Sanchez Kladbone 🇺🇦

Одна з речей, яка мене харить в контексті війни, це насильницький злам парадигми, в якій нас ростили і виховували книжки і фільми. Типу, є якісь літературні тропи, за якими все має відбуватися. Герой довго і важко працює, але в кінці неодмінно отримує винагороду. Зло підступно атакує, але потім воно покаране, а добро влаштовує паті. Зараз щодня бачиш навкруги купу історій, де речі йдуть неправильним ходом. Діти вмирають раніше за батьків, жорстокі і підступні уйобки часто лишаються безкарними, добрі герої важко працюють, але отримують ніхуя.
Я розумію, що світ мені нічого не винен, і що "гуманістичне суспільство" це чудова рожева мрія, а в реальності світ це жорстке пойобане місце. Але я сумую за власною вірою в "правильний хід речей".
Нещодавно передивлявся кліп Емінема Mockingbird. Кліпу 20 років, думаю, всі його бачили, а якщо ні – то це сімейна хроніка про його малих дівчаток під щемкий текст-звернення до старшої, Хейлі. Емінем читає про те, як він важко працював, щоб мати музичний контракт, аби дати малим краще життя, і що через це він постійно сварився з їхньою мамою, яка згодом кинула родину. Це дуже сумний, але водночас дуже крутий маніфест любові батька до доньок. Невдовзі після перегляду кліпу я прочитав новину із дуже милою фоткою – донька Емінема, та сама Хейлі, показує йому УЗД своєї майбутньої дитини і каже, що він стане дідом. І у нього таке обличчя в цей момент... Мене це сильно вразило. Бо це і є той троп, та парадигма, якої нас вчили і як має бути – герой багато страждав і пройшов крізь складні випробування, але потім здобуває найвище щастя: донька, яку він так любив і якій в певному сенсі замінив маму, приходить до нього і повідомляє, що вона сама стане мамою.

Може текст мій здається трохи сумбурним і ідея неявна, та я просто хочу сказати, що дуже сумую за добрими літературними тропами в реальності. Нам зараз доступний тільки троп про помсту – он підірвали на росії самокатом генерала. Це важливо і потрібно, уйобки мають страждати. Але від цього я відчуваю тільки злорадство, а не радість. Я хочу відчувати радість, як від новин про Емінема. Але на довгі роки вперед тільки злорадство мені доступно, бо жорстокість росіян лишила нам тільки літературні тропи про "прєступлєніє і наказаніє".
https://youtu.be/S9bCLPwzSC0?feature=shared

YouTube

Eminem - Mockingbird [Official Music Video]

Eminem - Mockingbird
Listen: https://eminem.lnk.to/mockingbird
Spotify: https://eminem.lnk.to/mockingbird/spotify
Apple Music: https://eminem.lnk.to/mockingbird/applemusic
Amazon Music: https://eminem.lnk.to/mockingbird/amazonmusic

Playlist Best of Eminem:…

www.group-telegram.com/ca/SanchezKladbone.com/5376

2.2K viewsedited  Dec 17 at 10:48

Одна з речей, яка мене харить в контексті війни, це насильницький злам парадигми, в якій нас ростили і виховували книжки і фільми. Типу, є якісь літературні тропи, за якими все має відбуватися. Герой довго і важко працює, але в кінці неодмінно отримує винагороду. Зло підступно атакує, але потім воно покаране, а добро влаштовує паті. Зараз щодня бачиш навкруги купу історій, де речі йдуть неправильним ходом. Діти вмирають раніше за батьків, жорстокі і підступні уйобки часто лишаються безкарними, добрі герої важко працюють, але отримують ніхуя.
Я розумію, що світ мені нічого не винен, і що "гуманістичне суспільство" це чудова рожева мрія, а в реальності світ це жорстке пойобане місце. Але я сумую за власною вірою в "правильний хід речей".
Нещодавно передивлявся кліп Емінема Mockingbird. Кліпу 20 років, думаю, всі його бачили, а якщо ні – то це сімейна хроніка про його малих дівчаток під щемкий текст-звернення до старшої, Хейлі. Емінем читає про те, як він важко працював, щоб мати музичний контракт, аби дати малим краще життя, і що через це він постійно сварився з їхньою мамою, яка згодом кинула родину. Це дуже сумний, але водночас дуже крутий маніфест любові батька до доньок. Невдовзі після перегляду кліпу я прочитав новину із дуже милою фоткою – донька Емінема, та сама Хейлі, показує йому УЗД своєї майбутньої дитини і каже, що він стане дідом. І у нього таке обличчя в цей момент... Мене це сильно вразило. Бо це і є той троп, та парадигма, якої нас вчили і як має бути – герой багато страждав і пройшов крізь складні випробування, але потім здобуває найвище щастя: донька, яку він так любив і якій в певному сенсі замінив маму, приходить до нього і повідомляє, що вона сама стане мамою.

Може текст мій здається трохи сумбурним і ідея неявна, та я просто хочу сказати, що дуже сумую за добрими літературними тропами в реальності. Нам зараз доступний тільки троп про помсту – он підірвали на росії самокатом генерала. Це важливо і потрібно, уйобки мають страждати. Але від цього я відчуваю тільки злорадство, а не радість. Я хочу відчувати радість, як від новин про Емінема. Але на довгі роки вперед тільки злорадство мені доступно, бо жорстокість росіян лишила нам тільки літературні тропи про "прєступлєніє і наказаніє".
https://youtu.be/S9bCLPwzSC0?feature=shared

BY Sanchez Kladbone 🇺🇦