Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
BY марко і крапка
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
The Russian invasion of Ukraine has been a driving force in markets for the past few weeks. To that end, when files are actively downloading, a new icon now appears in the Search bar that users can tap to view and manage downloads, pause and resume all downloads or just individual items, and select one to increase its priority or view it in a chat. READ MORE Right now the digital security needs of Russians and Ukrainians are very different, and they lead to very different caveats about how to mitigate the risks associated with using Telegram. For Ukrainians in Ukraine, whose physical safety is at risk because they are in a war zone, digital security is probably not their highest priority. They may value access to news and communication with their loved ones over making sure that all of their communications are encrypted in such a manner that they are indecipherable to Telegram, its employees, or governments with court orders. Two days after Russia invaded Ukraine, an account on the Telegram messaging platform posing as President Volodymyr Zelenskiy urged his armed forces to surrender.
from de
