Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
BY Журнал обліку пісень
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
He floated the idea of restricting the use of Telegram in Ukraine and Russia, a suggestion that was met with fierce opposition from users. Shortly after, Durov backed off the idea. Investors took profits on Friday while they could ahead of the weekend, explained Tom Essaye, founder of Sevens Report Research. Saturday and Sunday could easily bring unfortunate news on the war front—and traders would rather be able to sell any recent winnings at Friday’s earlier prices than wait for a potentially lower price at Monday’s open. The perpetrators use various names to carry out the investment scams. They may also impersonate or clone licensed capital market intermediaries by using the names, logos, credentials, websites and other details of the legitimate entities to promote the illegal schemes. Update March 8, 2022: EFF has clarified that Channels and Groups are not fully encrypted, end-to-end, updated our post to link to Telegram’s FAQ for Cloud and Secret chats, updated to clarify that auto-delete is available for group and channel admins, and added some additional links. Asked about its stance on disinformation, Telegram spokesperson Remi Vaughn told AFP: "As noted by our CEO, the sheer volume of information being shared on channels makes it extremely difficult to verify, so it's important that users double-check what they read."
from de
