розділене навпіл

І

зійди зі свого тонкостінного серця-гнізда
і заокруглені лиця свої
засвіти
із поглядом моєї праматері вимайни
виточений у надії
витоплений у воску над тім'ям
дитини наляканої

там де твоя голова оніміла й насурмлена
не відкидає тіні
де губи тоншають від кожної згадки про хліб
скільки ти пролетів
скільки ти пролетів
аби стати в моєму вікні
і ліктем сяйливим стукати в шибу
заклеєну навхрест

ІІ

чи не спізнився я бути тобі співцем
і неспівмірну твою любов
проносити всохлими жилами
і прокладати наново завчені колись маршрути
і нарешті давати їм видихи і осмислення

що це у тебе блимнуло сховане під язиком
що ти мені говориш
беззвучно розкривши рота
я іще не розумію
я лише жадібно всотую
твою густокровну мову
вихоплюючи із повітря

а стіни зі світла маєвом перед тобою течуть
стовпи золотого диму виструнчуються від підлоги
і на тобі обличчя моє
і всіх моїх чоловіків
із дугами сколистих брів
очима важкими повними

і всі їх вузлуваті руки
в одній твоїй жилястій руці
і всі їх косматі голови
в одному твоєму кострищі
хто тебе витворив хто знає мене
так прицільно
і над цією смертю запалює і вивищує

я бачу їх знов усіх — торкаюся до правиць
ось наче найперший квіт — студене рида озерце
ось той що зі мною жив
і той що в землі лежить
а цей із тонкої води
проблискує і сміється —

ти нині його збережи
колом своїм заступи
невúписаний він іще
такий ніжносердий піддатливий
готовий одразу мовити — нáскрізно
аж до щему
і брати моє на віру

тривати б йому
і тривати

ІІІ

чи не спізнився я бути
першим йому співцем
і неспівмірну любов
проносити всохлими жилами
і прокладати наново завчені колись маршрути
і слово своє нести розділене навпіл

хто звів цей мур на восковій щоці
глухий непереборний словорозділ —
дорогу обтинання
вигин кóсті такий зажурний

у синім прóжилку прозорого листка
є суть крила метелика блідого:
вже пізня осінь — а ще диха з нього
земля парна

і от цей день самітнього польоту
помежи стін клубистий жмут волосся
і все в мені направду відбулося
живе й німотне

сузір'я крихітні — розливом біля вуст
тремкої мови невпокірні знаки —
тебе у них читаю і виплакую
та чи підпустиш

із циклу "зодіак"

мов іскорка з мигдалистих повік
злітає сніг
чиї я сни побачив?

мов рух завмер і зупинився відлік
і на мені
чия півтінь гаряча

розгойдує траву
розмайні садовить поля
дає ковтками дихання крізь шкіру

витóк виток
лоза якій я вірю
обрамлює камінносрібний лоб

усім моїм невигаслим тривким
несправдженим глухим в самонадії
із ротом міцно стуленим до білого
коли сказати хочеш
а не смієш порушити цей непоборний хід —
на терезах хитання зле і кволе —
бо від любови ти ростеш
любове
і скаженієш як твій дар не приймуть

/

і ждеш відбою в кругликах зіниць
розширених до меж чужих районів

ну що там що там
о якби не він
нехай не він
нехай не з ним сьогодні

/

на видиху нечутно сходить ліс —
далеке бірюзове голосіння
із гілочки злітає сніг
донизу
мов опустилась та човниста лінія
що ділить око — і пускає в сіль
його мрійливу й добру половину

пливи пливи
а я опліч ітиму
бо ясно виджу
і щасливий тим

він од вина заледве порум'янів
хитнувся трохи і у світлі щез
туманна ніч волога грудень ранній —
вважай поезія

як пар тече до вилиць дерев'яних
плечистих тіней золотих воріт —
він щось говорить
він — ожилий камінь
в руках тендітних

з арканом рота кольору герані
з тривожним бісом в кутиках повік
от-от розквітне — рівний і огранений
вже чоловік

а з уст дзвенить ще хлопчик —
тонкостінна його сріблиста стукає душа
у теплій шиї в комірцях застібнутих
в забутих зошитах

цю голову мов клумбу злегка п'яну
на видиху повільному схоплю —
це перший твій нескладений екзамен
мій хлопчику з мутного кришталю

і виходить 
виходить вона
із найтоншого волокна
при собі над собою трима
два сузір'я — ріки і човна

і смішать
і смішать її рот
жовта присмерть забутий акорд
і танцюючі кола
від неї 
розходяться по воді

/

перед вікнами нашого дому
чи не вперше квітує пустир
гнеться лінія терикона над місцем
що буде в пожарі
дай на завтра мені
тонкошиїй бутон відростити
замість темної голови —  
запашний одчинити вівтар

/

голуба
голуба і летка
гостра смужка і хлюпіт стрибка 
чи такої ти ждав
упивася 
волоссям її по весні

і носив її в роті ім'я
маяв маяв та не спізнав
із одірваного рукава сипле квітами

/

гнеться лінія терикона —
то буде надвечір гроза
понад нею розпластаний смог і дими офензиви
і сполохана тепла лелітка
затріпоче на грудях мов знак —
розпанаханий ніжний квазар біля серця пришпилений

/

так виходить 
виходить вона
із найтоншого волокна
при собі над собою трима
два сузір'я — ріки і човна

і смішать
і смішать її рот
жовта присмерть забутий акорд
і танцюючі кола
від неї 
розходяться по воді



[розбираю архіви]

жовтий дим округлився і став лицем
трохи витягнутим
пелюсткових повік темні вигини —
чи це я а чи ти?

жовтий дим у квітчастій сорочці
заклубочений чуб над письмовим столом
два горобчики в молоці
потопилися —
на різдво

ходять кола в щербатому кухлі —
тріпотливе крило на заломленому віражі
нещасливого втоплення смак —
надпивати
іще не прожите

ІІ

а в прочинені двері заходить жиляста ріка
і юрма обступає цей дім — вогнероті колядники
з ними смерть у танку ув обіймах плечем до плеча
я вдивляюся —
ні
хай не буде між ними твоєї

із усього одчаю
з припухлих самітніх очей
із руки що виводить красу непідступного тіла
іменами твоїми колись корабель наречуть
у молочнім озерці легкий і худенький вітрильник

жовтий дим округляється
видимий острів лиця
пелюсткова повіка одхилена — що там? — лампада
потьмяніла звізда і пилок золотавий на пальцях
і смішливий юнак в обладунках
за маскою цапа



із циклу "зодіак"

буває, ляжу і не вірю сам,
як віддаляються у вікнах небеса і нескінченні клаптики озимі,
і комишів стривожені стекляруси тремтять під час обідньої грози,
як срібна змійка виповза на шлях
і ми, її завидівши, біжим, хапаючи свої велосипеди, —
крикливі, довгоногі діти степу
з губами темними,
напнуті, мов пружини.

а ось і вересень, і перші бризки крові
на черевиках
і ліцейській формі з надірваним смугастим рукавом,
а далі — тепла осінь і любов,
дві тіні на кар'єрах при заході.

така беззуба вірність в цій породі,
така безмірна щедрість — нащо, а,
було отак відколювати шмат
від серця й віддавати раз за разом?
не жаль нічого —
смійся і розказуй
свої історії.

а хто там, хто сидить у ближнім колі?
та скільки не вдивляйся — завше так:
один чи два
з руками у вузлах, що звикли копирсатися у слові,
з очима старшими за їх юначий вік,
із гривами чорнавої комети.
залюблений виспівуєш їм — де там!
ніхто не опліч —
так.. неподалік.

за звичкою вкладатись біля вікон:
надніч ти знов дитина, знову сам.
приляжеш — боже, з кого ця краса? — відходить небо в океани жита;
і ти, уже м'який і перелітний, вернув у дім південної грози,
де кров твою ніхто не пересилить —
вона ізнов пекуча і легка, мов змійка із батьківського садка,
біжить, біжить над погорілим світом.

іде зимовий сад до річки рушником,
а там поля, поля — чорнильні переливи.
і відгомін іде, мов хлопчик із вінком
на льодяному тілі.

і тінь густа на нім, 
і молодості гімн;
усе навкруг лежить між сяйвом і прокльоном —
так приступає, тисне землистими грудьми 
крихке, зникоме.

стій, пам'яте, отам, у тамбурах чадних;
гудуть над головою станційні метеори —
який правдивий сон — вагон і ще вагон,
і хто там поміж ними уквітчаний говорить:

"а де твій дім-не-дім? а хочеш, розповім?
ніхто не жде, ніким не заслані постелі".
мій хлопчику, облиш, я вивчив-бо не гірше,
хто хоче увійти, та проминає двері.

вже легко так не пишеться
а втім до тебе лист скидається на птаха
вилискує блакитно-сірим пір'ям

і голубиста ніч
й волосся пряний запах
з прощань та їх похилених обіймів
так ніби вчора бувши проступили

вже легко так не пишеться
аж ні — вчуваю гомонить ще до появи
простий і строгий звук твого ім'я —
на дощовій струні
на льодяній октаві
зелені вíдтіні

як бракне тут мені твоїх історій:
радощі й осмута
розмов повільних смак напівзабутий —
все-все приходить як настане північ

і тоншає в плечі пташина кость
і шириться в кімнаті рух німотний
веду рукою по сторінці — ось ти
немов зійшов між буквами здалось

співуча перша брость твоя — від кого
у кутику мигдалистого ока
зима ще довга
сильний її спротив
і ти при ній сів підібгавши ноги

маленький журавлик на моїй нагрудній кишені —
як твоє побажання щасного довголіття
і я хочу прожити це хочу прожити
щоби нести тобі оберемками мідне проміння
і втішати у смутку
ідучи поряд і трохи позаду
аби видно як вітер милує завіяну сяєвом голову
і спускається сонце по лінії носа
відтіняє твій профіль од стіни надвечір'я
як по-пташиному ти знизуєш лівим плечем
у своїй меланхолійній задумі друже мій

я хочу прожити це хочу прожити
на тисячнім колі бути таким як і вперше
і ще раз почути як ти читаєш під жовтим бутоном собору
улюблений вірш
і як ти смієшся коли витікає з лекторія
зграйка вдоволених майже дорослих дітей
що ти сьогодні приніс їм?
що завтра засвітиш
легко повівши рукою понад очима —
і мушля історії знову одчиниться
я хочу почути
і хочу прожити це

шумлива дорого нічного дощу павутиння
як добре що ви затулили своїми леткими тілами
зіниці і рота мені
і зопалу я не сказав:
“живи тут вербовий живи значно довше за мене!
бо як же колись
я вийду надвір — і журавлик злетить із кишені
назустріч тобі? —
а там тільки осінь
і вогкий листочок у жмені тремтітиме"



/
082024
/

а на схопленому рукаві розверзається пустота.
і твій розтиснутий рот, сестро-везувіє,
сьогодні мовчатиме —
від останнього кола жахної твоєї печаті
до побіжного погляду,
кинутого з-за плеча.

бо лице твоє, сестро, у юрмах дрібне і невидиме,
а вітання твоє — вогкий дим
на молочній ріці.
не тримайся отого беззвучного крику з обидою,
що пісні твої? — шелестом здійняті папірці.

скільки їх не викочуй, не бийся, мов гнотик надірваний,
за окрушину сяйва, остиглу в чужому куті,
чи не бачиш ти, сестро, в екстазі, своєму осліпленні:
він би вже обернувся, якби того сам захотів.

а ти крешеш, безумице, все
до останньої літери
і у парному танці себе поділяєш на дві:
ось ти — перша — до крові вкусила і витерла,
ось ти — другий — розплакався і онімів.

ріка яку так і не виплакав не витруїв
не приструнив
сині долоні дощу обійміть мене обступіть
стане колись людиною із райдужками голубими
у синій долоні любови назбирана жимолость

це ти замилований ангеле
падаєш побіля дверей
це ти моя пам'яте знічена — пролісок у петличці
розписані сорочки
жакети твої габардинові
іменник чоловічого роду вічної однини

рікý що я так і не виплакав
бо сльози усі під коренем
зір якого замало нам — випусти відпусти
ти знаєш відлига скоро — звільняти усе наболене
прийдуть твої невпокори
золочені заспіви

і ось я стою поміж люстер — по тілу вогні та узори
весь у твоє повбирався —
одсвіти урізнобіч
і всі мої голови-свічі танцюють на скельці розталому
якби ти до нас обернувся
сказав би що личить

час її

як заболить і виясниться вся
як стане рівно перед чорним плугом
цієї ночі
стугонить послухай
ячить зі сподів
й беззіркових вікон
і креше іскру над чолом велику
немов метелик втоплений в янтар
вона заходить у найглибші м'язи
і навіть не відкривши рот розказує
свій править суд
й уквітчує вівтар у власнім домі
зла і одміліла
все розтуляє розтуляє вилом
з грудини виступаючи пожаром

як вершники пливуть понад містами
вона вогонь на шахівницю ставить
й себе у латах женить на собі
йде тінь на тінь по золотій каймі
в очах її — гляди ж не прогніви
цю гоноровість гостру і самітню
од вітру затріпоче одяг літній
і зорі вийдуть на хиткий парад
у поле збагровіле бірюзове —
де всесвіт розтривожений і сонний
нарешті відповість на її зови

так діставай з обвуглених шухляд
косматі гриви дорогі убрання
це ти любове кожна як остання
вже приміряєш свій гіркий наряд

і там де янгол серед гри присяде
на власних крил заломлені краї
там рух її і заспіви і влада
і час її

і я прокидаюся без прокидання
засинаю без сну
заїдаю цей викрик не розтуляючи рота
хто ти сидиш побіля моєї долоні
із мокрими більмами смутку
вітражним горінням захóду навколо очей

сестра а чи брат не народжені до і опісля
принадні статури — роз'єднані речення болю
це ми із тобою прописані текстом наскрізним —
нахилені голови

ось ти сидиш і повзе по коліну метелик
де ви тепер заокруглені скибочки сміху
і вихор над лобом що бився угору — посивів
приструнений ліг

це очі мої подібні тепер до твоїх
це схрещені пальці для тебе несуть між вузлами
щасливе завершення кола і
довгої драми
ніколи не пізно еге ж? обійми
обійми

спорідненість крові — ніщо в проживанні зими
набілена плоть до горішньої гілки дереться
а там тільки важить любов
яку виймеш із серця
аби над верхів'ями вільно стояти обом

ким я приходжу до дверей цього березня — одімкни
сніг відійшов —
і на лобі проглянули сколи і звивини
за рівчаком голубої межі щойно вимитим
народження світу

чи стати поодаль і випнути
кістку лиху і тривку
чи розпадатись на стебла в живильнім потоці
і хай він виносить на спині
сяйливій у мороці
мене розібраного на волокна

а ти у цю воду прибудеш виймати мене по нитці
а ти у цю воду на віру і камені упадеш
і не вийде у тебе ні виплисти ні напитися
ти не знаєш мене
ти не знаєш мене

і ким я насправді приходжу
у березень цей — чорні доли
й відколи дві тіні за мною ділять цю кров мов ріку
то кого ти вибереш — несправдженого такого?
звуглíлу мене таку?

/

друже мій де? я не бачу
застить пече ув очах заливає світінням
якого я завжди сахався а потім нуртуюча куля стала занадто велика
і вже не сховатися
тепер я у ній ти у ній ми у ній
рідкі і кипучі тіла
розпаленілий метал
ідеальної форми для обміну
народитися тим ким хотів
оживляти давно відокремлене
знову і знову

де ти мій друже і хто?
невже ця фігура з жаріючою головою
і люстерками слів покладеними під язик —
гляди не поріжся

а хочеш
моя рука стане горном
долоня — човном
дивися — для тебе цей флот оранжевих лілій
зірчастий вінок
замилований геліос у срібнім скафандрі повільно підходить

якщо взяти ще плазми поблизу серця — отак зовсім трохи — у мене її ще багато ще стане

дивись
можна уже розрізнити колір очей і їх форму
і як його рот промовляє нам невідомою мовою
і розмикається абрис

зараз візьму ще — пломіння у ямці побіля губи — в мене є тільки таке — тривожне гаряче латаття

і ось він говорить а ти
втопи це у звільненій пам'яті
допоки не станеться пісня
яку ти на ранок запишеш

/

танцююче олово тіла теж-бо колись захолоне
я буду триматись а втім до тебе
верну все одно
то що ти знаєш про березень і його нерозхитане гроно
поклади мені руку на голову —
я ридатиму за обох

тугі стовпи диму живуть-бо при наших вікнах
туляться важко до стін
видушують лобами шибки
у срібну хатину світла
зменшуся і проникну
ніби у медальйон який завжди зі мною

ніби мені ще не зле за мить до
ковтання заліза
невже когось досі тримаю
за лікоть в своєму умі:
ось вíн так невміло танцює
ось довго й невтішно зализує
руку мов душу свою обгорілу і чулу

усім хто приймає на себе
нашу відкладену смерть —
що ти їм скажеш? куди
поглянеш коли завидніє
біла сутужна ріка повзе по нахиленій шиї
протяті горобчики голосу між берегів

і вперті двожильні над витоком досі стоять
порозтуляли роти із хрипами і голосними
а він такий самий як я — із палаючим тім'ям —
знає усіх поіменно і відчитує з пам'яті

зів'ялої óбрості рано осипаний квіт —
з юначого тіла говорить журливий дорослий
і снить біля нього
моя знову надбана молодість
і починається з нього
ще один довгий політ

прочитай мені вільне падіння води прочитай
скільки гніву було а тепер затуманене мокре вікно
біла книга сорочки
лискучий і довгий виток
на сторінці заломленій

прочитай мені що там — осліпленій
все прочитай:
позамежні стовпи березневої арфи
сльоти що з руки починається — вогку й холодну печать
проговорюй повільно

а ще стільки світіння в землі
ув очах необíйнятих —
і-і-і... так протяжливо гасне як довгий тріскучий сірник
наче видих на імені

жовті лімби цієї весни проминаємо — ми
у краплинистих скельцях:
волосся змокріле і пáльта ніби в срібній кольчузі співучих дієзів води —
неушкоджені вийдемо

сиплеться храмова смальта — і георгій обтрушує сяйво з високих плечей
і рубіни в зіницях мені його ясно дзеркалять
нашепчи мені хто ми на згарищах цих нашепчи
скільки буде пересудів
хто з нас оступиться першим

і у кожного свій чорний лад
і лускате кільце
що обтискує голову править неспокоєм тіла
коливається сонце під шкірою
наче олива
то кого ти пригрів?
у тобі півпрозорому бачу це

прочитай мені все — як ти вмієш —
отак прочитай
зі скрипучою р
від постави гінкої до титли
хай іде кровотоком твій голос
мов ниточка світла
і пече
і означує

Друзі! Завтра читатиму тут 🎙️ у чудовій компанії:

Ігор Мітров
Вікторія Оліщук
Дмитро Вільгоцький
Олексій Долгульов
Андріана Кіндратович
Катерина Дашевець

+ відкритий мікрофон 🎤

📅 Коли: четвер, 27 березня, 19:00
📍 Де: Культ Мотив (Київ, вул. Спаська 36/31)

Щиро запрошую! ☀️

🫙 Збираємо на антени для дронів для підрозділу, де служить поет Василь Духновський.

На банку вже можна кидати, не чекаючи події 🙌 👉
https://send.monobank.ua/jar/92ZBoL4AeQ

кімната гніву

І

кімната гніву замала для одногó затісна
її ліпили для двох? —
так ввійдімо ж удвох

витри мені цю лінію розтину із жовтого лоба —
серединної туги чи смерті
відтінену борозну —
ніхто не винен нікому
ніхто не скалічить нікого

а вода прибуває і гаті в ознобі дають слабину
так живи на пів слова як хочеш
зарано умудрений тьмою
ціла ніч поза мною завихрена і навісна
ціла ніч до відбою

і підпалена плоть її скрапує і б'є попід саме ребро
у нерозкриті ущелини
між прямоходінням і духом
а ти єдиний хто вислухав і прихилив мою голову —
от
і справдилось хто кому друг

ІІ

аж онде кімната розпачу
де немає ні стелі ні стін
і зяють полишені кратери до зір
і прочинених вікон
у будинках поодаль повибивало шибки —
чи ми звикнемо?
чи будемо завтра отак говорити
сидячи один проти одного

а із кімнати розпачу
ніхто мене ще так не виводив
простягши руку велику й холодну —
і я примружений за нею іду

а у кімнати гніву є тисяча входів
і жодного виходу
окрім тієї шпарини зі світлом ліхтарним
що хитає й хитає

то як я дивитимусь завтра у вічі твої землисті й пронизливі?
що можу для тебе? не маючи зовсім нічого
лише її і несу — найчеснішої пісні
незлостиву свою любов

цих паводей першоквітневих
ридання і негідь
іти все іти з мокрим тім'ям
у мокрім пальті
місця у вагонах за формою тіл заздалегідь
означені — вогкою тінню просякнуті

і рвучко стартує
цвітіння велике і строге
забилось у кучер вітрильцем рожевим — залиш

сило що нам над лобами ці кубла закручує
звідкіль твої соки і п'яна розлючена ніжність?

іду так іду розтуляючи місце для зрубу
гуде й хилитає — нічого не видно — осліп!
чиясь парасоля гарує по колу мов бубон
і я навіжений сміюся до нього і схлипую

каштани! каштани!
обмерлий цілую вам шиї
і жилаві руки і чорні вологі чуби
ви всі як один — і я разом усіх би вас виміняв
на усміх того
із ким би себе поріднив