— дисклеймер // альфонсо куарон (2024)
холодним листопадовим вечором ти нарешті вирішуєш присвятити свій час перегляду так давно очікуваного проекту. перша повноцінна робота Альфонсо Куарона за 6 років, перша з моменту тріумфу "Роми". очікування зʼїдає тебе, адже у головній ролі Кейт Бланшетт, а за камерою Еммануель Любецкі.
Кетрін (Кейт Бланшетт), визнана журналістка, щаслива у своєму успіху, зі своїм люблячим чоловіком (Саша Барон-Коен) і трохи холодним сином (Коді Сміт-Макфі). одного вечора вона отримує книжку, і вирішивши погортати її перед сном, усвідомлює, що читає про саму себе, про той момент власної історії, який вона думала, що забула, або принаймні закопала так глибоко, що він не втручався у її налагоджене життя. "хто написав і навіщо?", - були її головні питання.
вслухаючись у наратив, ти розумієш, що ця історія про проживання травми і людську слабкість, викривлення історії і кенселинг. бачиш, як конструюються коментарі на різних рівнях: інтимному, міжособистіному та соціальному.
пригадуєш "Тар" Тодда Філда і свою нотатку, де зазначав, що автор залишає пунктирну лінію після свого коментаря на тему культури відміни і усвідомлюєш, що крізь щілини проходить Куарон і вписує цю тему у контекст чоловічої слабкості.
кожен герой цього фільму встає на орбіту чи Кетрін, чи її антагоністки Ненсі (Леслі Менвілл)- вбитої горем матері, що звинувачує головну героїню в смерті свого сина і бажає помститися, розповівши гірку правду, навіть після власної смерті. Куарон ставить чоловіків у позицію сильної вразливості, еґоцентризму і інфантильності.
перший готовий легко повірити у зраду Кетрін, щоб одразу стати жертвою і закритися стінами недовіри і небажання вислухати. другий, як дзеркало, позбавлений тепла Ненсі, у маніакальній формі втілює її план розплати за сина, без жодного сумніву, лише заради ілюзії жаданого схвалення вже давно померлої дружини.
гнійний конфлікт Куарон персоніфікував в образах дітей. першим сином він починається, другим - закінчується. перший через холодність матері знищує інших, а другий через неможливість прожити витіснену травму знищує себе. дзеркальність розбивається шляхом правди і усвідомлення. автор дозволяє своїм героям йти далі і отримати можливість на одужання, на одужання від холодності і болі, що стала початком трагедії...
після перегляду ти залишаєшся зі складними емоціями, бо розумієш формальні нерівності, загальну людську дурість і навіть певну нелогічність, а також слова автора, що пояснюють від другої особи переживання героїв, що навіть вирішуєш, вписати цей грубий прийом у свій текст, але, загалом, отримуєш задоволення від сприйнятого.
#відгук
холодним листопадовим вечором ти нарешті вирішуєш присвятити свій час перегляду так давно очікуваного проекту. перша повноцінна робота Альфонсо Куарона за 6 років, перша з моменту тріумфу "Роми". очікування зʼїдає тебе, адже у головній ролі Кейт Бланшетт, а за камерою Еммануель Любецкі.
Кетрін (Кейт Бланшетт), визнана журналістка, щаслива у своєму успіху, зі своїм люблячим чоловіком (Саша Барон-Коен) і трохи холодним сином (Коді Сміт-Макфі). одного вечора вона отримує книжку, і вирішивши погортати її перед сном, усвідомлює, що читає про саму себе, про той момент власної історії, який вона думала, що забула, або принаймні закопала так глибоко, що він не втручався у її налагоджене життя. "хто написав і навіщо?", - були її головні питання.
вслухаючись у наратив, ти розумієш, що ця історія про проживання травми і людську слабкість, викривлення історії і кенселинг. бачиш, як конструюються коментарі на різних рівнях: інтимному, міжособистіному та соціальному.
пригадуєш "Тар" Тодда Філда і свою нотатку, де зазначав, що автор залишає пунктирну лінію після свого коментаря на тему культури відміни і усвідомлюєш, що крізь щілини проходить Куарон і вписує цю тему у контекст чоловічої слабкості.
кожен герой цього фільму встає на орбіту чи Кетрін, чи її антагоністки Ненсі (Леслі Менвілл)- вбитої горем матері, що звинувачує головну героїню в смерті свого сина і бажає помститися, розповівши гірку правду, навіть після власної смерті. Куарон ставить чоловіків у позицію сильної вразливості, еґоцентризму і інфантильності.
перший готовий легко повірити у зраду Кетрін, щоб одразу стати жертвою і закритися стінами недовіри і небажання вислухати. другий, як дзеркало, позбавлений тепла Ненсі, у маніакальній формі втілює її план розплати за сина, без жодного сумніву, лише заради ілюзії жаданого схвалення вже давно померлої дружини.
гнійний конфлікт Куарон персоніфікував в образах дітей. першим сином він починається, другим - закінчується. перший через холодність матері знищує інших, а другий через неможливість прожити витіснену травму знищує себе. дзеркальність розбивається шляхом правди і усвідомлення. автор дозволяє своїм героям йти далі і отримати можливість на одужання, на одужання від холодності і болі, що стала початком трагедії...
після перегляду ти залишаєшся зі складними емоціями, бо розумієш формальні нерівності, загальну людську дурість і навіть певну нелогічність, а також слова автора, що пояснюють від другої особи переживання героїв, що навіть вирішуєш, вписати цей грубий прийом у свій текст, але, загалом, отримуєш задоволення від сприйнятого.
#відгук
group-telegram.com/cinematographiee/1281
Create:
Last Update:
Last Update:
— дисклеймер // альфонсо куарон (2024)
холодним листопадовим вечором ти нарешті вирішуєш присвятити свій час перегляду так давно очікуваного проекту. перша повноцінна робота Альфонсо Куарона за 6 років, перша з моменту тріумфу "Роми". очікування зʼїдає тебе, адже у головній ролі Кейт Бланшетт, а за камерою Еммануель Любецкі.
Кетрін (Кейт Бланшетт), визнана журналістка, щаслива у своєму успіху, зі своїм люблячим чоловіком (Саша Барон-Коен) і трохи холодним сином (Коді Сміт-Макфі). одного вечора вона отримує книжку, і вирішивши погортати її перед сном, усвідомлює, що читає про саму себе, про той момент власної історії, який вона думала, що забула, або принаймні закопала так глибоко, що він не втручався у її налагоджене життя. "хто написав і навіщо?", - були її головні питання.
вслухаючись у наратив, ти розумієш, що ця історія про проживання травми і людську слабкість, викривлення історії і кенселинг. бачиш, як конструюються коментарі на різних рівнях: інтимному, міжособистіному та соціальному.
пригадуєш "Тар" Тодда Філда і свою нотатку, де зазначав, що автор залишає пунктирну лінію після свого коментаря на тему культури відміни і усвідомлюєш, що крізь щілини проходить Куарон і вписує цю тему у контекст чоловічої слабкості.
кожен герой цього фільму встає на орбіту чи Кетрін, чи її антагоністки Ненсі (Леслі Менвілл)- вбитої горем матері, що звинувачує головну героїню в смерті свого сина і бажає помститися, розповівши гірку правду, навіть після власної смерті. Куарон ставить чоловіків у позицію сильної вразливості, еґоцентризму і інфантильності.
перший готовий легко повірити у зраду Кетрін, щоб одразу стати жертвою і закритися стінами недовіри і небажання вислухати. другий, як дзеркало, позбавлений тепла Ненсі, у маніакальній формі втілює її план розплати за сина, без жодного сумніву, лише заради ілюзії жаданого схвалення вже давно померлої дружини.
гнійний конфлікт Куарон персоніфікував в образах дітей. першим сином він починається, другим - закінчується. перший через холодність матері знищує інших, а другий через неможливість прожити витіснену травму знищує себе. дзеркальність розбивається шляхом правди і усвідомлення. автор дозволяє своїм героям йти далі і отримати можливість на одужання, на одужання від холодності і болі, що стала початком трагедії...
після перегляду ти залишаєшся зі складними емоціями, бо розумієш формальні нерівності, загальну людську дурість і навіть певну нелогічність, а також слова автора, що пояснюють від другої особи переживання героїв, що навіть вирішуєш, вписати цей грубий прийом у свій текст, але, загалом, отримуєш задоволення від сприйнятого.
#відгук
холодним листопадовим вечором ти нарешті вирішуєш присвятити свій час перегляду так давно очікуваного проекту. перша повноцінна робота Альфонсо Куарона за 6 років, перша з моменту тріумфу "Роми". очікування зʼїдає тебе, адже у головній ролі Кейт Бланшетт, а за камерою Еммануель Любецкі.
Кетрін (Кейт Бланшетт), визнана журналістка, щаслива у своєму успіху, зі своїм люблячим чоловіком (Саша Барон-Коен) і трохи холодним сином (Коді Сміт-Макфі). одного вечора вона отримує книжку, і вирішивши погортати її перед сном, усвідомлює, що читає про саму себе, про той момент власної історії, який вона думала, що забула, або принаймні закопала так глибоко, що він не втручався у її налагоджене життя. "хто написав і навіщо?", - були її головні питання.
вслухаючись у наратив, ти розумієш, що ця історія про проживання травми і людську слабкість, викривлення історії і кенселинг. бачиш, як конструюються коментарі на різних рівнях: інтимному, міжособистіному та соціальному.
пригадуєш "Тар" Тодда Філда і свою нотатку, де зазначав, що автор залишає пунктирну лінію після свого коментаря на тему культури відміни і усвідомлюєш, що крізь щілини проходить Куарон і вписує цю тему у контекст чоловічої слабкості.
кожен герой цього фільму встає на орбіту чи Кетрін, чи її антагоністки Ненсі (Леслі Менвілл)- вбитої горем матері, що звинувачує головну героїню в смерті свого сина і бажає помститися, розповівши гірку правду, навіть після власної смерті. Куарон ставить чоловіків у позицію сильної вразливості, еґоцентризму і інфантильності.
перший готовий легко повірити у зраду Кетрін, щоб одразу стати жертвою і закритися стінами недовіри і небажання вислухати. другий, як дзеркало, позбавлений тепла Ненсі, у маніакальній формі втілює її план розплати за сина, без жодного сумніву, лише заради ілюзії жаданого схвалення вже давно померлої дружини.
гнійний конфлікт Куарон персоніфікував в образах дітей. першим сином він починається, другим - закінчується. перший через холодність матері знищує інших, а другий через неможливість прожити витіснену травму знищує себе. дзеркальність розбивається шляхом правди і усвідомлення. автор дозволяє своїм героям йти далі і отримати можливість на одужання, на одужання від холодності і болі, що стала початком трагедії...
після перегляду ти залишаєшся зі складними емоціями, бо розумієш формальні нерівності, загальну людську дурість і навіть певну нелогічність, а також слова автора, що пояснюють від другої особи переживання героїв, що навіть вирішуєш, вписати цей грубий прийом у свій текст, але, загалом, отримуєш задоволення від сприйнятого.
#відгук
BY синематографі.
Share with your friend now:
group-telegram.com/cinematographiee/1281