Про «рівні права» що ЛГБТК+ мають в Україні. Здається, за останній час ситуація стала гіршою. Раніше відчувалось, що йде постійний, хоч і повільний прогрес вперед. Зараз же, коли люди навіть бояться поставити райдужну аватарку через цькування довше ніж на день, відчуття зворотнє.

Страшно жити у світі, де велика кількість викладачів обирає бути не підтримкою для дитини, а ідеологічним інструментом. Замість того щоб піклуватися про психологічний стан і безпеку дітей, такі «педагоги» навчають конформізму та легітимізують соціальну несправедливість.
Найстрашніше — це те, що дитина залишається наодинці: якщо вона не знаходить захисту з боку батьків, то й вчитель, який мав би стати опорою, навряд чи змінить свою позицію — адже позиція дитини недостатньо авторитетна для нього. І це попри те, що серед усіх викладачів саме йому дитина наважилася довірити таку делікатну інформацію.
Здається, що я описав очевидні речі, але коли зустрічаєш подібні історії, починаєш усвідомлювати масштаб того, наскільки низьким є поріг, щоб викладати в Україні. Вчителям платять надто мало, що й призводить до того, що викладачі достойного рівня є лише ідейними. Виходить, що приказка про те, що вчитель — це покликання, дійсно працює, але коли ідейність стає єдиною складовою мотивації, це уможливлює дилетантство, наслідком якого є буквально насильство.
При цьому я вже не кажу про те, що сама система освіти є ідеологізованою. Підручники з гуманітарних дисциплін часто містять наративи, які відтворюють панівний дискурс, що робить знання заангажованим. І якщо дискурс має у собі дискримінаційний елемент, то тоді взагалі складно уявити масштаб загрози для психологічного здоров'я людей, що "посміли бути не такими як всі".