору.

Недавно задумался о том, как мне повезло, что я такой простой человек. У меня не бывает депрессий, выгораний, суицидальных мыслей, самоедства. При том, что постоянная рефлексия на свои поступки и самоанализ присутствуют. Мне просто нравится жить. Нравилось жить в доме за городом до войны с кошкой. Сейчас нравится, что я утром могу сидеть в погребе под обстрелом, а вечером уже пойти париться в баню. Нравятся простые радости. Думаю это и есть язычество. Риск как личный выбор, способность к самоограничению и аскетизму, когда это необходимо, но при этом наслаждение отдыхом, комфортом, когда он доступен. Не привязываясь и не делая смыслом жизни ни одно из этих состояний. Просто жить и любить эту жизнь, понимая долг, но понимая и свою волю, находя компромисс меж ними. Война, любовь, путешествия, искусство, радость тела и торжество духа. Мне не понять отношение к миру как к тюрьме, мне не понять отношение к жизни как к страданию. И слава богам за это!

Я тут три дні хворів, і це прибило мене до ліжка. Пролежні та великі обʼєми ромашки з зеленим чаєм в організмі завжди викликали в мене філософські думки.

Ось я на три дні вилетів з війни, і вона звісно не зупинилась. З моєю смертю світ також не зупиниться.
Ви можете робити що завгодно, якщо готові брати відповідальність та заїдати наслідки.

Вже не раз ця думка майоріла в моїх текстах, але цього весіннього ранку таке світопроживання мені особливо миле. А як говорять мудрі: «Якщо зранку пізнаєш правильний шлях, ввечері можна вмирати».

Вам же бажаю поки не вмирати. Обіймаю.
А на фото моє домашнє місце сили. Сподіваюсь скоро там знову побувати.

Цікаво, що в мене теж опинилась одна з цих реліквій.
І скоро вона має віднайти правильне місце❤️‍🔥

Уважай богов и будд, но никогда не надейся на них.

Миямото Мусаси

Смішно це читати. Купуйте коли ллється кров — нічого нового. Можливості зараз просто чудові.

Третя штурмова це все таки любов, скажу я вам…

Шо ж. Всех убить, все отнять (с) Смерть ворогам.

Тут нарешті дали випустити розмову, котру записували ще близько трьох місяців тому, коли я був у відпустці.

Сподіваюсь комусь це буде корисно або цікаво 🫶

Знаєте, дорослим бути об'єктивно дискомфортно: думати, що про тебе думають, мати обов'язки обрані не тобою, грати "важливі" ролі і оце от все.
Казала мені мама колись, що "твої студентські роки це найкращі роки, син"... А я заперечно трусив макітрою.
От випустився і життя стало лише кайфовішим: більше можливостей, грошей, вибору. А потім клацнула війна.

Шо я вам можу сказати, трохи оглядаючись назад з тієї точки де знаходжусь зараз?

Перше: "А я не легенда..." (Лорен Беколл).

Друге: "Скорей бы импотенция, Беня, пожить хоть для себя..."

Третє: Все життя — різножанровий абсурд, а я серфер серед океану психлікарні. І колись відблиски сонця на брудному кахелі нагадають мені про справжню природу місця де я сідлаю чергову хвилю апатії чи ейфорії.

Ну і четверте. Пити вино в прикуску з кількома видами сиру і шоколаду, взятими в Ле Сільпо по дорозі з моря та обіймати гарячу помічницю адвоката, нахабно прорізаючи її плавкий погляд своїм, і вдихаючи повітря солодкої весни мого бакалаврату — ахуєнно і романтично. А воювати — ні, тут думати треба.