tick, tick… BOOM! (2021)
dir. by Lin-Manuel Miranda

Джонатан Ларсон помер у день першого публічного показу свого рок-мюзиклу “Rent“, який потім 12 років поспіль буде хітом на Бродвеї і принесе автору посмертні Пулітцерівську премію та Тоні. І щось магічне є в тому, наскільки добре у Гарфілда вийшло передати енергію Ларсона, його талант та майже маніакальну відданість власній справі. Він відродив творця та дав йому новий виток визнання.

Наближаючись до своїх 30-ти, композитор відчуває безперервне тікання його годинника, яке з часом лише прискорюється — він все ще і близько не досяг того, що змогли його кумири у молодшому віці. При цьому він усвідомлює, що в розпал епідемії сніду годинники багатьох його друзів йдуть набагато швидше.

"Why should we try to be our best if we can just get by and still gain?", "пиши про те, що дійсно знаєш" та навіть якщо всі люди у залі — твої друзі, то ти вже багато чого досяг!

2001: A Space Odyssey, dir. by Stanley Kubrick

Я подивилася цей фільм вперше — і пізніше, ніж мої батьки подивилися «Дюну». Тиждень не могла скласти свої враження в слова, бо перебувала під сильним емоційним впливом (звучить драматично, але це правда).

Найбільше вразило те, наскільки знайомим цей фільм здається під час перегляду. Меблі, сцени виходу у відкритий космос, зачіски, рухи космічних кораблів тощо стали частиною колективного несвідомого й залишили відбиток на всіх наступних спробах перенести фантастику в мистецтво.

Класична музика знову з’явилася в моєму плейлісті, бо в «2001» вона є інструментом входу у справжній божественний транс. І так, тепер я вірю в теорію змови про те, що Кубрик зняв висадку на Місяць. Як він міг створити таке кіно до перших реальних кадрів людини з Місяця? От і ви мені поясніть :)

Магнус також був під враженням

Шрек. Симфонія жаху

обожнюю вражатись тому, як те, що я люблю, поєднане: ще нещодавно я, запитувавши про улюблені хорори, назвала The Hereditary by Ari Aster як власного фаворита. щойно довідалась, що одним з основних джерел натхнення для створення даної роботи послугувала стрічка The Cook, The Thief, His Wife & Her Lover іншого генія Пітера Ґрінуея.

до речі, за кілька днів, 1 лютого, в київській «Я Галерея» відбудеться моя лекція, присвячена цьому фільму та режисеру — дуже кличу вас!

Instinct (2019), dir. by Halina Reijn

Режисерський дебют від тієї самої, яка зняла нашумівшу “Babygirl”. На перегляд мене надихнула Ніколь Кідман, яка у цьому інтервʼю зізнається, що захотіла попрацювати з Рейн, бо була в захваті від “Інстинкту”.

Рейтинги вас будуть переконувати в зворотньому, але цей фільм - те контроверсійне мʼясо, яке змусить вас сумніватися в тому, що ви бачите і в що вірите. Під час перегляду і після. “Babygirl” на цьому фоні - більш масові квіточки, щоб не сильно шокувати аудиторію.

Kudos Каріс ван Гутен, яка зіграла головну героїню, кримінальну психологиню, що закохується в свого пацієнта і колишнього насильника. Вона зробила її такою складною і багатошаровою. Ну і Галіні звісно, яка так круто зняла свою бесті Каріс: їх дружбі вже майже 30 років, у 2013 дівчата випустили книгу на честь своєї дружби Anti Glamour, у 2015 вони запустили свій продакшн.

А ще мене вразило, що через релігійні переконання своїх батьків, перші 10 років свого життя Галіна Рейн не знала про кіно, але дуже хотіла грати. Тому батько побудував для неї домашній амфітеатр своїми руками. If he wanted, he would 💅

Агресивний пост болі і відчаю.

Пройшло вже три тижні як я намагаюсь дістати скрінер нового фільма Мстислава Чернова. Я написала вісім листів Санденсівським піарникам, я підключила особисту менеджерку Мстислава, й особисто сам Мстислав знає наскільки я всіх заїбала і попросив надати мені скрінер, бо сам дійсно не може бо зайнятий більше за нас всіх.

Скрінера, як ви можете здогадатись, я так і не отримала. Але щойно майже отримала серцевий напад побачивши рецензію яка вийшла на одному відомому ліберальному російському медіа.

Ще раз: російське медіа опублікувало цю рецензію на документальний фільм про війну в Україні раніше ніж українське медіа.

Справа не лише в тому що я дуже хочу подивитись це кіно. І навіть не в тому що я буквально вирішила присвятити свою академічну освіту вивченню документального українського кіно, це нікого не хвилює. Для мене це битва принципова, адже в цій ситуації показово кристалізуються ставлення до української (кіно)преси закордоном.

Ми багато говоримо про дискримінацію членів української кіноіндустрії, але ніхто не говорить про те скільки, вибачте, хуйні ми з моїми колегами українськими кінокритиками і кінокритикинями вимушені ковтати від міжнародної індустрії. Не буду сильно заглиблюватись, бо на жаль я можу написати тезіс на цю тему, але якщо узагальнити, то це: незмінне ставлення до України як до обмеженої провінції, в найкращому випадку, під чим приховується щире здивування що в нашій країні є інтернет і кінопрокат і ми ще чогось там воліємо хотіти, інтерв’ю скрінери якусь комунікацію прозору хочемо. Ух ти, а ви хто такі блять взагалі, українська кінопреса, ви звідки повилазили — постійно висить в повітрі.

Це реальність в якій українцям дадуть 0 місць на круглому столі з Кроненбергом в Каннах, а росіянам 3 (моя реальна ситуація з останньої едиції). Тобто це реальність в якій російські критики мають легкий доступ до дуже багатьох речей, в той час як нам ці двері навіть і не відкривали. А ще відкрию секрет. Велику частку скрінерів доків про нашу війну я змогла дістати тільки через європейських колег.
Ще раз: українській кінокритикині не дають подивитись фільм про війну в Україні. Utterly surreal experience.

Раніше я думала я пишу хуйово. Потім я думала що у мене недостатньо велика циркуляція в медіа. Ні, це їбуча дискримінація яка не лікується ані якістю ані популярністю, на перевеликий жаль і я вже точно можу сказати що я це перевірила. І я не знаю яка реальність гірша, там де у росіян є гроші на акредитацію на Санденс чи та реальність де росіянам знову дали скрінер коли мій мейл був проігнорований.

Дуже і дуже сильно заїбало, мене це ображає до глибини душі і я правда не знаю що з цим робити.

російські кінокритики отримують акредитацію на Санденс, фото в кольорі, 2024 рік

Red Rooms (2023)
dir. by Pascal Plante

1-30 хвилини — антилопа обережно підходить до водойми, вона очевидно знає, що її може очікувати небезпека, поки стрємається
30-90 хвилини — усе занадто просто, пʼє водичку, їсть травичку, відпочиває — навіть засумувала та трохи розслабилась
останні півгодини — упс, крокодил увесь цей час був в хащах біля неї, він вгризається їй в шию та не залишає шансів

скоріш за все, основний посил фільму — критика тру-крайму та його фанатів, які роблять із вбивств розвагу, а зі злочинців — знаменитостей. і зроблено це дійсно добре. якогось фізичного насильства у фільмі 0 — проте є пару сцен, які мені тепер не вдасться забути ніколи. мені здається, це як з uncanny valley ефектом: коли поведінка людини потрапляє у невелике заглиблення десь між «прийнятною» та «очевидно неприйнятною» — це чомусь дуже моторошно..

дуже сильний фільм, він ще раз показав, яка тонка межа може бути між милосердям та жорстокістю, зацікавленістю та одержимістю, неторопливим трилером та йобаной кріпотой