Я далека від боксу, але чутлива до символів та архетипів. І постать Усика сягає саме цього масштабу - він просуває українську ідею на міжнародному рівні краще за всіх наших політичних представників разом узятих. Він дає світові відчути відроджений український архетип, обходячи закостенілу та штучну мову політичних гасел.

Окрема подяка чернігівським музейникам за погодження на цю авантюру з шаблею.

Саме так Україна має промовляти про себе світові: зухвало, красиво, з відчуттям власної гідності!

Друзі, хочу нагадати вам про свій збір. 🌝
Лишилось зібрати 1/4 від суми!

Також за донат від 100 грн. ви можете взяти участь у розіграші книги Лучана Благи "Міоритичний простір" - деталі в пості збору. Не забувайте і про репости, адже саме вони допомагають швидко закривати банки!

Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/5HwZwrCzeJ

Допоможіть закрити збір хорошим людям!

А ми нагадуємо, що в нас є чудовий збір на ремонт корчика, для наших айдарівців

Потребуєм ваших донатів

Реквізити:

Картка: 4441 1111 2982 1025

Банка: https://send.monobank.ua/jar/47tybYpcUF

ЯК СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ УКРАЇНИ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ІДЕОЛОГІЧНЕ

В українському медіапросторі функціонує особливий гігант, який за всіма показниками займає привілейоване місце. Йдеться про Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ). Її діяльність регулюється Законом України «Про суспільні медіа України» і Статутом, затвердженим Кабміном.

Відповідно до Статуту діяльність НСТУ має проводитись на принципах «всебічного, об’єктивного та збалансованого інформування про суспільно значущі події в Україні та за кордоном». Проте реальна редакційна політика Суспільного демонструє дещо інше. Ми на конкретних прикладах покажемо, як контент цього медіагіганта йде врозріз із нормами профільного Закону і Статуту. А це, на нашу думку, підриває українську стійкість в умовах зовнішньої військової агресії.

Ми зосередились передусім на медіаматеріалах з онлайн-платформ НСТУ – сайтах і соціальних медіа, в окремих випадках – на ефірному контенті. Однак навіть ця верхівка айсберга дає достатньо підстав для відповідних висновків.

В рамках наших тематичних пріоритетів дослідили і констатували особливі зусилля НСТУ у справі просування і популяризації ліво-радикальної ідеології. Йдеться про такий політичний напрямок, який прагне радикальних змін у суспільстві для досягнення міфічної рівності та соціальної справедливості насамперед для так званих пригноблених груп. А по факту йдеться про цілеспрямоване створення і просування великої кількості медіаматеріалів, пов’язаних з гендерною повісткою і способом життя осіб з гомосексуальним досвідом, які себе ідентифікують як група ЛГБТ – лесбійки, гомосексуалісти, бісексуали і транссексуали.

«Червоною лінією» стала офіційна і публічна заява Суспільного щодо підтримки політичного руху гомосексуалістів, лесбійок і транссексуалів в Україні, яку вони опублікували 23 червня 2024 року. З цього моменту це стало офіційно задекларованою редакційною політичною позицією на підтримку певної ідеології, яка є ворожою до природного порядку, українських традицій і сімейних цінностей.

Більше про це читайте у матеріалі на сайті.

🗓️ Запрошуємо вас на презентацію книги Роджера Скрутона "Як бути консерватором"!

📖 Роджер Скрутон, всесвітньо відомий філософ і соціальний критик, у своїй книзі «Як бути консерватором» детально аналізує ключові аспекти сучасної політики та культури, закликаючи до повернення до сталих соціальних інститутів і цінностей, які дійсно мають значення.

🤝 Український інститут консервативних досліджень та інновацій спільно з видавництвом «Наш Формат» запрошує вас приєднатися до обговорення ідей автора, досліджуючи їх крізь призму українського досвіду.

📍 Місце зустрічі: Conservative Hall
🕒 Дата: 22 січня, 18:30
📢 Вхід вільний за умови попередньої реєстрації - https://docs.google.com/forms/d/1XLS2ufmNXa7jeCuNyQAHANvJCUYWrskiYrymlEUWYdc/edit.

🤝Приходьте, щоб дізнатися про світогляд справжнього​ консерватора XXI століття!

*Всім присутнім видавництво "Наш Формат" дарує знижку на книги у розмірі 15%.

#УІКДІ #Консерватизм #РоджерСкрутон #ЯкСтатиКонсерватором #ПрезентаціяКниги #Культура #НашФормат

Маю чудові новини, друзі!
Знаю, ви зачекалися, але це того варте - наша перша з @ivanoise розмова вже на Ютубі!🙌

Дивитися за посиланням: https://youtu.be/OzekphfG4vo?si=l9b45e3c5Do0z0Rz

У продовження розмови з Сергієм Івановим про фемінізм. Серед іншого ми торкнулись теми, яка завжди викликає особливо емоційну реакцію, через що я вирішила розкрити її детальніше у тексті.

Ми говорили про сексуальну емансипацію жінок та право на прояв своєї сексуальності, на що деякі чоловіки можуть реагувати неприємними словами чи навіть діями. Коли я говорю про це, мене звинувачують у підтримці концепту віктимної поведінки та вигороджуванні насильника, ніби я покладаю всю відповідальність на жінку, "яка спровокувала". Тому пропоную розібратися.

По-перше, будь-яка дія це вольовий акт і наслідок попередніх суджень людини, а тому чинити злочин чи іншу неприємну дію це завжди відповідальність суб'єкта. Насильник несе повну відповідальність за свої дії. До того ж, механізми вибору жертв це окрема тема, яка стосується індивідуальних характеристик злочинця, а тому навіть хіджаб не врятує жертву, якщо вона є типажем, за яким полює насильник. А тому говорила я не про насильство, а про інші ситуації та непередбачуваність людей у суспільстві.

По-друге, тема самовираження, а особливо сексуального, окрім випадків реального насильства, охоплює більшою мірою наше щоденне побутування в соціумі і труднощів, які можуть виникати на цьому підґрунті. У відео я кілька разів наголошувала на тому, що всі люди різні і ми не можемо передбачити реакцію кожного. А тому, виходячи у соціальний простір, який характеризується сотнями, якщо не тисячами випадкових перетинань з незнайомцями, ми маємо бути готові до будь-чого.

Тригером може стати будь-яка ознака - від статі до зачіски, на що може зреагувати випадкова людина, бо це її затригерило. І ця реакція може нести будь-який характер - один промовчить і скаже про себе, другий крикне щось услід, третій вирішить, що йому дозволено тілесний контакт. І справа не в тому, що людина "спровокувала", а в тому, що суб'єкт дії вирішив, що він діє в межах своєї свободи.

І ось тут ховається диявол. Ми всі погоджуємось з концептом "моя свобода завершується там, де починається свобода іншого". Однак, популярний дискурс не враховує того, що це розширення свободи працює в обидва боки. Якщо ми говоримо про те, що одна група має право виражати себе таким чином, яким вона цього бажає, логічним наслідком буде те, що інша група вважатиме так само. Але для кожної групи засоби самовираження є різними. Для одних це зовнішність, для інших - поведінка. Одні бажатимуть легкого позитивного контакту, інші будуть схильні до насильства. Бо, повторююсь, всі люди різні і розуміння свободи також буде різним. І чим ширшим буде концепт свободи в соціальному плані, тим менше буде простору для нейтральної взаємодії і зростатиме ризик конфліктів.

Уявіть соціум як сукупність бульбашок у хаотичному русі. Кожна бульбашка символізує наш простір індивідуальної свободи. Якщо ці бульбашки мають чітко визначені межі, то ми маємо вільний простір для руху цих бульбашок, в якому випадкові сутички мінімізовані. А тепер уявімо, як деякі бульбашки збільшуються, займаючи більший простір. Яка буде реакція інших бульбашок? Дехто обере зменшитись та усунутись зі спільного простору, але більшість буде прагнути збільшення. І ось кожна бульбашка збільшується, однак їхній хаотичний рух не припиняється. Місця стає все менше, натомість рандомних сутичок стає все більше. Якщо цей процес не зупинити, вільного простору зовсім не залишиться і тоді деякі бульбашки чинитимуть сильніший тиск, через що інші будуть лопатись. Або лопнуть усі відразу.

Продовження.👇

Початок.👆

І говорю я саме з цієї позиції. Не про обмеження свободи, а про її убезпечення, що гарантує існування цього нейтрального спільного простору, яке регламентується суспільними нормами. Якщо ж ми зосереджуємось на тому, що соціальні правила мають гарантувати кожному індивіду чи групі необмежене право на самовираження, то це вестиме до зменшення спільного простору і, як наслідок, буквального лопання гіпертрофованих бульбашок наших свобод. Для мене це, в першу чергу, про безпеку і первинний рівень самозахисту. Ми знаємо, що йти вночі наодинці може бути небезпечно, а тому варто носити газовий балон, скидати маячок рідним чи тримати найгостріший ключ в руках. Але і в "денний" час також мають існувати правила, які убезпечують нас від індивідуальних та соціальних конфліктів.

Я не вірю в утопічну ідею, що можна кожну людину перевиховати і викорінити прагнення до насильства у схильних до цього індивідів, а тому треба створювати такі умови в суспільстві, які визначатимуть межі цієї свободи в межах спільного простору. Кожне самовираження у вигляді певної зовнішності та поведінки має свій контекст. Не просто так в ліволіберальному середовищі виникла ідея safe spaces - просторів для однодумців, де вони можуть почуватися найвільніше. Звісно, вони прагнуть перетворити весь соціальний простір на "безпечний", що є неможливим, але сам концепт того, що є різні рівні самовираження і відповідні умови для цього мені дуже близький.

А тому, підсумовуючи вище написане, теза про те, що рандомний чоловік може вирішити, що має право торкнутися незнайомої жінки, стосується не вигляду жінки, а розуміння індивідуальної свободи, яке прийнято в суспільстві. І якщо адекватні та виховані люди будуть розуміти, що ці межі все-таки існують, деякі "асоціальні елементи" сприйматимуть це як зелене світло для своєї поведінки. І мова ж не лише про вузьку взаємодію чоловіків та жінок сексуалізованого характеру, а загалом про все розмаїття взаємодії людей в суспільстві.

Я за те, аби бути свідомими відносно своєї свободи і небезпеки, яка може чатувати в суспільстві. І це стосується всього. Я не вдягатиму на роботу вечірню сукню з декольте, як і не ходитиму в ній просто так на вулиці. В різних умовах я дозволяю собі різний рівень відвертості у спілкуванні: публічні виступи на платформах інших людей, пости на моїх каналах та особисті розмови мають тим глибше занурення, чим менше людей має доступ до цієї інформації. Саме тому, що моя свобода і самовираження є для мене цінними, я стараюсь оберігати їх від випадкових сутичок без потреби, бо моя свобода легко зустрінеться зі свободою іншого, наслідки чого я передбачити не можу.

Щороку великі словники обирають "слово року", яке найвлучніше характеризує рік, що пройшов. І є одне слово, яким, на мою думку, можна описати останню декаду - це "дисклеймер".

Ми вже звикли до того, що чи не кожний Ютуб-блог часто супроводжується подібними попередженнями, аби раптом нікого не образити чи не викликати агресію. Таке собі "правило хорошого тону", без якого твої слова обов'язково використають проти тебе. Насправді, навіть чіткий дисклеймер не вберігає від цього, але принаймні завжди можна послатися на нього і уникнути зайвих виправдань.

Подібні "реверанси" можна часто зустріти і в текстах, коли автор зобов'язаний присвятити пару речень тому, що він всіх поважає і не бажає когось принизити, що підняту проблему він розглядає з гуманістичних позицій і приймає всі наративи про рівність, справедливість і т.д. Але навіть чітке окреслення контексту, в якому йде обговорення, не береться до уваги і будь-які емоційно підкріплені асоціації відразу викликають негативну реакцію.

Як не дивно, феномен дисклеймеру розквіт саме у часи панування ліволіберальної політики "чутливості" в інформаційній сфері. Сумнозвісний фактчекінг, блокування дописів і цілих акаунтів через "чутливу інформацію", впровадження "антидискримінаційних" підходів у медіа та навіть законів на державному рівні. І все це відбувалось під прапором "свободи слова". Так недовго і до "думкозлочинів" лишалось.

У такому інформаційному паноптикумі довелося винаходити інструменти, які дозволяли більш-менш адекватно говорити свою думку і поширювати практику дисклеймерів почали саме прибічники ліволіберального дискурсу з ідеологічних міркувань. Але з часом це стало своєрідним "пропуском" в інфополе для різноманітних думок, аби, перш, ніж тебе закидають скаргами, хоч хтось би побачив/почув твій контент.

Ця проблема ускладнює публічне (і не тільки) обговорення та заглиблення у тему, створює механізм самоцензури та стримування мисленнєвих процесів. Це буквально заборона на думання, яке бодай трохи виходить за межі визначених рамок "правильності". І це лише підкріплює атомізацію, адже замість спроби почути іншу думку і розібратися в ній, нас призвичаїли відразу фіксуватись на "чутливих" аспектах, через які контент стає однозначно негативним. Альтернативної думки не існує, лише правильна і неправильна.

Зараз ми власними очима спостерігаємо, як медіа-монополісти оголосили про згортання політики "чутливого контенту" з початком президенства Трампа. Однак, люди вже звикли до такого сприйняття інформації, а тому зміни в полі горизонтальних інформаційних зв'язків за інерцією будуть продовжувати практику дисклеймерів ще деякий час. Як і з впровадженими законами та політиками доведеться помучитись. Та це не страшно, почекаємо.

Друзі, долучіться до збору донатом і репостом!

Реакція на припинення грантових програм від США чітко і яскраво підсвітила вже давно очевидну проблему - несамостійність як української держави, яка безкінечно проводила "реформи" на вимогу грантодавців, так і значної частини "громадянського суспільства", до яких входять "незалежні" медіа та чисельні ГО, через які насаджувався ліволіберальний дискурс.

Велика частина культурних проектів так само підписалась на роль міньйона демпартії, а тому розвиток українського контенту за останні роки, чим ми так пишаємося, набув одноманітності: найвідоміші канали, блоги, подкасти тощо обов'язково, залежно від своєї специфіки, мали містити позитивні наративи про фемінізм, ЛГБТ, екологію в її лівацькому трактуванні, мультикульутралізм. А тому весь цей "розвиток" великою мірою несе лише кількісний характер. Частина проектів перейшла на самозабезпечення через систему спонсорства, але саме гранти відігравали визначну роль у тому, аби ці проекти з'явились і набрали популярності.

Багато хто справедливо переймається темою ветеранів та інших соціально захищених груп, добробут яких геть не входить у пріоритети держави. Але як зауважує частина коментаторів, подібні ініціативи мають усі шанси продовжувати отримувати фінансування, бо це конкретна робота з конкретною проблемою.

Але зосередьмося на тому, що маємо сьогодні. Майже на третю річницю повномасштабного вторгнення ми найдужче відчуваємо свою слабкість і залежність. Ветеранські та соціальні програми - це в першу чергу потреба нашого суспільства (як і підвищення обороноздатності). Відсутність іноземної допомоги ще гостріше поставить питання того, куди йдуть податки і чим займаються профільні державні відомства. А медійний та культурний сегмент вийде у поле вільного ринку та конкуренції - цей факт частково допоможе відділити кукіль від пшениці, тобто визначити грамотно організовані самоокупні бізнес-проекти та дійсно ідейні платформи від тих, хто просто "освоював гроші".

Такий собі етап "сепарації від батьків". Болючий, місцями страшний, тривожний, але необхідний для дорослішання. Але замість спокійного прийняття цього логічного розвитку подій, велика кількість українців б'є тривогу і звинувачує "батьків", що ті покинули розгодоване 33-річне дитинча на призволяще.

Пам'ятаєте, як з 2022 року великі світові бренди одягу закрили свої магазини? Певний час була пустка, але вона швидко заповнилась українськими брендами. Тепер на банерах на вулиці і в метро рекламуються наші бренди, а дівчата хизуються покупками в брендованих пакетах, ніби це обновка від Lacoste. Українські бренди стали модними і повернення Zara та H&M було сприйнято доволі холодно.

Подібне може статися і в громадській сфері. Відсутність іноземного фінансування вимагатиме тіснішої співпраці громадсього сектору з бізнесом, а це створить конкретні вимоги для держави, яка або включається і допомагає, або не заважає. Це формування відповідальності за власні проблеми та добробут, зародження республіки на противагу постсовковому грантово-корупційному бюрократизму. Так само можна говорити і про розвиток культури, який відбуватиметься через інститут меценацтва (завдяки якому українська культура другої половини ХІХ-початку ХХ ст. і розвивалась!). Звісно, приклад Пінчука наводить на погані думки, але присутність інших меценатів в дискурсі значно його послабила б.

Загалом, мені просто хотілося поділитися своїми думками і вивести цю тему в інше русло, у позитивне і творче. Звісно, у найближчій перспективі це може спричинити нові проблеми, але стратегічно і з точки зору державотворення (бо це непорозуміння державою не назвеш) для мене однозначно велика перевага. І не тому, що велика кількість грантожерів випаде з дискурсу, а тому, що це може стати однією з цеглин до нашої трансформації. Тому для мене всі, хто сльозливо бідкається на цю ситуацію, просто не бажають досягати державної зрілості.

Навздогін завершальні роздуми на цю тему, бо дійсно фундаментальні речі піднялися на поверхню. Частина суспільства, яка щиро переживає через скасування фінансування, пишуть, що їхні опоненти так зачепилися за лівацтво і фемінізм, що не бачать того, що завдяки цим грантам трималась наша економіка та інфраструктура. Що ми, такі бездушні та необізнані, маємо бути щиро вдячні американському народу за його альтруїзм. По-перше, хто сказав, що ми не вдячні? По-друге, всі ми тут чудово розуміємо, що грантова система це лише інструмент поширення американського впливу під проводом демократів-глобалістів. Як бачимо, цей проект терпить невдачу.

Але мене турбує інше. Цими наративами про критичну допомогу та вдячність американському народу нормалізується наш абсолютно залежний стан. Як так, нам тепер доведеться виживати самостійно? Але ж не доведеться. Бо, представники Трампа зауважили, що допомога у життєво необхідних сферах не припиниться (про що я теж згадувала у минулому дописі), а аудит буде проводитись стосовно соціокультурних програм, отого самого лівацтва і фемінізму.

Когорта прибічників спонсорованої демократії стверджують, що бути на утриманні - ок і наводять чисельні приклади допомоги. Окей, а чому ви не згадуєте те, як допомагає український бізнес та активна частина суспільства, яка об'єдналась поза грантів? Чи це не вписується в образ нужденної жертви для нового гранту? Генератори, старлінки, збори на зброю та військову техніку, забезпечення підрозділів та фінансування патронатних служб, допомога цивільним постраждалим тощо з боку самих же українців тут і за кордоном - все це лишається в тіні, бо люди та компанії роблять це щиро, як свій обов'язок, а не для звіту про успішно освоєні кошти. Так і має бути, бо саме таким є громадянське суспільство - кожний на своєму місці робить свою справу. Але для вас чомусь нормою є той факт, що український бізнес, суспільство та держапарат мають бути на утриманні у Заходу, поки наші чиновники успішно купують закордонні вілли, нові автівки, вкладають в крипту та безтурботно відпочивають на люксових курортах?

Звісно, ви скажете, що іноземна, зокрема американська, допомога, в рази більша, ніж здатність до забезпечення всередині країни. Я погоджуюсь, але чи не привід це для вирішення проблем? Скільки бізнесів провели релокацію за кордон через податковий і силовий тиск? Скільки бізнесів закрилось? Скільки коштів витрачається підприємцями для відкатів, аби мати можливість далі працювати в Україні? Куди йдуть зібрані податки? Чому немає гнучких умов для ведення соціально відповідального бізнесу? Чому не скорочується кількість чиновників? Чому продовжують фінансуватись адміністрації окупованих міст? Чому ускладнюється відкриття військових підприємтсв? Чому ми не переходимо зі статусу недієздатного жебрака у статус перспективного партнера? І ще безліч "чому?" буде виникати, на які нам доведеться шукати відповіді.

Але далеко не всі хочуть це робити. Бо це треба визнати і свої помилки, а не ховатися за чужими грошима і грати глибоко стурбовану людину. Якими є ваші цінності? Вони дійсно ваші чи ви просто перейняли їх у тих, хто вам заплатив? Як ці цінності допоможуть нам у кризові часи і у побудові нової держави? Чи держави не буде, а ми знову повернемось у колоніальний статус сировинного придатку? Але цього разу "демократично", за "власною волею"? Бо говорити про незалежну та суб'єктну державу дуже класно, але от творити її якось і не дуже хочеться, виходить. Бо важко це все.

Як бачите, тема дуже глибока і складна, навіть у серії постів складно розкрити її належним чином, бо кожний з нас має про це задуматись. Але я дуже сподіваюсь, що моя думка чітка і зрозуміла: питання скорочення грантового фінансування (цілком очікуване, еге ж?) вимагає від нас тверезо подивитись на своє становище і прийняти відповідні рішення для того, аби уникнути труднощів чи вирішити ті, що вже з'явились. І це ж тільки початок. Тому ситуація з грантами це спроба поговорити про дійсно важливе і зробити правильні висновки, якщо ми таки не бажаємо почату нову сторінку своєї історії з неоколоніалізму.

Друзі, потрібно долучитися до важливого збору донатом та репостом!👇

А ми нагадуєм донатити на Айдар!

Все ще потребуємо ваших донатів на ремонт машини для наших Захисників з 4-ї роти Айдару

Загальна сума 150к

Реквізити:

Картка: 4441 1111 2982 1025

Банка: https://send.monobank.ua/jar/47tybYpcUF

Сьогодні довго розмовляв з бійцем зі свого дивізіону у якого хворіє брат, це суттєво впливає на його стан і ефективність в роботі. Друзі, якщо можете відгукніться потроху, щоб як можно швидше придбати кисневий аппарат.

Треба терміново допомогти придбати апарат для подачі кисню. Брат бійця артилериста після операцій не може добре дихати. Всі гроші витратили на поточне лікування - 5500 грн/доба
Треба допомогти

https://techno-med.com.ua/ua/kislorodnyj-kontsentrator-biomed-jay-5aw.html

🎯Ціль: 22 220.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7TdYPgJqoB

💳Номер картки банки
4441 1111 2132 3749