Друзья, приветствую вас

Приношу свои извинения за длительное тут отсутствие - ритм моей жизни в последние три ее месяца не давал мне достаточно ресурса, чтобы создать что то новое и интересное для вас

КМБ, который я проходил сразу после месячной реабилитации, забрал много моего здоровья

Уже как месяц я нахожусь на Донбассе; здоровье и силы восстанавливаются

Начинается новый виток в моей жизни, в котором у меня будет больше возможностей для общения с вами

Мой профиль в инстаграме был удален полицией цензуры; комментировать это неинтересно и бессмысленно. Удалили и удалили

Даю ссылку на новый профиль - буду благодарен за репост

Видео в этой записи - фрагменты из моего КМБ. Это то самое "бессмысленное и беспощадное" - особо посмеются над этим видео военные

Всех обнял!

https://www.instagram.com/p/C8fV4gCNPwg/?igsh=MXcyYWVkZXpqMWVlcA==

Я воюю за один ранок. Наступний.

Проте, коли іду спати, мені ввижаються інші ранки.

…Після години на килимку для йоги, я ходжу по квартирі з чашкою травʼяного чаю, зібраного біля нашого буддистського центру. Довкола витає аромат вже догорілих пахощів і єдине джерело світла — зграйки невеличких свічок, дбайливо розставлених по кімнаті — повільно витанцьовує на шкірі коханої.

Тханка, котра вінчає собою мій домашній вівтар, зберігає лик Зеленої Тари.

Вона озирає нас поглядом любові і співчуття, доки ми засинаємо в обіймах після виснажливого тижня. Стрілка годинника ледве торкнеться девʼятої.

Я загортаюсь у темряву й до самого ранку не побачу сновидінь. Не відчуватиму нічого окрім твого тепла.

Вже о четвертій, тіло розбудить мене, зволоживши очі парою сліз і вимагаючи на скільки є сил вдихнути. Я вставатиму так аби ти не чула. Я вкриватиму тебе в теплу ковдру.

В коридорі на мене чекає заздалегідь зібраний рюкзак з безліччю речей, проте в ньому не буде нічого зайвого.

Невелика палатка і килимок, кілька термосів з різними видами чаю, газова горілка з балоном, ніж, мультитули, похідний чайний набір.
Веревиця подарована тими, кому пощастило побути в Непалі, горіхи і сухофрукти, рушник та змінна білизна.

Я вийду тихенько й без поспіху, дістанусь свого мотоциклу, і ще раз вдихну повні груди повітря, коли увімкну запалення.

Доки їхатиму до річки, сонце з-за обрію визирне вже до половини. Коли увійду в її води, світанок висвітлить небо, сховавши останню зорю.

Холод розбудить мене вдруге. Я все ще живий. Мій світ все ще рухається. Обтершись лляним рушником і випивши чаю, я споглядатиму птахів. У небі й на землі.

Вони не розбиватимуться, втрачаючи свідомість після ударних хвиль. Тут ніхто не вмиратиме. І мені стане тепло. Можна їхати далі.

Роса, прохолода, хвоя в повітрі.
Шини лишають по собі красиві візерунки на змоклій землі.
Я розкладаю палатку, розстеляю килим, розливаю чай. Ліс приймає мене без застережень.

Веревиця вже відбиває кожне завершене коло мантри, маківка підпирає небо, думки приходять та йдуть.

Скоро я зіллюсь з простором і просто перебуватиму. Потім лежатиму в палатці, питиму чай. Дивитимусь як хмари котяться небом.

А коли відчую, що досить, повернусь до тебе. Наче і не йшов. Ляжу поряд і посплю ще годину, доки ти не прокинешся.

Я воюю за кожен такий ранок. Навіть коли його нема.

Дім свободи, свобода дому, свобода вдома.

Мені важко не перемішувати декілька тем в стакані єдиного тексту. Багато всього в житті, ще більше в голові. Вибачайте за сумбур.
Дім це прекрасно. Навіть коли по півдня нема світла чи ще чогось. Місто живе своє життя, природа змінює цикл за циклом, я лежу на підлозі усміхаючись в стелю, просто тому, що вдома.

Кожна психіка справляється з викликами дещо по-різному, у притаманному їй стилі. Мені спокійно. Проте з однією думкою поки не змирився.

Усе це дуже надовго.

Я точно не хотів би повʼязувати своє життя з військовою справою.
Але не бачу альтернатив. Просто є зло і є необхідність його знищити. Інакше воно знищить усе, що я люблю, заради чого живу.
Якщо я не вилечу звідси після можливих поранень чи старих травм, то вилечу вже на той світ.
Така ціна.

Мабуть моя трансформація остаточно оформиться тоді, коли я зможу прийняти реальність у якій ця війна триватиме ще років 30.
Якщо ми сприймемо її саме так усім суспільством, то шанси на гарний результат сильно виростуть.

Важко осягнути усе це, коли ти виріс у просторі абсолютної свободи. Я майже завжди робив, що хотів, зважував і робив. Та дещо змінилось. Чим би ти не займався, справа завжди в цінностях, в ідеях — вони диригують людьми.

Свобода має чимало вимірів вираження. Старий філософський поділ на «свободу від» і «свободу для»…І моє власне сприйняття — якщо доживу до Перемоги за моїм же визначенням, то це вже буде «СВОБОДА БЛЯ!».

А без гумору (хоча без гумору тут тільки вішатись), то я б виділив свободу глибинну і ціннісну та свободу буденну, простолюдинну, комфортну. Зараз поясню.

Приймаючи те чи інше важливе для мого подальшого життя рішення, я орієнтуюсь на цілком конкретні питання, припущення та розрахунки. Але стосуються вони часто дуже незвичних для більшості людей тем.

Скільки приблизно я проживу, вчинивши таким чином?

Якщо я помру сьогодні ввечері, як би мені хотілось провести цей день?

Ні, якщо РЕАЛЬНО Я СЬОГОДНІ ПОМРУ, що я мав би зробити?

Чи відчуваю я істинність і правильність своїх вчинків?

Чи мучить мене тягуче відчуття ваги власної совісті? Якщо так, то чому?

Чи ця справа настільки важлива, щоб за неї вмерти? Стати інвалідом? Розійтись з близькими?

Не знаю, як ви, а я років з 23 планую життя виходячи з того скільки років я в середньому зможу прожити і скільки з них покласти на досягнення певної мети.
Коли я був на цивілці, то не боявся жодних труднощів, бо розумів, що куди б я не вліз, від цього швидше за все не вмирають, то ж можна пробувати що завгодно, бо ж на людей мені переважно абсолютно похуй.

Війна це змінила. Я можу вмерти. Вірогідність цього діла стала навіть не знаю в скільки разів вищою.
І мені не похуй. На дітей, жінок, старих, націю, Україну, майбутнє.
І на власне життя. Не похуй на тих хто бореться.
Справа не в назві Україна. Справа у правильності. Коли до вас в квартиру хтось ломиться з ножем, кричачи, що вбʼє вас, ви навряд чи поступаєтесь йому однією з кімнат в надії, що інші кімнати йому не потрібні.

Я піду трошки далі, і одразу скажу, що якщо ви чекаєте, що від концепції «психопата з ножем» вас врятує хтось інший чи що ви не заслужили таке, а тому воно не може з вами трапитись або ж вважаєте, що раз трапились, то можете проклинати несправедливість світу… ви помиляєтесь.

Я б сказав, що така реакція тупа. Запитав би чому у вас нема ножа чи пістолета, особистої охорони, сигналізації, чого завгодно, що мало б убезпечити вас від такої ситуації?
Швидше за все я почув би, що подібне вкрай малоймовірно і боротьбою з такими от психопатами мають займатись «спеціально навчені люди».

І тут маю розчарувати — ви майже нікому нахуй не потрібні настільки, щоб ризикувати за вас життям. І якщо ви не дбаєте про власну безпеку, то це ви ідіот, а не світ несправедливий.

Усе написане є звісно метафора, що віддзеркалює частину нашого суспільства.
На щастя для не дуже свідомих особистостей, довкола дійсно вистачає тих, хто готовий за вас ризикнути. Навіть не вглядаючись у вашу зовнішність чи внутрішнє наповнення. А просто тому що для них (нас) очевидно, що якийсь довбойоб з ножем, що ломиться в чиюсь квартиру, це не окей.

Іронія в тому, що квартира у нас одна. І хтось бореться фізично, хтось подає знаряддя боротьби з шухляди на кухні чи від небайдужих сусідів, а хтось сидить в дальній кімнаті в навушниках і дивиться відео з камери в коридорі, прикидаючи чим все закінчиться

То що ж по свободі?
Сидіти в дальній кімнаті, їсти печиво, лазити через вікно на вулицю аби спокійно жити життя — все це свобода. Свобода власного комфорту. Смачна буденність.

Що таке свобода ціннісна? Перш за все мати можливість свою свободу відстояти. Навіть таку примітивну, котра описана вище. Я неодноразово наголошую на двох моментах практично в кожному зі своїх ессеїв.

Перше — ви абсолютно вільні у виборі в умовах апріорно даних обставин. Чому апріорно даних? Та тому що скільки б ви не медитували і яким би хорошим не були, деякі речі просто стануться. Сонце сходить не тільки для хороших, смерть приходить не лише за поганими.

Війна сталась. Вас не питали. Проте що робити у цих умовах це ваш вибір.

Друге — вибір тягне наслідки. Усі бачать цей світ по-різному. Але ми комунікативні істоти. В тій чи іншій мірі кожен з нас частина суспільства, що тягне за собою наслідки. Коли ви отримуєте спадок, то берете його разом з боргами. Інакше цей інститут просто не працює.
Якщо ви думаєте, що нічого не винні суспільству і державі, добре. Але не варто дивуватись, якщо суспільство забʼє вас на смерть за вашу байдужість.

Це крайнощі. А на шляху до цього, вас можуть позбавити прав, зневажити і тому подібне. Вилучення з общини було одним з найсуворіших покарань за давніх часів.
Зараз ми маємо значно більше особистісної свободи. Тим не менш, забезпечують цю свободу саме інститути суспільних рівнів.

Людство розвивається, системи та ієрархії ускладнюються. Свобода нікуди не зникає. Якщо ви готові відмовитись від благ суспільства, аби не приймати труднощів, які постають разом з цими благами, тисну вам руку. До зустрічі в густих гірських лісах, темних печерах, віддалених пустелях.
Або ж серед неонових мегаполісів з чашею для подаяння і в обірваному одязі.
Чи готові ви до цього? Якщо ні, то є недобрі новини — за блага треба боротись.

І це лише низовий рівень. Рівень комфорту за який тримається переляканий міщанин.
Чи може така маленька людина щось відстояти? Навряд. Уся ваша свобода висловлювань, творчості, вільного розвитку, будь-яка свобода — забезпечується силою.

Якщо такого забезпечення немає, можете просто забути про якісь правила. Сила не є поганою чи хорошою. Я б сказав, що сила є прекрасною. А от куди ви її направите? Це знову ваш вибір.
Таких виборів міщанське суспільство старається уникнути.
Проте світ стукатиме у ваші двері стільки скільки буде потрібно аж доки ви не засвоїте урок. Або поки цей стук не переламає ваші кістки.

московія є сильною. Вираження цієї сили досить гидотне але монолітне. Ми також є сильними, відчайдушно сильними, проте все ще занадто відірваними одне від одного і від викликів, що дає нам світ.

Якщо ви оберете шлях розвитку і сили, шлях співчуття і самопожертви (постановки чогось загального більш важливим за ваше особистісне), то отримаєте зовсім інше сприйняття, якість життя і реальність.

То ж якої свободи ви хочете? Свободи втікача? Свободи програвших власній байдужості, ліні, слабкості? Чи свободи вчинку, подвигу, сакральності?

Все це може здаватись чимось віддаленим і абстрактним. Але я дам конкретику. Чи вмієте ви поводитись зі зброєю? Надавати домедичну допомогу пораненим? Орієнтуватись на місцевості? Здаєте кров? Донатите регулярно і такі суми котрі вами відчуваються як щось майже некомфортне? Віддаєте непотрібні речі? Волонтерите десь на регулярній основі? Воюєте в той час як могли б жити своє спокійне життя?

Я не дарма кажу про регулярність, системність. Людина це істота, що 80% свого життя проживає «на звичках». Питання в тому хороші вони чи погані і чи відслідковуєте ви їх взагалі. Нема регулярності, нема й результату — особистісної трансформації.

Все про що я писав у своїх питання — також свобода. Це вартісний вибір, який потребує жертв. Вашого часу, сил, фінансів, здоровʼя.
Кожен робить в міру своїх сил. Кожен може змінитись, якщо дійсно цього захоче і почне йти в напрямку змін. Я бажаю вам бути тією версією себе, котрою ви могли б пишатись. Тією, котра дає вам відчуття спокою, правильності і важливості вашого життя в житті інших.

Фундамент на якому стоїть дім вашої свободи не географічний, а метафізичний, і закладений він десь на рівні вашого сердечного центру. То ж якщо хочете свободи довкола — знаходьте силу будувати її зсередини і випромінювати в простір. Знаходьте силу, освоюйте силу, будьте силою. В мене все.

People come and people go, life is a revolving door.

Уся ця писанина вже здається мені банальною але відчуваю у ній внутрішню потребу наразі.

Ще один воїн на щиті.
Хтось завжди стає тобі ближчим. Одна смерть чіпляє більше за іншу хоча немає нічого більш спільного аніж смерть.
Дарма рівність у правах ставлять за цінність до якої варто йти. Бо смерть це єдина рівність, котра дійсно існує.

Та то все лірика. Війна триває. Настрій у мене різний. Справи пахнуть всратим перемирʼям.
Але про таке гадати не хочу.
А хочу просто виконувати якусь синекуру десь в горах аби мати час на те чим дійсно хочу займатись.

Непогано б дожити.

Я змінився. Немає ніякого «Я». Одне не важливіше за інше. Все просто тече. Нічого сталого. І змінився не я, а тонни моїх я, в гонитві за тим аби зайняти крісло прийняття рішень.
Загалом приємно коли вони закривають свої роти. Тоді така тиша. Спокій, любов.

А що по життю?
Життя — олімпіада для довбойобів. Можна змагатись, вигравати битви, навіть узяти золото. Але підсумовуючи — ти все одно довбойоб.
От таку цікаву буддійську метафору почув. Знову хитрі мудреці видають базу.

А що я?
По факту просто морально стомився. Не від війни як такої, а від розуміння тієї самої метафори про життя.
«Сансара їбана» — був такий мем серед буддистів в ходу. Багато років тому.

Пустота є форма, а форма є пустота. Знаєте про що це? Не вичерпний сенс але важливий…
— Можливо все. Обирайте роль, грайте. Важко лише суміщати.
Але будувати можна що завгодно. Будь-яка дичина, яку ви помислите, можлива. Але це не пряма дія. Все дещо тонше. Проте це завжди робота з увагою, наміром, свідомістю.
Немає сенсу мабуть про це казати.
Все одно не зможу пояснити. Все що пояснюється словами, не варте уваги.

Підводячи риску під цим сумбуром — я поки живий.
А дехто з побратимів ні. І поки в мені немає достойних слів аби поговорити про це. Просто не зараз.

Соцмережні застосунки видалені давно, пишу тільки тут.
Що ще? Не знаю, боротьба триває.
А я бажаю паломництва, кочівництва і мінімального контакту з виміром віртуального. Як доживу, то прийду до цього.

Хух. Гарно писати, не заморочуючись.

Воюйте, донатьте, любіть жінок, чоловіки.
Життя коротеньке.
Все так похуй, що самі оберіть собі сенс.

Місцями світ давно йобнувся, місцями ж абсолютно прекрасний. А я був і залишаюсь трикстером.

Самурай, Сицилійський клан, Нескорений, Прощавай друг.

Коли вишуканість була вишуканістю, а мужність залишалась чеснотою серед мас і транслювалась в кіно.

От тобі і «Пішла епоха».

Не подобається мені цей серпень всратий - забагато забирає.

Перегляньте що-небудь за його участі. Дядько і Україну підтримав свого часу.

І задонатити на смерть ворогам не забудьте. Бо фільми ви все ще можете переглядати спокійно лише тому, що якась частина населення не забула, що значить бути чоловіком. Про жінок, котрі воюють я взагалі мовчу — це богині.

Не знаю, що більш швидше вбиває мої нервові клітини зараз — алергія з усіма наслідками чи те, що я тепер командир.

Армія це таке місце, де коли тобі шось два рази пропонують, а ти відмовляєшся, то на третій раз тебе вже ставлять перед фактом.

Шо таке командир? Плюс відповідальність, більше нервів, ніяких привілеїв по факту. Що з цього всього можна мати? Мабуть гарний ґрунт для розвитку стоїчних якостей. Я просто приймаю це.

Якщо ви не мріяли бути в армії і для вас це усвідомлена необхідність, як у моєму випадку, то врятувати вас може хіба буддизм чи стоїцизм..
Краще ж змішати один до одного і пити двічі на день, залпом.

Якою б чистою не була ваша мотивація, довбоєбізм, котрий вас оточуватиме, абсолютна несправедливість та тонна дискомфорту, від побутового до психологічного, таки вас підкосять.

Шо з тим робити? Найважчий крок. Відпустити все. Уявіть що ви вже мертвий. Ви вже проїбали не те шо своє щасливе цивільне майбутнє, яке десь там, на горизонті, майбутнє, що вабить відблисками минулого, але вже й не маєте сьогодні.

Ви ходячий труп — істинний самурай, як в Хагакуре. Біда: знову воїнські метафори. Чесно кажучи вбачаю дисонанс в правій риториці з цього приводу — поділити суспільство на козаків і свинопасів недостатньо, дуже топорне і нежиттєздатне. Ще менш актуальне аніж індуїстська кастова система. Проте це не значить що поділ за діяльністю не має під собою ґрунту.

Піду на Ви, на святая святих — націоналізм. Національні держави це дещо з розряду новизни в світовій історії. Маю думку, що більш узагальнені й прості речі перемагають на еволюційному рівні. Все зайве відсікається. Мабуть це причина того, чому все тягнеться до узагальнень та ярликів: правий, лівий, модерний, архаічний, українець, американець, білий, чорний.

Ці поділи, з одного боку, мають під собою обʼєктивний ґрунт. Але я не можу відірвати його від субʼєктивного сприйняття. За наші уми боряться, бо ж що всередині, те і ззовні. Хочете змінити світ — змініть мислення. Тому мені видніється глобальна світова цивілізація майбутнього, корпоративні держави, в котрих твоє місце визначається діяльністю. Чин бʼє кров, скажімо так.

В кожній нації ви знайдете хороших і поганих з тієї чи іншої точки зору, в кожній нації ви побачити суддів, крадіїв, убивць, святих, поліцейських, рятувальників.

Чому так? Бо світ функціонує за безліччю своїх законів. Суспільний рівень передбачає взаємодію між людьми. Чим вона буде обґрунтована? Тим що ми можемо зробити одне для одного. Ми не рівні. В кожного свої схильності, бажання, навички. Якщо загальний рівень зрозумілий — безпека, вдоволення, самореалізація, то точковий розгляд питань, тобто проявлення цих потреб, буде дуже відрізнятись.

Тому усі розмови про рівність треба вести з безліччю засторог. Не думаю, що нації щезнуть в найближчі 500 років. Але їх змішування і розмивання, безперечно неспинний процес. Націю можливо зберегти у випадку коли дійсно левова доля народу поділяє погляди на безліч речей і має змогу та бажання ці погляди відстоювати, в тому числі ціною життів окремо взятих індивідів.

Чи потрібне це відстоювання? Чесно кажучи, я не знаю. Можу лише виходити з власних потреб і бачення, котрі говорять мені, що наразі я за становлення нації маю поборотись. Чому національні держави взяли гору в свій час? Бо давали змогу знайти щось спільне для величезної маси людей, а також дозволяли перерозподілити соціальні ролі. Плюнути в їбало традиційності і сталості. Чи погано це? Не думаю.

Світ балансує. Це було необхідно. Це дозволило вдовольнити потреби дуже багатьох людей. Але часи йдуть і хтось іде далі. Все змішується. Народи, стани, класи, професії. Усе шукає нові форми існування.

Думаю з часом національність стане чимось, що так само визначається діями, а не народженням або іншими вродженими ознаками. Воював за націю? Є її частиною. Розділяєш її мову, культуру, історію? Хочеш відчувати себе їх частиною — будь ласка. Але будь готовий довести, що це істинне бажання, а не бутафорія.

Але навіть так це все буде другорядним. Мені здається, що за своєю природою, людина схильна до експансії.

Ця планета лише початок. Тільки якщо ми впораємось. Аби йти далі, маємо усвідомити себе як єдину спільність — землян чи типу того. Громадяни Землі. Зараз це виглядає як фантастика але як на мене це так само логічно, як і увесь попередній розвиток людства — від малих спільнот (родин, племен) до величезних - націй, релігій.

До речі, так, релігійна ознака сильніша за національну. Бо більш універсальна. То ж релігійний ренесанс це також один з основних факторів, котрі визначатимуть наше майбутнє.

Світ стає все цікавішим. Хочеться просто дожити до цього кіберпанку. Як це все прийняти і не поїхати головою? А уявіть, що ви вже вмерли. І все проїбали. А тепер гляньте довкола.. Час є, можливості є..І ви ніби переживаєте своє життя наново. Тоді вас не хвилюватиме ні кіберпанк ні цифровий неофеодалізм та корпоративні держави майбутнього.

Місце втечі й тиші є завжди, це ваш вибір.

То ж такий стоїчний підхід відкриває перед вами багато дверей, позбавляє ниття, обдаровує таким здоровим похуїзмом, з цілющими властивостями, я б сказав. Будьте розважливі, це лише життя.

Навіть якщо ви зовсім не мріяли стати воїном, а потрапили у всесвіт вархамера чи скайріма, саме ваш вибір, як до того віднестись і що робити. Шукайте і дійте. Україна це взагалі атракціон сенсів. І те що поки шо вас закинуло в історичний бойовик, не означає, що ви ще не зіграєте в симулятор огородника.
І одне нічим не краще за інше, перефразовуючи одного відомого імператора, котрий свою капусту любив більше за імперію (як не дивно річ дійсно про звичайну капусту в городі, а не оце от все).

То ж світ цікавий. Навіть якщо ми в армії, а довкола кривавий довбоєбізм з перспективою мордора.

Що в вас залишиться? Лише ваші вчинки. Те, що у вас неможливо відняти. Який би прохаваний і хитрий ти не був, завжди знайдеться хтось вправніший. Те що було дано тобі від народження, може бути забрано випадком — здоровʼя, сімʼя. Ти можеш втратити положення, гроші, що завгодно. Але вчинок ти втратити не можеш.

Це мабуть найкрутіше. Коли досягаєш усіляких висот на різноманітних поприщах, за якими нас так відчайдушно жене лайфстайл-маркетинг, розумієш, що в фіналі це все лише гра. І єдине що в ній важить, це здійснені вами вчинки. Навіть кожен відморожений мудак і довбойоб не вірить, що він такий і не хоче аби інші його таким вважали.

В глибині свого нутра ми розуміємо, що важливо. Проте лазерне шоу споживацького суспільства настільки засліплює, що не встигаєш навіть розгледіти себе в дзеркалі. І я не про зовнішні дзеркала. Подивіться на себе зсередини. І жахніться. скільки ж там одноразового непотребу? І тільки ви в силах викинути і заспокоїти нарешті свій внутрішній океан.

Навіть в крові і лайні, усе це можливо. Продовжуйте діяти. Діяння — єдина маніфестація віри. В будь-що.

То ж обіймаю вас і продовжую свою роботу, видираючи горло від кашлю, а очі від запалення. Без достатнього сну та нормального харчування. Без близьких поряд.
Без улюблених справ, нормального відновлення і відпочинку. Стільки скільки відчуватиму можливим і необхідним. І все це дрібниці. Тому що тут все значно жорстокіше і жорсткіше. І всі мої дискомфорти це просто стандарт, як ваша ранкова кава. Проте страждання і насолода лише субʼєктивні відчуття.

Міняйте полярність. Міняйте сприйняття. Будьте спокійні.

А це я був в Іспанії. Гарна країна. І наче без амброзії хехе))

Просто трохи часу.

Ні, я не хочу в минуле — я просто хочу до себе.

Всьому свій час.

Допоможіть дотиснути петицію будь ласка.

Взаглі дивуюсь, шо вона за один день не закрилась при такій кінематографічній історії.