​​Моє вперше: книжка викликає жах і відразу, але я змушую себе її дочитати, адже боюся, що недочитана буде мене переслідувати через ефект Зейґарнік.

Я не з тих, хто вважає, що культурний продукт має повністю позбавляти злочинців голосу; дехто примудряється створити з їхніх голосів такі важливі документи, як фільм Intercepted. Флора Шрайбер ніби теж мала благородну мету: показати, як вчасно поставлений психіатричний діагноз міг попередити страшний поворот у біографії поважного шевця і батька сімох дітей Джо Каллінґера. Каллінґер, якого близькі вважали лише помірно ексцентричним, одного дня усвідомлює, що його майстерність як шевця — це божествений дар, адже створюючи ортопедичне взуття, він вилікує всі хвороби людства. Під час одного з видінь він бачить, ahem, золотий дощ із шнурків, а свої хілерські експерименти планує почати зі створення взуття для хом’ячків, — але не смійтеся. Якщо людство (і хом’ячки) не хочуть бути врятованими, то їм же гірше.

Шрайбер проводить 400-сторінкову екскурсію психотичним світом Джо, і тут згадуються слова іншого, прости господи, поціновувача черевичків — радянського серійного вбивці Сливка, який просив слідство, щоб його «фільми» не показували без необхідності людям, бо це занадто страшно. Каллінґер був би занадто страшним, навіть якби він просто втілював власні вбивчі фантазії, але він до того ж втягнув у них сина-підлітка — і разом із ним вбив іншого свого сина. Чи потрібно розбиратися в таких випадках і поширювати знахідки? Для превенції — звісно. Виборювання письменницею лікування для Каллінґера, — теж хороша справа. Але важко позбутися відчуття, що Каллінґер зміг втягнути у свій світ ще одну людину — власне, письменницю Флору Шрайбер. Мабуть, у 80-х видавці були більш розслаблені в плані питань етики, але, бляха, Шрайбер настільки зливається з дегуманізуючою POV свого героя, що навіть засвоює його лексику — наприклад, називає жіночі геніталії «hairy deltas» поза прямими цитатами, ніби це якийсь прийнятний ярлик. В кінці книги вона публікує лист від Джо, який дякує їй за активізм. Він пише, що Флора стала для нього материнською фігурою, і підписується: «твій син Джо». There’s creepy, and then there’s this. Чула, що свого часу в критиків було багато питань до бестселеру Шрайбер про «Сибіл», жінку «з шістнадцятьма особистостями», і маю тепер бажання дізнатися детальніше. (Та ні, насправді не маю. Пані Зейґарнік, ваш вихід!)

​​Мало не пропустила новину про те, що на папському євробаченні переміг американець, але в мене поважна причина: я була занурена в елітніший католицький контент — про локальні культи. Не знаю, що мене вразило більше: той факт, що за дивним співпадінням я дочитала цю книжку рівно на річницю першого явлення Фатімської Божої матері (13 травня) — чи те, що я ось погуглила фото головної ініціаторки її культу, Лусії Сантуш (яку називали «настільки незугарною дівчинкою, що фізіогномісти запідозрили б у ній щось збочене»), і на Etsy неіронічно продають її yassified портрети…

У Sorrowful Mysteries Стівен Герріґен переказує відому історію дітей-духовидців з Фатіми й накладає на неї історію власного розчарування в релігії. Пророцтво Фатімської Божої матері нібито безпосередньо пов’язане з нашим сьогоденням, але мені були цікавіші рефлексії автора про те, яку специфічну уяву виховують католицькі інституції в своїх юних підопічних. Наприклад, викладачки-монахині так описували дітям вічність: уявіть собі велетенську золоту кулю, повз яку раз на десять тисяч років пролітає голуб, зачіпаючи її крилом. Коли куля повністю зітреться від цих доторків, це буде лише початком вічності — і весь цей час ви, малята, проведете в агонії, якщо грішитимете. (Паралельно в тій самій школі сором’язливі священники намагалися проводити уроки статевого виховання, які полягали в тому, що хлопців переконували: «голі жінки НЕ красиві».)

Недавно якраз прочитала статтю про «першого святого-мілленіала», ґіка Карло, який помер у 15-річному віці в 2006-му, і якого мали канонізувати минулого місяця (не встигли через відомі події в Ватикані). Журналістка гарно сформулювала: «Тинейджер може легко прийняти той факт, що з мільярдів людей на планеті Діва Марія обрала саме його. Кожні кілька місяців підліток робить щось, що ще недавно було для нього неможливим. Він живе в світі, де можливо все». Але ось приклад автора «Скорботних таємниць»: у підлітковому віці Герріґен був настільки причавлений погрозами й заборонами вихователів, що його батьки навіть звернулися до психолога — вони боялися, що він скоїть самогубство, а він просто не знав, як поводитися в світі, де нічого веселого робити не дозволено, а те, що дозволене — не веселе. Яка цікава прірва між дітьми, які по-різному прагнули бути святими — чи святошами.

​​Інстаграм постійно підсовує рилзи з кліпами нульових, підписані в стилі «20 років тому вона записала цей бенґер, але ви її проігнорували» чи «вони випустили цей блискучий синґл і зникли назавжди», і там постійно якісь непорозуміння типу Ешлі Сімпсон чи Келлі Озборн або бойзбенди третього ешелону. І такі нарізки вічно викликають якесь неприємне відчуття — не пов’язане з тим, що це engagement farming (і навіть з тим, що він змушує мене почуватися старою). Цей роман допоміг сформулювати, чим саме вони дратують.

Зазвичай мені спочатку потрапляє в поле зору якась книжка, а потім я починаю дізнаватися про позицію автора; з Харі Кунзру вийшло навпаки — спочатку побачила, що він наш/свій, а потім знайшла в нього книжку, яка мене зацікавила. У White Tears двоє білих хлопців засновують музичну студію, яка спеціалізується на автентичному саунді — використовуючи «безхозні» семпли, вони нарулюють музикантам ретро-звук. Від клієнтів нема відбою, але на заваді бізнесу стає дивна обсесія: блюзова пісня невідомого виконавця, яку юнаки розчули на випадковому записі міського звукового ландшафту. Один із них перестає цікавитися всім, крім загадкової пісні, і готовий на будь-який ризик, щоб дістати платівку з оригінальним записом і почути, що на другій стороні.

Непогана хонтологічна історія про апропріацію — як і більшість книжок про «прокляті» культурні артефакти, в третьому акті вона перетворюється на галюцинаторне болото, але тут цей хід цілком виправданий. А щодо зірок, яких хтось там підвів чи недооцінив: можливо, ті рилзи викликають таку відразу, бо їхній «альтернативний» канон непо-діток і one hit wonders не відрізнити від існуючого — їхнє «ах, як усе могло повернутися» насправді дає зрозуміти, що все було б так само в усіх можливих світах. Бо для того, щоб побудувати дійсно інший канон, треба згадати не тільки тих, кого кинув лейбл, чи тих, хто в 27 років помер від передозування, але й тих, кого індустрія просто б до себе не підпустила, кого бідність зруйнувала раніше, ніж слава. І це буде дуже лячний хіт-парад привидів.

​​Що я читаю зараз, або Книжки, за які не варто братися з квадратною після трьох безсонних ночей головою

Angel in the Forest: A Fairy Tale of Two Utopias (1945). З опису може здатися, що це дослідження двох утопічних комун XIX століття, але в реальності це скоріше велика поема в прозі за мотивами їхньої історії. Спочатку я сприймала стиль Марґерит Янґ як дивну графоманію, але на фразах «He was grass and fire and homely as an old shoe» і «God will take them up into His arms like infants puking» нашу милу, ніжну Марину Гекторівну ПРИБИЛО (в хорошому сенсі). Dalkey Archive Press постійно перевидає цікаві експериментальні твори, але такий спекулятивний нонфікшн все одно здивував.
Чому не варто братися зараз: вас захитає від найпримітнішої ознаки стилю Янґ — гіпнотичних перелічень, де королі, капуста й абстрактні поняття водять хороводи, puny moths, Greek freedom, new clothes, luxury, public education, Catholic priests, whisky drinkers, secret ballots, Thomas Jefferson, gamblers, suffrage, confusion of immensity, baby owls.

In Transit: An Heroi-Cyclic Novel (1969). Мені було соромно, що я знаю Бріджид Брофі лише по одному роману — роману з Айріс Мердок! — і смішній книжці, в якій вона хуєсосить п’ятдесят знаменитих англійських творів. Знайомство з її художнім доробком я розпочала брутально, бо In Transit — це експериментальний роман про дезінтеграцію мови (зараз, завдяки різним там Евенсонам, це не сильно дивує, але в 60-х, думаю, було потужно). По суті, роман складається з суцільних обмовок і каламбурів, і частково зі стьобу над «Уліссом»: на відміну від його непосидючого героя, героїня Брофі вирішує залишитися там, де є — в транзитній зоні аеропорту, не прямуючи до точки Б і не повертаючись у точку А. Ну, це дещо в лоб (уявляю, як би тішилася Брофі, порівнюючи менталітет тих, хто каже «в лоб», з тими, хто каже «straight from the shoulder») — героїня з нестабільною ідентичністю знаходить справжній дім у радикально лімінальному просторі — але все одно весело.
Чому не варто братися зараз: спроби уявити, як все це перекласти, принесуть вам лише мігрень — а не думати про це неможливо, бо авторські дотепи заразні. Наприклад, рідні й прийомні батьки героїні загинули в (двох різних) авіакатастрофах, і вона через це сприймала себе як «lethal child» — ну і як тут не думати, що вона ЛІТАЛЬНО-ЛЕТАЛЬНА дитина?..

Big Swiss (2023). Героїня транскрибує сесії персонального коуча і починає захоплюватися однією з його клієнток, яку ніколи не бачила. Кльова (пара)соціальна сатира, але запаморочлива — ніби слухати овершерінг людини, яка переказує, як хтось пригрузив її своїм овершерінгом, переказуючи, як хтось… рекурсія! А ще я звикла бачити обкладинки книжок переважно в дрібному ч/б вигляді в кіндл сторі, і думала, що на цій — якась поторочена християнська мучениця, поки не побачила допис @deplorablysober (але мучениця сюди б теж підійшла).
Чому не варто братися зараз: попри те, що це доволі невибагливий pageturner, він ближчий до вищезгаданих двох книжок, ніж може здатися, бо а) захеканий потік свідомості, б) без каламбурів і мондеґрінів теж не обійшлося, адже героїня транскрибує потоки свідомості! От сиди тепер і думай, як перекласти момент, коли коуч каже, що він waxed his gong для клієнта, а вона чує, що він waxed his dong.

​​До речі про мондеґріни й обмовки. Побачила в пані @so_medieval книжку Zone Books (з котиком), згадала, що дуже їх люблю (видавництво, але котиків теж!), і пішла подивитися, чи не вийшло там щось нове. А там анонсували нову книжку Даніеля Геллера-Роазена про «омени, обмовки й епіфанії»!

Люблю цього дядьку, він дуже талановитий оповідач з неочевидними темами. Його книжкою про зниклих людей я частково надихалася для випуску про «Пікнік біля Навислої скелі», а ще він написав:
- книжку про забування мови;
- книжку про таємні мови;
- книжку про філософію «неможливих» імен;
etc. Чекаю цю дуже.

А я тут написала щось нове! Останнім часом залипла на франкомовних творах про умовну «містичну природу» — Рамю, Боско (цей роман взагалі щодня згадую), тепер ось Жіоно. Я ще в юності читала його «Гусара на даху» про епідемію холери (стислий переказ: усе ригає), але почала знайомитися з його «пасторальними» творами, і це розйоб.

Шоб ви розуміли, робоча назва тексту була «У Пана за пазухою» — він про комфорт і дискомфорт на відкритих просторах, про історичний перехід від ghost stories до weird fiction, про неочікувану спорідненість Жіоно з Мекеном і Блеквудом, etc.

До речі, хто слухав цей бонусний випуск, пригадають, що в ньому йдеться про твори М. Джона Гаррісона, герої яких зіштовхуються з «зеленою жінкою». І я наводила приклади письменників, які в дитинстві дійсно мали схожі екстатичні експірієнси. Ну і що ви думаєте: в автобіографії Жіоно я натрапила на спогад про те, як він на горищі батьківського дому поклонявся «зеленій дамі» — плямі цвілі в формі жіночого силуету. Як і в квіткових жінках Містраля та Вільяма Шарпа, в цій було щось зловісне — там, де стіна облупилася до червоної цегли, посміхався вампірський рот «дами». І в романах Жіоно Мати-надПрирода не тільки заколисує, але й добряче дає людиськам просратися.

PS Тим часом метеозалежну мене поплющило від травневої погоди, зацініть лє символізм......

А стислий переказ «Пагорба» ось, на обкладинці першого американського видання.

В книжці про плітки натрапила на кумедну середньовічну байку. Чоловік вирішує перевірити доброчесність молодої дружини і ділиться з нею страшною таємницею: він щойно зніс два яйця, тільки анічичирк про це! Згодом до чоловіка доходить чутка, що він зніс п’ять яєць, і він докоряє дружині за пліткарство.

Сама байка — доволі відомий прототип сучасних жартів а-ля зіпсований телефон, «сидить Гоголь на суку» etc., але мене зацікавило трактування, яке їй дає літературознавиця. Вона пише: чому чоловік вигадує саме таку дивну історію? (В одному з варіантів оповідки він каже дружині, що з його живота вилетіла ворона.) Для дружини це звучить так, ніби він претендує на унікальну жіночу здібність давати життя. «Якщо вона мовчки вислухає цю новину, то ніби покірно погодиться з тим, що він перевершив її як жінку. Натомість вона відстоює власний тип авторитету: авторитету базікання».

Згадала свій випуск про птахів (йому вже рік, ого) і окремо той момент, що Елен Сіксу вважала деяких письменників-чоловіків представниками «жіночого письма».

​​Маю пропозицію для статечних людей: підтримати банку Катрі для медиків.

А для тих, у кого з грошима сутужно, є така пропозиція: підписатися на її акаунт із прикрасами, показати ці унікальні вироби друзям-іноземцям, додати той комірець-фриволіте в збережене, щоб зрештою колись замовити його і бути щасливим.

Були якісь там робочі плани на сьогодні, але відчуваю, що потребую літл тріт, тому тупо сідаю за книжку, яку автор улюбленого блогу описує як one of the oddest novels I have encountered in years, і з якої на мене дивиться капустяний Віллем Дефо.