RomPonomarenko

Мотивація українських військових. Ч.1. Наступні тези є суто моїми суб’єктивними думками та спостереженнями, які не претендують на абсолютність.

Мало хто сьогодні йде на війну за власним бажанням, керуючись патріотичними гаслами. Тому основу нинішнього поповнення ЗСУ складають примусово мобілізовані. Проблеми з мотивацією у них починаються відразу після потрапляння до війська. Далі все поглиблюється поверховим КМБ. А потім вони потрапляють поповненням в бойову роту, де бачать некомплект особового складу, втому своїх командирів та нових товаришів по зброї, більшість з яких такі ж примусово мобілізовані за кілька місяців до них, невисоку дисципліну та моральний дух з-за втрат, важку працю та бої.

На відміну від армії РФ, в ЗСУ неможливо встановити жорстку дисципліну. Нинішня система, де всі служби максимально бюрократизовані, цьому не сприяє. Саме звідси випливають такі ганебні явища як втеча з позицій, відмова від виконання бойових завдань та дезертирство. Суворо покарати солдата за це в нинішніх умовах майже нереально.

Щоб притягнути до відповідальності військовослужбовця, який відмовляється від виконання наказу в бойовій обстановці, потрібно від півроку до року часу та ціла гора паперів. Інші поширені злочини – це дезертирство та СЗЧ. Те, що в воюючій країні в суспільстві багато хто сприймає ці явища позитивно, свідчить про глибоку кризу влади та світогляду. На законодавчому рівні їх взагалі декриміналізували (мова йде про перший випадок, але цього вже досить).

Тому в ЗСУ неможливо застосувати якийсь аналог російської тактики просочування – день за днем посилати вперед малі групи вояків, в сподіванні, що вони закріпляться в ворожому тилу і створять там проблеми. Російських солдатів це спонукає робити страх швидкого і неминучого покарання. Проте в Україні солдат просто відмовиться виконувати такий наказ, бо знає, що офіційно його покарати за це складно.

Як наслідок, у масі своїй примусово мобілізовані не мають жодної мотивації воювати. Більшість змиряється зі своєю долею, і механічно, безініціативно виконує накази. Поки немає загрози їхньому життю, вони здатні виконувати роботу в тилу та навіть на спокійних ділянках фронту. Проте штурмувати чи стійко стояти в обороні вони не будуть. Саме з-за цього трапляються випадки, коли на початку ворожого штурму роти кидають позиції та «відтягуються», підставляючи суміжні підрозділи. Або інша жахлива практика: «ми перші по ворогу не стріляємо, тільки у відповідь».

Щоб зробити гідних солдатів з таких людей (прецеденти є, і не один, але це крапля в морі на загальному фоні), потрібно чимало часу та ресурсів, яких у нас наразі немає. Як нема і бажання у командування вирішувати ці проблеми.

Проте мотивовані військові в нашій армії є, і їх чимало.

Далі буде…

www.group-telegram.com/de/RomPonomarenko.com/1078

11.6K viewsRoman Ponomarenko, Sep 24 at 11:29

Мотивація українських військових. Ч.1. Наступні тези є суто моїми суб’єктивними думками та спостереженнями, які не претендують на абсолютність.

Мало хто сьогодні йде на війну за власним бажанням, керуючись патріотичними гаслами. Тому основу нинішнього поповнення ЗСУ складають примусово мобілізовані. Проблеми з мотивацією у них починаються відразу після потрапляння до війська. Далі все поглиблюється поверховим КМБ. А потім вони потрапляють поповненням в бойову роту, де бачать некомплект особового складу, втому своїх командирів та нових товаришів по зброї, більшість з яких такі ж примусово мобілізовані за кілька місяців до них, невисоку дисципліну та моральний дух з-за втрат, важку працю та бої.

На відміну від армії РФ, в ЗСУ неможливо встановити жорстку дисципліну. Нинішня система, де всі служби максимально бюрократизовані, цьому не сприяє. Саме звідси випливають такі ганебні явища як втеча з позицій, відмова від виконання бойових завдань та дезертирство. Суворо покарати солдата за це в нинішніх умовах майже нереально.

Щоб притягнути до відповідальності військовослужбовця, який відмовляється від виконання наказу в бойовій обстановці, потрібно від півроку до року часу та ціла гора паперів. Інші поширені злочини – це дезертирство та СЗЧ. Те, що в воюючій країні в суспільстві багато хто сприймає ці явища позитивно, свідчить про глибоку кризу влади та світогляду. На законодавчому рівні їх взагалі декриміналізували (мова йде про перший випадок, але цього вже досить).

Тому в ЗСУ неможливо застосувати якийсь аналог російської тактики просочування – день за днем посилати вперед малі групи вояків, в сподіванні, що вони закріпляться в ворожому тилу і створять там проблеми. Російських солдатів це спонукає робити страх швидкого і неминучого покарання. Проте в Україні солдат просто відмовиться виконувати такий наказ, бо знає, що офіційно його покарати за це складно.

Як наслідок, у масі своїй примусово мобілізовані не мають жодної мотивації воювати. Більшість змиряється зі своєю долею, і механічно, безініціативно виконує накази. Поки немає загрози їхньому життю, вони здатні виконувати роботу в тилу та навіть на спокійних ділянках фронту. Проте штурмувати чи стійко стояти в обороні вони не будуть. Саме з-за цього трапляються випадки, коли на початку ворожого штурму роти кидають позиції та «відтягуються», підставляючи суміжні підрозділи. Або інша жахлива практика: «ми перші по ворогу не стріляємо, тільки у відповідь».

Щоб зробити гідних солдатів з таких людей (прецеденти є, і не один, але це крапля в морі на загальному фоні), потрібно чимало часу та ресурсів, яких у нас наразі немає. Як нема і бажання у командування вирішувати ці проблеми.

Проте мотивовані військові в нашій армії є, і їх чимало.

Далі буде…

BY RomPonomarenko