Була колись епоха, коли письменники не соромились в інтернеті і їхні книги можна було любити тільки за літературність, а не і за позицію автора. Але такі часи минули.

Побачила у Непозбувної книгочитунки, що Юрій Винничук викатив статтю під назвою «Була колись розпусна епоха». Що мається на увазі під назвою статті? Засудження? Констатація факту? Ні, щира ностальгія.

Стисло — це потік свідомості-відповідь на звинувачення деяких викладачів у сексуальних домаганнях.

Письменник виправдовує домагання викладачів до молодих студенток дивним «а от колись так можна було». Що за недолугий аргумент?! Колись і мишʼяк у косметиці використовували, це значить, що треба до нього повертатись?

Але автор не бачить у цьому проблеми. Шановний Юрію, можливо вас не обурюють зневажливе «дорогенька» у сторону жінок і шльопання їх по попі тому що, ну не знаю, ви чоловік?! Як же набридло, що чоловіки висловлюються про жіноче тіло, жіночі почуття, жіночу боротьбу за права і повагу і чомусь вважають, що вони абсолютні авторитети у цьому питанні. Ти не маєш обурюватись тому, що викладач гладить тебе по руці. Бо Юрій Винничук так сказав.

І в кінці, коли закінчив із щирим захопленням перелічувати, як студенток шльопали, гладили, торкались і запрошували додому, письменник пасивно-агресивно додає, що зараз знайдуться читачі, які читають не головою (перекладаю для вас — а жопой) і скажуть, що він вважає це цілком нормальним, ні, не вважає. Тобто усі, кому здалось, що він виправдовує домагання просто тупі і читати не вміють. Як тонко походив. Ви або з ним згодні, або читати не вмієте.

Так, Юрію, настає уже нова епоха. Епоха відповідальності за свої дії і за свої слова. І я щиро цьому радію.
І вам би краще не висловлювати в інтернеті небезпечні наративи, бо відповідальність добереться і до вас.

Дякую, Майкл

Хех

Одного разу я привіз з Польщі більше 15ти грам трави. Я, як кожна біла людина, змушений був там побувати, попрацювати в якомусь цеху, де робили бетонні стіни, з яких потім складали будинки, і при нагоді заглянути в кофі шоп щоб закупитись ніштяками для друзів.
Недавно я їхав і мене зупинив на блок пості чувак з величезним патчем «СБУ», і запитав чи є у мене зброя. Я чесно збрехав, що немає, хоча мій брен досить відкрито лежав за задньому сидінні. У першій ситуації я перевозив cbd шмаль і не сказав би, що це якийсь жоский поступок (хоча перевозити і таке протизаконно, мабуть), у другій - я збрехав, щоб заощадити час (у мене все в порядку з документами і я вожу тільки свою зброю) і знову ж таки у цьому поступку немає нічого особливого, але коли про це думаю, то почуваюсь, як Ніколас Кейдж з збройного барону і з того фільму про контрабанду наркотиків, де Лоуренс Фішберн бадяжив кокаїн фентанілом. Люблю опцію «трохи романтизувати своє життя», знаходити прикол у рутині і насолоджуватись обставинами навіть якщо вони складаються не так, як я хотів чи уявляв.
А ще на днях каб прилетів у хату, з якої я встиг зʼїхати і моя подружка говорить, (хоча вона в Бога не вірить), що я маю дякувати своєму ангелу-охоронцю, а все, що я можу робити - це тільки думати «Бля, як в кіно». Лишилось згадати в якому фільмі з Ніколасом Кейджем таке було.

Весна прийшла

https://youtu.be/Vc57SSHdecw

Чого камуфляж називається мультиКАМ якщо він різних віддітнків зеленого і коричневого, а не білого і жовтого?

Варто визнати, що природничі спеціальності існують лише для того, щоб було куди вступати психічнохворим людям