поки на вулиці стигне шовковиця
й вітер облущений сонцем похитує,
в руки свої тебе взяти так хочеться,
а коли ні, то під шкірою зникнути,

поки здається, що холод за пагорбом,
дні простовбичать улітку до темені,
я перед снами бажання загадую:
в сад твій потрапити, вирости деревом,

поки дощі не вщухають стривожено,
дихають рівно, шукають де випасти,
я підбігаю, питаюсь у кожного
ким мені бути: мигдалем чи липою?

чим тобі в душу запасти, сподобатись?
бути собою чи вирватись, витекти?
досі на вулиці стигне шовковиця,
досі шукаю тут входу чи виходу,

досвід не викинеш, попіл не виникне,
треба палити, ламати, стигнути,
ввечері крити тебе обіймами,
зранку любити з новими силами,

тихо гортати тебе між паузи,
ніжно кохати тебе у відчаї,
світу казати, що я торкаюся
чи то до янгола… чи до дівчини,

пальцем водити, руками думати,
за магістраль твою спину бачити,
я не водій, але я веду тебе
променем сонця і смугою вдачі,

я не тривожуся, не лякаюся,
страх заховався в кишені, стихнув,
я обіймаю тебе за талію,
й ми стоїмо ось такі застиглі.

06.07.23

стати столяром
обтесати своє плече
аби ти могла
класти на нього голову
і засинати
класти на нього голову
і засинати
через нестачу спільного
наші контури хоча б там
зможуть єднатися
хоча б так я зможу тебе почути
як твої губи мовчать
сонними літерами
як волосся переплітається
на моїх грудях
хоча б там
зможемо відшукати
достатньо сухої трави
яка навесні
виглядала зеленою
під нашими сплетеними руками.

що я знаю про жінку?

що її не можна зламати
як пагін стрункого дерева
лише обійняти
і стати поруч опорою
і не дихати довго-довго
прикидаючись мертвим стовпом

що вона не зсихає до осені
осліплою квіткою
розмовляє у сні із сонцем
різко-голосно
коли поруч лежу наслуханий
напівсонним місяцем
бережу її сон та дні
від холодних часів

що її треба триматися
не слабше за дім
закладати під серце
цеглинами спогадів
і цілувати у лоба
наче там золотава зірка
яка нависала над дахом
усе дитинство

що до неї варто мовити
коли світ по швах
огортати у кокон
закоханим павутинням
і ніколи
чуєш, ніколи
не затискати руки
аби з нас не вродився метелик
із сумними очима

що від неї варто чекати
морських прозрінь
між розплющеними очима
у глибинах спільності
гладити її по лусці
слухати та прислухатися
мов до риби
коли залягаєш на дно

що вона говорить очима
переказує спиною
вечірні прогулянки
і лягає мені під вії
чудернацькою позою
завмирає у нашій чуттєвості
і питає пошепки:

що ти знаєш про мене?

26.07.23

згадувати тебе
згадувати про тебе
київський міст
київська поезія
нісенітниці
ділимося на два
ділимося на береги
сьогодні до тебе?
тривога роз’єднує
на два прихистки
мовчання роз’єднує
далеким півостровом
сьогодні до мене?
не забудь слова і чогось поїсти
тільки не у сільпо
тільки не про роботу
стомлені та щасливі
кілька місяців поспіль
оброслі й огрублі
пташенята на озері
вже не тримаються мами
дзьобають одне одного
тривога роз’єднує
два береги
два острова
тільки не у метро
темрява накриває з-за спини
ми про ненависть
щирі ми
правда між
правда у
не вистачає точки
або крапки
згадувати тебе
думати про тебе
сніг у зимовий відчай
перші ліхтарі о п’ятій
не відчувати присутности
бути разом
не відчувати
простір тамує спрагу
батареї холодні
бігати у метро
відсутність зв’язку
слова укладаються спати
забиваються по кутках
безлад в квартирі
безлад без тебе
відстань перетворюється
на лід
бурульки падають
на серце
думати про неї
забувати про нас
вітер б’є по обличчю
сльози соромляться
розучився
кладу карти на стіл
літо перериває весну
щось квітне
я пам’ятаю тебе
обіймаю в часі
вже чомусь не болить
груди розпирає повітря
виринув із води
київський міст
київські вулиці
щось про любов
щось про самотність
згадувати тебе
думати про кого?

28.08.23

ніч проростає в мені припливом, кидаю всюди якір,
хочу тримати тебе, як глину, та не ліпити – дбати,
ти і без мене набудеш форми, виточиш власні крила,
та і без мене себе наповниш, тільки би хтось підтримав,

ми вже давно проросли в асфальті, може – у бездоріжжі,
наші давно не єднались пальці, то хоч про це напишем,
вікна будівель заплющать в сóбі, стишені та сонливі,
хтось мене кинув, як кістку псові, але кому я винен?

ти не така, ми лиш ось знайомі, бачаться всі деталі,
я б проростав у тобі рікою, бачиш, як я впадаю?
води несуть по твоїх зіницях, кидає між вустами,
ти мені снишся, вже вкотре снишся, як я в тобі зростаю,

день переходить відрізки часу й досі немає сенсу,
бачити хочеться тебе часто, щоб запалало серце,
але на вулиці вкотре осінь жовтим плюскоче листям,
на урожай нам збирати кості, досі що не зрослися,

ми не обділені теплим дахом, подушкою чи ліжком,
ми пам’ятаємо ще як пахне в нашім дитинстві їжа,
і залишається тільки порух або мовчання – тиша,
я тебе слухаю, ти говориш, як ми втрачали тижні,

день замовкає безжальним вітром, ніч забуває де ми,
я ще киваю тобі привіти, ти не побачиш – темно,
що залишається поміж нами? стишена радість й стигми,
я у ці рани щораз пірнаю, та не болить вже – стихло,

де нам тепер відшукати сенсу, може, хоча б, любові?
що говорити, як квіти-сестри, в мене спитають хто я?
небо затягує нас в безодню між простирадла сірі,
ми викидаємо спомин-одяг, голі тепер й красиві.

16.09.23

ми – це пагони відстані
приречені стебла
і досі яскраві квіти
голови притуляємо до братів
за навичками любові
нам ще треба повчитися
залягати під сніг
нам ще треба повчитися
говорити про себе

немає страшнішого осені
що засліплює
жовтогарячим спалахом
наші похилені голови
лишається тільки
себе обкладати надією
із пелюстків ромашки
і намагатись зцілити
закоханими очима

ми – це пагони відстані
що проростають з тиші
діти мовчанням скалічені
говоримо з рибами:
нам би води напитися
і закохати у себе
жоржину або півонію
тільки тоді набудемо щастя
як навчимося любити.

25.09.23