— синдроми і століття // апічатпонг віраситакун (2006)
із все більшим зануренням у стрічки тайського генія, все більш для мене зрозумілим стає його сила і актуальність як автора саме сучасності. зараз і тільки зараз найгостріше сприймаються фільми, в яких люди чимось зайняті, про щось спілкуються, щось шукають, а навколо них шелест листя і трави, шепіт міста чи села, де присутність природи є невід'ємною складовою буття героїв, які рухаються у сторону неосяжної її сили.
у часи, коли тривожного, індустріального, неживого шуму стало так багато, коли час настільки швидкоплинний, а активність його спонукання до дії настільки сильна, що збиває з ніг майже кожного, коли увага мілка та роздроблена, події навколо гучні і страшні, то фільми, здавалося б, далекого для нашого глядача тайського режисера, можуть стати тими самими моментами жаданої медитації на єднання часу, уваги та спокою.
метод Апічатпонга Віраситакуна слідує ідеї буддизму, але з відвертим розумінням недосяжності нірвани кожного з нас, тому він просто споглядає за тим як долі його героїв рухаються колом життя та смерті, де постулати Будди вплітаються у буденність і перетворюють зображуване життя на сповільнений шлях, складений із зустрічей, мудрих символів та любові. "пам'ять", "дядечко бунмі", "синдроми і століття" та інші стрічки режисера - це акти особистої рефлексії автора та сублімація його досвіду, всі вони про зустріч, про людей, про гуманізм.
"синдроми і століття" - це лист у минуле, де у декораціях лікарень розгортається історія, яка стане початком для самого режисера, історія кохання його батьків, що були лікарями. Віраситакун шукає буденний спокій у селі і місті, у ритмі гімнастичного танцю на площі і фольклорної пісні співака-аматора. це кіно дуальності, певного протистояння, де точкою дотику є орхідея на подвір'ї тієї самої лікарні, рідкісної та божественної, але "чиє коріння потворне, зовні воно безформне - людям це не дуже подобається" - такою і є природа нашого світу, природою нас самих.
#нотатка
із все більшим зануренням у стрічки тайського генія, все більш для мене зрозумілим стає його сила і актуальність як автора саме сучасності. зараз і тільки зараз найгостріше сприймаються фільми, в яких люди чимось зайняті, про щось спілкуються, щось шукають, а навколо них шелест листя і трави, шепіт міста чи села, де присутність природи є невід'ємною складовою буття героїв, які рухаються у сторону неосяжної її сили.
у часи, коли тривожного, індустріального, неживого шуму стало так багато, коли час настільки швидкоплинний, а активність його спонукання до дії настільки сильна, що збиває з ніг майже кожного, коли увага мілка та роздроблена, події навколо гучні і страшні, то фільми, здавалося б, далекого для нашого глядача тайського режисера, можуть стати тими самими моментами жаданої медитації на єднання часу, уваги та спокою.
метод Апічатпонга Віраситакуна слідує ідеї буддизму, але з відвертим розумінням недосяжності нірвани кожного з нас, тому він просто споглядає за тим як долі його героїв рухаються колом життя та смерті, де постулати Будди вплітаються у буденність і перетворюють зображуване життя на сповільнений шлях, складений із зустрічей, мудрих символів та любові. "пам'ять", "дядечко бунмі", "синдроми і століття" та інші стрічки режисера - це акти особистої рефлексії автора та сублімація його досвіду, всі вони про зустріч, про людей, про гуманізм.
"синдроми і століття" - це лист у минуле, де у декораціях лікарень розгортається історія, яка стане початком для самого режисера, історія кохання його батьків, що були лікарями. Віраситакун шукає буденний спокій у селі і місті, у ритмі гімнастичного танцю на площі і фольклорної пісні співака-аматора. це кіно дуальності, певного протистояння, де точкою дотику є орхідея на подвір'ї тієї самої лікарні, рідкісної та божественної, але "чиє коріння потворне, зовні воно безформне - людям це не дуже подобається" - такою і є природа нашого світу, природою нас самих.
#нотатка
group-telegram.com/cinematographiee/1039
Create:
Last Update:
Last Update:
— синдроми і століття // апічатпонг віраситакун (2006)
із все більшим зануренням у стрічки тайського генія, все більш для мене зрозумілим стає його сила і актуальність як автора саме сучасності. зараз і тільки зараз найгостріше сприймаються фільми, в яких люди чимось зайняті, про щось спілкуються, щось шукають, а навколо них шелест листя і трави, шепіт міста чи села, де присутність природи є невід'ємною складовою буття героїв, які рухаються у сторону неосяжної її сили.
у часи, коли тривожного, індустріального, неживого шуму стало так багато, коли час настільки швидкоплинний, а активність його спонукання до дії настільки сильна, що збиває з ніг майже кожного, коли увага мілка та роздроблена, події навколо гучні і страшні, то фільми, здавалося б, далекого для нашого глядача тайського режисера, можуть стати тими самими моментами жаданої медитації на єднання часу, уваги та спокою.
метод Апічатпонга Віраситакуна слідує ідеї буддизму, але з відвертим розумінням недосяжності нірвани кожного з нас, тому він просто споглядає за тим як долі його героїв рухаються колом життя та смерті, де постулати Будди вплітаються у буденність і перетворюють зображуване життя на сповільнений шлях, складений із зустрічей, мудрих символів та любові. "пам'ять", "дядечко бунмі", "синдроми і століття" та інші стрічки режисера - це акти особистої рефлексії автора та сублімація його досвіду, всі вони про зустріч, про людей, про гуманізм.
"синдроми і століття" - це лист у минуле, де у декораціях лікарень розгортається історія, яка стане початком для самого режисера, історія кохання його батьків, що були лікарями. Віраситакун шукає буденний спокій у селі і місті, у ритмі гімнастичного танцю на площі і фольклорної пісні співака-аматора. це кіно дуальності, певного протистояння, де точкою дотику є орхідея на подвір'ї тієї самої лікарні, рідкісної та божественної, але "чиє коріння потворне, зовні воно безформне - людям це не дуже подобається" - такою і є природа нашого світу, природою нас самих.
#нотатка
із все більшим зануренням у стрічки тайського генія, все більш для мене зрозумілим стає його сила і актуальність як автора саме сучасності. зараз і тільки зараз найгостріше сприймаються фільми, в яких люди чимось зайняті, про щось спілкуються, щось шукають, а навколо них шелест листя і трави, шепіт міста чи села, де присутність природи є невід'ємною складовою буття героїв, які рухаються у сторону неосяжної її сили.
у часи, коли тривожного, індустріального, неживого шуму стало так багато, коли час настільки швидкоплинний, а активність його спонукання до дії настільки сильна, що збиває з ніг майже кожного, коли увага мілка та роздроблена, події навколо гучні і страшні, то фільми, здавалося б, далекого для нашого глядача тайського режисера, можуть стати тими самими моментами жаданої медитації на єднання часу, уваги та спокою.
метод Апічатпонга Віраситакуна слідує ідеї буддизму, але з відвертим розумінням недосяжності нірвани кожного з нас, тому він просто споглядає за тим як долі його героїв рухаються колом життя та смерті, де постулати Будди вплітаються у буденність і перетворюють зображуване життя на сповільнений шлях, складений із зустрічей, мудрих символів та любові. "пам'ять", "дядечко бунмі", "синдроми і століття" та інші стрічки режисера - це акти особистої рефлексії автора та сублімація його досвіду, всі вони про зустріч, про людей, про гуманізм.
"синдроми і століття" - це лист у минуле, де у декораціях лікарень розгортається історія, яка стане початком для самого режисера, історія кохання його батьків, що були лікарями. Віраситакун шукає буденний спокій у селі і місті, у ритмі гімнастичного танцю на площі і фольклорної пісні співака-аматора. це кіно дуальності, певного протистояння, де точкою дотику є орхідея на подвір'ї тієї самої лікарні, рідкісної та божественної, але "чиє коріння потворне, зовні воно безформне - людям це не дуже подобається" - такою і є природа нашого світу, природою нас самих.
#нотатка
BY синематографі.
Share with your friend now:
group-telegram.com/cinematographiee/1039