Сьогодні я хотів закинути сюди нарис про витоки економічної міці США і трохи порозмислити чи ми дурні, бо бідні, або ж таки бідні, бо дурні. Але потім я пробіг десяточку, зустрів кішку і тому викладаю вам ось це. А США і економіка… та ну його нахуй. Просто не сьогодні.

Не подобається мені цей ваш Легіонерський канон від слова зовсім. Є гарні організаційні моменти, яким варто повчитись (деякі вже навчились), але на тому все. Кожен раз як читаю ідеологічно заряджену книгу, задаюсь питанням чи хотів би я жити в такому світі. В більшості випадків відповідь досить проста — а ну його к хуям. Питання лише в тому, наскільки світ дає обирати, аби не йти врозріз зі своїм внутрішнім відчуттям красивого.

Всяке зібрання мені тяжке, особливо якщо воно передбачає колони чи шеренги. І споглядання для мене ближче за всяку зайву дію. Може здатись дивним, адже я знаходжусь в епіцентрі діянь. Та на все є свої причини, крім того деякі уроки варто усвідомити і завчити. Один раз.

Після війни, якщо станеться дожити, я буду танцювати й писати романи, споглядатиму Сонце не з посадки й навіть не з цього краю світу. Я пускатимусь за течію, лежачи на дні човна, як в тій притчі. Це буде абсолютний буквалізм відчуття і ніяких філософій.

Тандава це не лише танець руйнування. І хто нехтує одним аспектом світу, заради іншого, приречений втратити цілісність та згоріти у вогні абсолютизації власної ілюзії. Після війни (якщо буде після), я блукатиму між гірською тишею і напругою рейвів. Після війни треба одне одного не повбивати.

То ж, згадуючи класика... "Коли в державі панує порядок, будь сміливим у словах і вчинках; коли ж у державі безлад, будь сміливим у вчинках, але обережним у словах"

Авангард з нами, Залізний Тато з нами. Відчуття, що скоро Корпус збереться в Мегатрона аби вийти на апокаліптичну битву🌝😁

Білий китайський чай пахне миром. Він був зі мною під час вранішніх прогулянок перед роботою, та кожної нервової ночі, коли потрібно було не спати.

Кілька ковтків, запах і смак найбільше нагадує інжир…і чомусь стиглі колосся. Коли я востаннє їх бачив так близько? Років з сімнадцять назад.

Безкінечне майже безхмарне небо та безпощадне до мене Сонце, чия долоня погладжує поля та поодинокі посадки.
Сумщина, спека, час заготовляти сіно. Орудувати граблями аби рівномірно просушити його; зараз цей процес перегукується з приготуваннями відбивних, але тоді я ще жодного за життя разу не влаштував якоїсь страви.

Кілька однакових днів під все тим же небом. Сіно достигне, й ціла вулиця людей по сусідству прийдуть допомогти його збирати. На возі виросте величезна копиця, на вершині якої так приємно їздити, головне не звалитись, але тоді про це ще зовсім не думаєш.

Чорнявий кінь неквапливо виконує свою тяглову роботу, а я сиджу вгорі, схопившись за мотузку, що стягує копицю, та дивлюсь як погойдування хомута перегукується з ударами копит об асфальт.

Добравшись дому, ми скинемо цю величезну гору сіна і розкидаємо її по всьому двору. Мене, як найменшого відправлять на горище сараю, куди все це добро треба домудритися скласти. І тільки там я дізнаюсь наскільки ж ця бісова трава колеться у замкнутому просторі, і як швидко її землистий присмак осідає всередині тебе.

Та воно того варте. Адже в кінці завжди можна повалятись на тому сіні на горищі. Крім того, саме там з часом має окотитися кішка, і так весело буде спостерігати як вона залазить до малечі старою драбиною.

Коли робота завершиться, усі повсідаються за столом, що в саду під яблунею. Їжі, як і завжди, буде забагато. Кожне застілля. Так ніби бояться, що колись може не вистачити. А далі буде багато розмов. Більшістю по-сусідськи беззмістовних.

Та де-не-де проскочить і щось важливе. Про те, що УПА робили добру справу, про те, що ми Чумаки, бо колись сіль возили; ну і як прадід поїхав по радянським таборам і не повернувся. Бо швидше за все створив нову сімʼю, звільнившись. Також говорили про німців. Які давали їжу і лікували. Отака окупація. І це дуже відрізнялось від того, що розповідали в школі. І це зовсім не те, що ми бачимо зараз. Кацапів в селі більшою мірою ненавиділи, говорили що вони брудні, пʼяні і не хочуть працювати. Я тоді ще не знав про кого мова.

Згадуючи все це, усміхаюсь тому як складається життя. В дитинстві воно пахло миром — тільки мені цього не пояснили. А тепер миром пахне лише білий китайський чай на моєму столі та мої спогади.

В моніторі я бачу неймовірну красу нашої землі та брудних потвор, що стрибають по ній як та сарана.
В дитинстві я сарани небагато бачив. Але мені гарно пригадується як воно було вперше. Велика комаха застрибнула на бабину спину доки та працювала в городі. Помітивши наволоч, вона схопила її, притисла до землі і відрубала їй голову лопатою. Малому мені було смішно і дивно, що замість того аби її розчавити, вона вдалась до такої несподіваної форми страти. А зараз, дивлячись на московитів, я їі розумію.

Коли справа стосується машин на війні, мені просто сука хочеться ридати. Більш всратішої організації будь-якої іншої справи я в житті не бачив. Якщо ви все ще дивуєтесь чому військові постійно збирають на машини і ремонт, не дивуйтесь. Навіть коли в тебе є гроші, то не буде людей, навіть коли будуть люди, не буде часу, навіть коли буде час, люди все переплутають: куплять не те, зроблять не те, чи швидше не зроблять. І ще сімдесят сім разів по сімдесят сім змінять свою думку з приводу того, що ремонтувати, а що ні.

Якщо ви водій або просто розбираєтесь у внутрянці машини, ви кадр номер один в армії.
Окрім машини в мене ще й ноут зламався. Хех. Ну, нічого, пофікситься.

Бажаю усім терпіння❤️‍🔥

Якщо в нас з вами ще непогана карма, або як кажуть «є Бог на світі», то ви знаєте за кого голосувати в майбутньому. Легко не буде. Добре і ефективно буде. Трійка це сімʼя. Колись я приймав рішення куди ж піти (привіт всім, хто чекає на бусифікацію) і досі радію, що мені таки вдається приймати вдалі рішення по життю.

♟️⚡️💣⚔️♣️

А ось посилання на свіжий та хрумкий журналістський новотвір від Юрка Бутусова.

Змістовна розмова з комкором Трійки, а головне — посутній та математично точний фактаж про війну, без купюр та рожевих окулярів.

Рекомендую до перегляду.

https://youtu.be/TCTDn2XwPfI?si=ulyLUReDyjvULjgx

Іноді аби зібрати раму/віддатись рефлексії/поринути у океанічну товщу роздумів, треба просто прилягти в машині. Не човен за течією звісно, але не менш дзенський інструмент.
Сумно мені та не по-шевченківськи, скоріше по-стусівськи.

«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи…»

Наснаги вам.

Генерал Черешня — чудові дрони, між іншим.

Звернув увагу, що думаю про те, що колись мої ессеї можуть прочитати мої діти, а я нажаль багато матюкався. Далі подумав, що я хуйово вчиняю.

Є в мене один друг — абсолютна моя протилежність. Сходимось ми на філософських розмовах і гуморі переважно. І звісно ж на любові до китайського чаю, зимового плавання та індіки раз в три роки (принаймні в моєму випадку).

Він вдало ухилився, майнувши за кордон, я вдало влився в Третю штурмову. Він майже все життя як лайно за течією, а я півжиття як той карп, шо цілить в дракони.

Коли думаю про цю людину, то відчуваю абсолютну віру в карму. Інакше нашу «спорідненість» пояснити було б важко. До чого я це пишу? Не знаю, цей опецьок давненько не на звʼязку і має звичку зникати на кілька місяців, а то й півроку з мого поля зору, а потім набрати з якогось невідомого номера і видати мені філософське полотно в дусі…хмм. в дусі кого?

…Мабуть в дусі того, хто розповідає як гарно бути Сенекою.
Тільки шкода ж, що він Діоген…ага.
Чи Діоніс.

Сподіваюсь життя ще зведе мене з цією прекрасною людиною, хоча б з кількох причин.. По-перше, в ході наших диспутів/полемік/попезденьок, ми завжди приходимо до важливої життєствердної думки про те, що робити загалом нічого й не треба, бо все і так гранично зрозуміло і прекрасно. Священне Дао незмінне. По-друге, мені б вистачило і «по-перше».

Що ж. Сподіваюсь тобі гикається, Назарію. Сподіваюсь ти ще віднайдеш своє кочове щастя, коли безповоротно приймеш свою природу. Хай береже тебе Ренар.

Коли самопрезентація превалює над реальною якістю.

Я робив кількамісячну паузу в користуванні інстаграмом аби покращити свою увагу та зменшити емоційну «завʼязаність» на спожитому контенті. Допомогло але є нюанси.

Після повернення в інстаграм задля відкриття збору (розкажу пізніше), я встиг подивитись на усе те, що бачив, як ззовні, так і зсередини маркетингу, дещо гострішим поглядом.

З появою і вкоріненням соцмереж у наших життях, в чималої кількості людей ніби зʼявляються кілька страшних ілюзій.

Перша — ототожнення себе і своєї соціальної маски. Акаунту, образу, рольової моделі. Все це певною мірою репрезентує нас, але лише частково і зі значними викривленнями на догоду читачу, ба навіть платформі, в межах якої ти свій цифровий портрет викладаєш.

Загалом, взаємодіючи з соціумом, ми також оперуємо наборами масок, покликаних бути адекватною реакцією на певні зовнішні стимуляції/тригери/обставини/ умови одним словом. І це жонглювання образами зазвичай не є усвідомленим.

Коли ми щось усвідомимо про себе, то обовʼязково накинемо на це бірку «добре» чи «погано», згідно з внутрішнім відчуттям правильного, і підганятимемо майбутню поведінку вже під цей новий образ. Уроборос.

Соцмережі лише дають цій мережі проявів і реакцій новий вимір і масштаб. Двадцять років тому важко було уявити аби пересічний Микола чи Олена з Вінниці, турбувалися про те, що думають про них такі ж буденні Оксани чи Романи з Тернополя. Тому що в них загалом було малувато шансів зустрітись і випадково завезти розмову з приводу колючих тем. Соцмережі дали таку змогу.

Дешевий лайковий дофамін, можливість миттєвої слави, популярності, збагачення, схвалення, ідеалізації…і звісно ж ненависть, тиск, порушення дорогоцінної приватності, спекуляції на паблісіті тощо. А також неминучість регуляції цієї сфери, становлення «цифрової етики» та наслідки, що за ними йдуть.

Загалом, можна було б вимкнути екран і на цьому всі проблеми закінчуються. Але ні. Все йде до того, що сказане й несказане, зроблене чи не зроблене вами в інтернеті (вимір публічний) тягнутиме наслідки аж до вашого приватного життя. І це також нормально. Адже відповідальність за свої слова і діяння це цілком логічна і необхідна річ. Але є але. Про це далі.

Друга ілюзія соцмереж виходить з першої. Ототожнення людини з її соціальною маскою роблять і споживачі контенту. Інші люди. Тільки для них це не просто контент, а ваше повноцінне віртуальне продовження. Інтернет дає можливість миттєвої реакції мас на будь-що. Наслідки часто також миттєві. Юридичні, фінансові, особисті.

І все це було б непогано аби не проблема номер три — накладена реальність. Маніпулятивна, неверифікована, сконструйована.
Інтернет і соцмережі в особливості, дають технічні можливості задля конструювання нової реальності в головах мешканців павутини. Якщо вчора ти не вкрав ковбасу в магазині, це ще не означає, що ШІ не згенерує подібне відео, а мережа ботів і кілька куплених інфлюенсерів не зтригерять інших до віри в те, що ти ковбасний злодій-рецедивіст.

Це смішний приклад в вакуумі. Більш серйозні приклади ми бачимо щодня в соцмережах — політики, артисти, блогери, стрімери, будь-хто з «медійно вагомих» персоналій впливають на наше сприйняття реальності.

Казкові трансформації політиків з перевзування в повітрі, носи-флюгери креативного класу, що завжди відчуває звідки і куди дме вітер змін. Обман на обмані. І в цьому вимірі ілюзій є величезна проблема як з ідентифікацією хорошого і поганого, так і з відповідальністю.
Все сказане досить сильно впливає на наше життя опосередковано та мені сьогодні хочеться поговорити про інше.

…
Все це, друзі, лише немаленький нарис, що мав би окреслити ситуацію в загальному, аби я міг нарешті перейти до повноцінного розгляду «Проблеми номер чотири» — високооплачуваної ілюзії експертності.