group-telegram.com/booksanuta/2391
Last Update:
видавництво: Лабораторія, 10/10
Меланхолійно, глибоко та справжньо.
Знаєте, коли тільки побачила анонс – я відразу зрозуміла, що ця книга буде чудовою, а коли почала натрапляти на перші відгуки – вирішила, що довго тамувати свої «хочу» та «цікавість» я не зможу. Замовила і відразу прочитала.
Книга починається з того, що син, який волонтерить 25/8, відвозить маму в будинок для літніх людей – в «стардом», як всі його називають. Це вимушено, але на певний час, – Віра Петрівна знає точно. І ось тут всі життєві установки та все, що жінка знала за свої сімдесят з гаком, руйнується, а на їх місці збудовується нове. Вона знайомиться з іншими жильцями, пізнає їх історії та минуле, та паралельно переосмислює своє, рахуючи дні до того, як син її забере назад.
Це прекрасна історія. Меланхолійна та заспокійлива. З нотками ностальгії та суму по рідним людям, які вже пішли. Це історія про життя та смерть, про сім’ю, про війну та про обіцянки. А ще це історія про людське. Про таємниці, болі, радості та тугу, які ховаємо ми всі десь глибоко всередині. А особливо старше покоління, яке десь там в душі з печаллю розуміє, що їхнє «сонце вже заходить».
Це чуттєво, смішно, щиро та по-справжньому. Моментами я ловила себе на думці, що щасливо посміхаюсь, уявляючи, що знову сиджу маленька за столом, що всі живі, а весь мій величезний рід гомонить та переговорюється. Моментами хотілось плакати: коли згадували війну, коли накривала люта ненависть до совка, що зіпсував не одному поколінню українців життя, коли бачила знайомі словечка, що використовував мій дідусь, і які досі линуть з вуст моїх рідних.
Я повірила кожному написаному слову, я прожила цей період з Вірою Петрівною, і я знову повернулась в початок війни. І це була душевна, тяжка, але щира подорож. Історія заслужено відправилась на поличку найулюбленіших - ту, що біля серця
Знаю, що це дебют авторки, і він просто неймовірний. Дякую їй за це.
Однозначно раджу.
#дегустація
