Після написання новини про книжковий клуб в Житомирі за годину відписалось від каналу 20 людей 🫣🤪. Навіть не знаю, що людей більше засмутило? Чи те що Житомир існує, чи вибір книги чи просто нестерпна легкість буття😅😂
Насправді, книжкових каналів із не художньої літературою, дуже мало, тому на правах спільного проекту, хочу порадити канал: "Кудряве чтиво" https://www.group-telegram.com/kudriave_chtyvo, авторка пише про якісний нонфікшн – книги з психології, бізнесу, маркетингу, менеджменту та інших сфер. Це простір для тих, хто хоче читати цінне для професійного та особистісного розвитку, а не пробиратись через хащі популярних, але не завжди корисних видань.
На каналі кейси з книг, інсайти, інструменти для впровадження в життя, відгуки та ключові тези для роздумів. #колаба
На каналі кейси з книг, інсайти, інструменти для впровадження в життя, відгуки та ключові тези для роздумів. #колаба
Telegram
Кудряве чтиво
Телеграм-канал Вікторії Ярощук: піарниці, співзасновниці медіа Bestseller, засновниці "Книжкового підрозділу".
Якісний нонфікшн – моя пристрасть. Тут рекомендації, корисні вижимки та поради з книг для професійного зростання.
Співпраця: @Nika_wooow
Якісний нонфікшн – моя пристрасть. Тут рекомендації, корисні вижимки та поради з книг для професійного зростання.
Співпраця: @Nika_wooow
О! Ледь не пропустив рубрику #понеділковечитання! Я на клуб перечитую Танго смерті Винничука. А які ваші читацькі плани на тиждень?
Тік-Так… Бум! – це фільм про мюзикл, всередині мюзиклу, який заснований на реальному мюзиклі, і це… прекрасно.
Джонатан Ларсон – автор легендарного Rent, який змінив Бродвей, але сам не дожив до його прем’єри. Його життя – це історія людини, яка бореться з тиском часу, неможливістю реалізувати себе і власними сумнівами, та попри все – продовжує писати. Фільм базується на його автобіографічному мюзиклі, і від цього ще більше відчувається, ніби Ларсон знав, що його годинник цокає.
Ендрю Гарфілд тут відкривається зовсім по-новому. Його гра не просто правдоподібна – вона живе і горить. До того ж, тут чудово інтегровані музичні номери, вони не виглядають як вимушені вставки, а органічно підсилюють сюжет та емоційну напругу.
Фільм зачіпає безліч тем: творче вигорання, страх забуття, плинність часу, пошук себе у великому місті, та головне – що значить присвятити своє життя мистецтву. І тут, коли знаєш, як склалася доля самого Ларсона, все це набуває ще більшого значення.
Вердикт: Це історія людини, яка йде проти всього світу, не зупиняється перед невдачами й шукає свій голос, навіть коли ніхто не слухає. Тік-Так… Бум! – це не просто мюзикл, а вибух емоцій, що пронизує до кісток. Якщо любите історії про боротьбу мрійників, цінуєте хороші мюзикли або просто хочете побачити, як Ендрю Гарфілд видає одну з найкращих ролей у кар’єрі – обов’язково дивіться.
P.S. доречі, так виглядає, що цей мюзикл, можна буде побачити наживо і в Києві
Джонатан Ларсон – автор легендарного Rent, який змінив Бродвей, але сам не дожив до його прем’єри. Його життя – це історія людини, яка бореться з тиском часу, неможливістю реалізувати себе і власними сумнівами, та попри все – продовжує писати. Фільм базується на його автобіографічному мюзиклі, і від цього ще більше відчувається, ніби Ларсон знав, що його годинник цокає.
Ендрю Гарфілд тут відкривається зовсім по-новому. Його гра не просто правдоподібна – вона живе і горить. До того ж, тут чудово інтегровані музичні номери, вони не виглядають як вимушені вставки, а органічно підсилюють сюжет та емоційну напругу.
Фільм зачіпає безліч тем: творче вигорання, страх забуття, плинність часу, пошук себе у великому місті, та головне – що значить присвятити своє життя мистецтву. І тут, коли знаєш, як склалася доля самого Ларсона, все це набуває ще більшого значення.
Вердикт: Це історія людини, яка йде проти всього світу, не зупиняється перед невдачами й шукає свій голос, навіть коли ніхто не слухає. Тік-Так… Бум! – це не просто мюзикл, а вибух емоцій, що пронизує до кісток. Якщо любите історії про боротьбу мрійників, цінуєте хороші мюзикли або просто хочете побачити, як Ендрю Гарфілд видає одну з найкращих ролей у кар’єрі – обов’язково дивіться.
P.S. доречі, так виглядає, що цей мюзикл, можна буде побачити наживо і в Києві
#понеділковечитання, я дочитаю Твоє, моє, нічиє та інше Ольги Карі, дуже хороший научпоп про наші совкові травми. А які ваші читацькі плани на тиждень?
“Твоє, моє, нічиє та інше” – книжка, яка змусить задуматися
💥 Обережно, ця книга вдарить по ваших внутрішніх налаштуваннях. Вважали, що вичистили з себе весь “совок”? Ну що ж, вітаю, у вас є шанс перевірити це ще раз.
Я не без гордості вважав себе прогресивною людиною, яка, наскільки це можливо, позбулася радянських рудиментів у голові. Але ця книжка зробила тріщину в цій впевненості, змусила замислитися, де ще тягнеться цей шлейф, і зрозуміти: роботи ще багато.
Бо ця війна – не лише про території. Це війна за те, що буде у наших головах. А для тих, хто народився в СРСР або виховувався тими, хто там народився, це означає чималу внутрішню працю.
📖 Що всередині?
Купа незручних питань:
▪️ Про освіту і що ми вважаємо нормальним у вихованні дітей.
▪️ Про радянське ставлення до жінок і людей з інвалідністю.
▪️ Про любов до дешевої ковбаси, “того самого” пломбіру і міфи про «краще минуле».
▪️ Про те, як ми сприймаємо успіх, гроші, власність і відповідальність за своє життя.
▪️ Про сексуальне виховання в СРСР, точніше, його відсутність. Бо в країні “совєтів” сексу, як відомо, не було, а наслідки цього “неіснування” ще довго відгукуються і в нашій сучасності.
▪️ І головне – як усе це передається наступним поколінням, навіть якщо нам здається, що ми з цим розібралися.
📌 Ось вам приклад. Декілька днів тому моя 4-річна дитина під час вечері сказала: «Коли я їм, я глух і нім!». І коли ми спитали, звідки вона це взяла, відповідь була – від виховательки. Дівчині 20 років. Тобто, так, цей “спадок” живий і передається далі.
📌 Хто авторка?
Ольга Карі – журналістка, письменниця та редакторка. Авторка досліджує теми культури, історичної пам’яті та суспільних змін. У цій книжці вона поєднала особистий досвід із глибоким аналізом явищ, які формували свідомість людей у СРСР і які, на жаль, досі впливають на наше суспільство.
📌 Чому варто читати?
Авторка не претендує на остаточну істину. Вона сама чесно зізнається, що їй ще є над чим працювати – самотужки і з психотерапевтом. І ця щирість тільки додає книжці цінності. Так, деякі теми повторюються або не до кінця розкриті (каральна психіатрія, наприклад, випала з поля зору). Але ця книжка – не енциклопедія. Вона – тригер до думання.
Тому, друзі, радянське минуле само себе не поховає. Нам треба працювати – над собою, над суспільством, над нашим майбутнім. І ця книжка – хороший поштовх для початку.
Прослухано в додатку Абук.
#відкук
#нонфікшин
💥 Обережно, ця книга вдарить по ваших внутрішніх налаштуваннях. Вважали, що вичистили з себе весь “совок”? Ну що ж, вітаю, у вас є шанс перевірити це ще раз.
Я не без гордості вважав себе прогресивною людиною, яка, наскільки це можливо, позбулася радянських рудиментів у голові. Але ця книжка зробила тріщину в цій впевненості, змусила замислитися, де ще тягнеться цей шлейф, і зрозуміти: роботи ще багато.
Бо ця війна – не лише про території. Це війна за те, що буде у наших головах. А для тих, хто народився в СРСР або виховувався тими, хто там народився, це означає чималу внутрішню працю.
📖 Що всередині?
Купа незручних питань:
▪️ Про освіту і що ми вважаємо нормальним у вихованні дітей.
▪️ Про радянське ставлення до жінок і людей з інвалідністю.
▪️ Про любов до дешевої ковбаси, “того самого” пломбіру і міфи про «краще минуле».
▪️ Про те, як ми сприймаємо успіх, гроші, власність і відповідальність за своє життя.
▪️ Про сексуальне виховання в СРСР, точніше, його відсутність. Бо в країні “совєтів” сексу, як відомо, не було, а наслідки цього “неіснування” ще довго відгукуються і в нашій сучасності.
▪️ І головне – як усе це передається наступним поколінням, навіть якщо нам здається, що ми з цим розібралися.
📌 Ось вам приклад. Декілька днів тому моя 4-річна дитина під час вечері сказала: «Коли я їм, я глух і нім!». І коли ми спитали, звідки вона це взяла, відповідь була – від виховательки. Дівчині 20 років. Тобто, так, цей “спадок” живий і передається далі.
📌 Хто авторка?
Ольга Карі – журналістка, письменниця та редакторка. Авторка досліджує теми культури, історичної пам’яті та суспільних змін. У цій книжці вона поєднала особистий досвід із глибоким аналізом явищ, які формували свідомість людей у СРСР і які, на жаль, досі впливають на наше суспільство.
📌 Чому варто читати?
Авторка не претендує на остаточну істину. Вона сама чесно зізнається, що їй ще є над чим працювати – самотужки і з психотерапевтом. І ця щирість тільки додає книжці цінності. Так, деякі теми повторюються або не до кінця розкриті (каральна психіатрія, наприклад, випала з поля зору). Але ця книжка – не енциклопедія. Вона – тригер до думання.
Тому, друзі, радянське минуле само себе не поховає. Нам треба працювати – над собою, над суспільством, над нашим майбутнім. І ця книжка – хороший поштовх для початку.
Прослухано в додатку Абук.
#відкук
#нонфікшин
Відволічимось від Трампа!
«Білий лотос» (HBO) — серіал, який затягує так, що навіть страшно починати новий сезон.
Давно такого не було, щоб серіал зайшов запоєм. Два сезони переглянуті на одному диханні, і тепер страшнувато братися за третій — бо знаю, що знову зникну в цьому світі краси, абсурду й драматичних соціальних взаємодій.
А тепер коротко про самі сезони.
📍 Перший сезон переносить нас на Гаваї, у розкішний готель, де перетинаються багаті відпочивальники та персонал, що обслуговує їхні забаганки. Спочатку здається, що це просто сатирична історія про класову нерівність, але це значно глибше. Це про пошуки себе, кризу ідентичності, про класичні сімейні драми та спроби зрозуміти, ким ти є насправді.
📍 Другий сезон веде нас до Сицилії, де сонце ще яскравіше, а проблеми персонажів ще заплутаніші. Тут уже не тільки класова прірва, а й тема зради та сімейних цінностей проходить червоною лінією через увесь сюжет. Гроші, влада, зрада — тут усі використовують усіх, і питання не в тому, чи це станеться, а хто вийде переможцем. І, звісно, не обійшлося без убивства — бо що то за «Білий лотос» без загадкової смерті?
Чому цей серіал варто дивитися?
✅ Розкішна картинка — кожен кадр можна роздруковувати і вішати на стіну. Гаваї, Сицилія — просто візуальний кайф.
✅ Об’ємні персонажі — це не картонні герої, а люди з купою недоліків, бажань і слабкостей, за якими цікаво спостерігати.
✅ Соціальні теми — розрив між багатими і бідними, динаміка влади, токсичні стосунки, привілеї, роль жінок і чоловіків у суспільстві. Серіал робить це іронічно, місцями жорстко, але дуже чесно.
✅ Драма без перегинів — ситуації виглядають життєво, діалоги справжні, а конфлікти розвиваються природно.
✅ Іронія і гротеск — тут багато моментів, коли ти смієшся, а потім розумієш, що сміятися тут не мало би бути смішно.
✅ Серіал не затягнутий — серій рівно стільки, скільки потрібно, без води й розтягнутих сюжетних ліній.
Що може не сподобатися?
❌ Легкий перекіс у бік лівих поглядів — іноді це ріже вухо, але загалом цього небагато й воно не псує загального враження.
❌ Деколи персонажі поводяться нелогічно — дуже рідко, але буває, що рішення персонажів виглядають дивними й невмотивованими.
❌ Соціальна сатира не для всіх — якщо вам не цікаво спостерігати за драмами багатих людей на тлі красивих курортів, серіал може здатися переоціненим.
Вердикт
«Білий лотос» — це серіал, який балансує між красою та гниллю людської натури, між відпочинком і дискомфортом від соціальних проблем, які він піднімає. І це просто дуже класно зроблене шоу.
Тепер залишається набратися сміливості й таки почати третій сезон… або хоча б спробувати відтягнути момент, щоб розтягнути задоволення.
#відкук
#кіносеріал
«Білий лотос» (HBO) — серіал, який затягує так, що навіть страшно починати новий сезон.
Давно такого не було, щоб серіал зайшов запоєм. Два сезони переглянуті на одному диханні, і тепер страшнувато братися за третій — бо знаю, що знову зникну в цьому світі краси, абсурду й драматичних соціальних взаємодій.
А тепер коротко про самі сезони.
📍 Перший сезон переносить нас на Гаваї, у розкішний готель, де перетинаються багаті відпочивальники та персонал, що обслуговує їхні забаганки. Спочатку здається, що це просто сатирична історія про класову нерівність, але це значно глибше. Це про пошуки себе, кризу ідентичності, про класичні сімейні драми та спроби зрозуміти, ким ти є насправді.
📍 Другий сезон веде нас до Сицилії, де сонце ще яскравіше, а проблеми персонажів ще заплутаніші. Тут уже не тільки класова прірва, а й тема зради та сімейних цінностей проходить червоною лінією через увесь сюжет. Гроші, влада, зрада — тут усі використовують усіх, і питання не в тому, чи це станеться, а хто вийде переможцем. І, звісно, не обійшлося без убивства — бо що то за «Білий лотос» без загадкової смерті?
Чому цей серіал варто дивитися?
✅ Розкішна картинка — кожен кадр можна роздруковувати і вішати на стіну. Гаваї, Сицилія — просто візуальний кайф.
✅ Об’ємні персонажі — це не картонні герої, а люди з купою недоліків, бажань і слабкостей, за якими цікаво спостерігати.
✅ Соціальні теми — розрив між багатими і бідними, динаміка влади, токсичні стосунки, привілеї, роль жінок і чоловіків у суспільстві. Серіал робить це іронічно, місцями жорстко, але дуже чесно.
✅ Драма без перегинів — ситуації виглядають життєво, діалоги справжні, а конфлікти розвиваються природно.
✅ Іронія і гротеск — тут багато моментів, коли ти смієшся, а потім розумієш, що сміятися тут не мало би бути смішно.
✅ Серіал не затягнутий — серій рівно стільки, скільки потрібно, без води й розтягнутих сюжетних ліній.
Що може не сподобатися?
❌ Легкий перекіс у бік лівих поглядів — іноді це ріже вухо, але загалом цього небагато й воно не псує загального враження.
❌ Деколи персонажі поводяться нелогічно — дуже рідко, але буває, що рішення персонажів виглядають дивними й невмотивованими.
❌ Соціальна сатира не для всіх — якщо вам не цікаво спостерігати за драмами багатих людей на тлі красивих курортів, серіал може здатися переоціненим.
Вердикт
«Білий лотос» — це серіал, який балансує між красою та гниллю людської натури, між відпочинком і дискомфортом від соціальних проблем, які він піднімає. І це просто дуже класно зроблене шоу.
Тепер залишається набратися сміливості й таки почати третій сезон… або хоча б спробувати відтягнути момент, щоб розтягнути задоволення.
#відкук
#кіносеріал
Стефан Цвейг – “Страх”
Продовжую закривати прогалини в класичній літературі, і цього разу – коротка, але потужна новела Стефана Цвейга Страх. Чудовий стиль, персонажі з глибокою психологічною мотивацією, сюжет, який став каноном і в тій чи іншій формі перегравався у сотнях книжок і десятках фільмів. Класика, яка все ще працює.
Цвейг майстерно передає відчуття страху й тривоги, створюючи атмосферу, що буквально тисне на читача. Він не просто описує події – він занурює у внутрішній світ героїні, в її паніку, сором, відчай і надію. Це робить новелу не просто історією про шантаж, а дослідженням людських слабкостей, морального вибору та тонкої межі між реальністю й уявними страхами.
Цвейг, взагалі, був майстром короткої форми. Його твори – це завжди глибокий психологічний аналіз, де кожне слово на своєму місці. Він міг за кілька сторінок розкрити персонажа краще, ніж деякі автори за кілька томів. Його роботи зачіпають універсальні теми, які актуальні й зараз: самотність, провина, страх викриття, суспільні рамки, які руйнують людину зсередини.
Якщо хочете витратити вечір на дійсно якісну літературу – Страх вартий уваги. І якщо зайде, у Цвейга є ще багато подібних історій, які читаються на одному диханні.
#відкук
#художня
Продовжую закривати прогалини в класичній літературі, і цього разу – коротка, але потужна новела Стефана Цвейга Страх. Чудовий стиль, персонажі з глибокою психологічною мотивацією, сюжет, який став каноном і в тій чи іншій формі перегравався у сотнях книжок і десятках фільмів. Класика, яка все ще працює.
Цвейг майстерно передає відчуття страху й тривоги, створюючи атмосферу, що буквально тисне на читача. Він не просто описує події – він занурює у внутрішній світ героїні, в її паніку, сором, відчай і надію. Це робить новелу не просто історією про шантаж, а дослідженням людських слабкостей, морального вибору та тонкої межі між реальністю й уявними страхами.
Цвейг, взагалі, був майстром короткої форми. Його твори – це завжди глибокий психологічний аналіз, де кожне слово на своєму місці. Він міг за кілька сторінок розкрити персонажа краще, ніж деякі автори за кілька томів. Його роботи зачіпають універсальні теми, які актуальні й зараз: самотність, провина, страх викриття, суспільні рамки, які руйнують людину зсередини.
Якщо хочете витратити вечір на дійсно якісну літературу – Страх вартий уваги. І якщо зайде, у Цвейга є ще багато подібних історій, які читаються на одному диханні.
#відкук
#художня
#понеділковечитання моя книжка «Гра Моллі», Моллі Блум. Які ваші книжкові плани на цей тиждень?
“Гра Моллі” – Моллі Блум
Є книжки, які береш випадково, а потім – бах, і вже не можеш відірватися. “Гра Моллі” саме така. Це автобіографія Моллі Блум – дівчини з провінції, яка стала королевою напівлегального покеру, організовуючи найдорожчі підпільні ігри у США. А потім, як це часто буває в історіях про великі злети, щось пішло не так.
Чим цікава ця книжка? Ну, по-перше, за столами Моллі сиділи найвідоміші люди Америки: голлівудські зірки, фінансові магнати, впливові політики. Імена я називати не буду – хай це буде приємним сюрпризом під час читання. Але повірте, ви їх знаєте. По-друге, це не просто історія про азарт і великі гроші – це портрет американської еліти, де замість глянцевих обгорток показано справжні обличчя тих, хто звик бути на вершині.
Моллі Блум не намагається прикрасити ані себе, ані світ навколо. Вона чесно розповідає про свої злети і падіння, про те, як великі гроші змінюють людей і як сама гра у покер оголює найглибші людські інстинкти – жадібність, адреналін, саморуйнацію, але й моменти шляхетності. Є тут і про довіру, і про команду, і про цінності, і про те, що вміння вставати після падіння – чи не головна навичка в житті.
Книжка читається дуже швидко – місцями навіть занадто. Хотілося б більше деталей про події та долі персонажів, які з’являються на сторінках. Але це автобіографія, і лише Моллі вирішувати, що і як розповідати.
Один із гравців у книзі сказав: “Покер – єдина гра, яка така сама, як життя”. Після цієї історії складно з цим не погодитися.
До речі, за мотивами книги зняли однойменний фільм із Джесікою Честейн у головній ролі. Але я його не бачив, тому якщо хтось дивився – діліться враженнями!
Прослухано в Абук
#відкук
#художня
Є книжки, які береш випадково, а потім – бах, і вже не можеш відірватися. “Гра Моллі” саме така. Це автобіографія Моллі Блум – дівчини з провінції, яка стала королевою напівлегального покеру, організовуючи найдорожчі підпільні ігри у США. А потім, як це часто буває в історіях про великі злети, щось пішло не так.
Чим цікава ця книжка? Ну, по-перше, за столами Моллі сиділи найвідоміші люди Америки: голлівудські зірки, фінансові магнати, впливові політики. Імена я називати не буду – хай це буде приємним сюрпризом під час читання. Але повірте, ви їх знаєте. По-друге, це не просто історія про азарт і великі гроші – це портрет американської еліти, де замість глянцевих обгорток показано справжні обличчя тих, хто звик бути на вершині.
Моллі Блум не намагається прикрасити ані себе, ані світ навколо. Вона чесно розповідає про свої злети і падіння, про те, як великі гроші змінюють людей і як сама гра у покер оголює найглибші людські інстинкти – жадібність, адреналін, саморуйнацію, але й моменти шляхетності. Є тут і про довіру, і про команду, і про цінності, і про те, що вміння вставати після падіння – чи не головна навичка в житті.
Книжка читається дуже швидко – місцями навіть занадто. Хотілося б більше деталей про події та долі персонажів, які з’являються на сторінках. Але це автобіографія, і лише Моллі вирішувати, що і як розповідати.
Один із гравців у книзі сказав: “Покер – єдина гра, яка така сама, як життя”. Після цієї історії складно з цим не погодитися.
До речі, за мотивами книги зняли однойменний фільм із Джесікою Честейн у головній ролі. Але я його не бачив, тому якщо хтось дивився – діліться враженнями!
Прослухано в Абук
#відкук
#художня
Генрік Ібсен – Ляльковий дім
Черговий класичний твір у моєму списку
Продовжую надолужувати класику, і цього разу взявся за «Ляльковий дім» Ібсена. Спочатку сприймалося як типова сімейна драма з моральним посилом, але з кожною сценою сюжет ставав цікавішим, а підтексти – глибшими. У якийсь момент зрозумів, що це не просто про одну родину, а про набагато ширші теми.
Про що це?
П’єса про те, наскільки штучними можуть бути відносини в сім’ї та суспільстві. Тут немає великої драми чи трагедії, зате є:
🔹 Штучність – зовні все ідеально, але всередині порожнеча.
🔹 Маніпуляції – кожен персонаж щось приховує або намагається контролювати інших.
🔹 Очікування суспільства – що від тебе хочуть і чи можна бути собою.
🔹 Вибір між безпекою і свободою – головне питання всієї п’єси.
Чому варто читати?
📖 Психологічна глибина персонажів – вони не плоскі, кожен має мотивацію.
📖 Дуже реалістичні діалоги – навіть через століття це звучить актуально.
📖 Один із перших творів про внутрішню свободу жінки, що був справжнім вибухом у XIX столітті.
Що не так?
Стиль трохи архаїчний, але це очікувано для тексту тієї епохи. Драматургія відчувається, персонажі іноді говорять занадто театрально, але на загальне сприйняття це не сильно впливає.
І про обкладинку
Не знайшов жодного варіанту, який би мені сподобався, тому вирішив створити власний. Так що тепер у мене свій варіант «Лялькового дому».
Вердикт: якщо хочеться почитати щось класичне, що досі залишається актуальним – ця п’єса чудовий варіант. Історія не затягнута, легко читається і змушує задуматися.
#відкук
#художня
Черговий класичний твір у моєму списку
Продовжую надолужувати класику, і цього разу взявся за «Ляльковий дім» Ібсена. Спочатку сприймалося як типова сімейна драма з моральним посилом, але з кожною сценою сюжет ставав цікавішим, а підтексти – глибшими. У якийсь момент зрозумів, що це не просто про одну родину, а про набагато ширші теми.
Про що це?
П’єса про те, наскільки штучними можуть бути відносини в сім’ї та суспільстві. Тут немає великої драми чи трагедії, зате є:
🔹 Штучність – зовні все ідеально, але всередині порожнеча.
🔹 Маніпуляції – кожен персонаж щось приховує або намагається контролювати інших.
🔹 Очікування суспільства – що від тебе хочуть і чи можна бути собою.
🔹 Вибір між безпекою і свободою – головне питання всієї п’єси.
Чому варто читати?
📖 Психологічна глибина персонажів – вони не плоскі, кожен має мотивацію.
📖 Дуже реалістичні діалоги – навіть через століття це звучить актуально.
📖 Один із перших творів про внутрішню свободу жінки, що був справжнім вибухом у XIX столітті.
Що не так?
Стиль трохи архаїчний, але це очікувано для тексту тієї епохи. Драматургія відчувається, персонажі іноді говорять занадто театрально, але на загальне сприйняття це не сильно впливає.
І про обкладинку
Не знайшов жодного варіанту, який би мені сподобався, тому вирішив створити власний. Так що тепер у мене свій варіант «Лялькового дому».
Вердикт: якщо хочеться почитати щось класичне, що досі залишається актуальним – ця п’єса чудовий варіант. Історія не затягнута, легко читається і змушує задуматися.
#відкук
#художня
#понеділковечитання
Моя книжка Павло Паштет Белянський «Битись не можна відступати», а які ваші плани на цей читацький тиждень?
Моя книжка Павло Паштет Белянський «Битись не можна відступати», а які ваші плани на цей читацький тиждень?
«Мікі 17» — науково-фантастичний фільм режисера Пона Джун-Хо, який давно не брався за кіно, але повернувся з амбіційною історією про клонування, людську ідентичність і соціальну нерівність. Заснований на романі Едварда Ештона «Мікі-7», фільм розповідає про чоловіка, якого можна нескінченно відновлювати після смерті. Його свідомість перезаписують у нове тіло, що звучить зручно, але має безліч нюансів.
Режисер майстерно поєднує соціальну сатиру з науковою фантастикою, досліджуючи теми клонування, класової боротьби, екологічних викликів і питання: що ж робить людину людиною? Оскільки це Пон Джун-Хо, тут не обійшлося без гротеску і дещо перебільшених сцен, але якщо вам подобається його стиль — питань не буде.
Паттінсон впорався з роллю чудово: його Мікі — багатошаровий і живий. Марк Руффало, хоч і переграє, створює вдалий образ політика, який робить абсурдні рішення, ніби списані з новинної стрічки. Його герой — це сатира, що боляче влучає в сучасну реальність.
Фільм має кілька слабких місць: часом надмірний пафос і сцени, що здаються театральними. Але загалом це якісна наукова фантастика, якої на великих екранах давно бракувало. 7/10.
#кіносеріал
Режисер майстерно поєднує соціальну сатиру з науковою фантастикою, досліджуючи теми клонування, класової боротьби, екологічних викликів і питання: що ж робить людину людиною? Оскільки це Пон Джун-Хо, тут не обійшлося без гротеску і дещо перебільшених сцен, але якщо вам подобається його стиль — питань не буде.
Паттінсон впорався з роллю чудово: його Мікі — багатошаровий і живий. Марк Руффало, хоч і переграє, створює вдалий образ політика, який робить абсурдні рішення, ніби списані з новинної стрічки. Його герой — це сатира, що боляче влучає в сучасну реальність.
Фільм має кілька слабких місць: часом надмірний пафос і сцени, що здаються театральними. Але загалом це якісна наукова фантастика, якої на великих екранах давно бракувало. 7/10.
#кіносеріал
Битись не можна відступати – Павло Паштет Белянський.
Це вже третя книга Павла, яку я прочитав, і щоразу переконуюсь: йому неймовірно вдається коротка проза і новелістика. Тут все чітко, влучно, без зайвих слів, але з величезною вагою кожної фрази.
Цей роман – не просто військова проза. Його неможливо оцінювати, як звичайний літературний твір, аналізувати деталі, стилістику чи побудову сюжету. Це не працює. Бо хто ти такий, щоб це робити? Тут єдині критерії – вірю чи не вірю. І я вірю. Вірю кожному слову, кожному опису, кожному моменту.
Я ніколи не мав такого ефекту присутності під час читання. Це не просто текст – це повне занурення, 3D, яке пробирає до кісток. Це страх, біль, радість і навіть місцями сміх. Як і всі великі книги про війну, ця – про життя.
Якщо у Любки є «Війна з тильного боку», то тут – війна фасадом. Війна така, якою вона є. Без прикрас, без романтики, без дистанції. Це таке собі «На східному фронті без змін» нашої війни
Це дуже вчасна і потрібна книга. Але я не буду радити її читати. Це надто боляче. Просто вирішуйте самі чи готові. Не через текст, а через відчуття, через те, що воно занадто близьке.
Слава героям. І щоб повиздихала русня.
#художня
Це вже третя книга Павла, яку я прочитав, і щоразу переконуюсь: йому неймовірно вдається коротка проза і новелістика. Тут все чітко, влучно, без зайвих слів, але з величезною вагою кожної фрази.
Цей роман – не просто військова проза. Його неможливо оцінювати, як звичайний літературний твір, аналізувати деталі, стилістику чи побудову сюжету. Це не працює. Бо хто ти такий, щоб це робити? Тут єдині критерії – вірю чи не вірю. І я вірю. Вірю кожному слову, кожному опису, кожному моменту.
Я ніколи не мав такого ефекту присутності під час читання. Це не просто текст – це повне занурення, 3D, яке пробирає до кісток. Це страх, біль, радість і навіть місцями сміх. Як і всі великі книги про війну, ця – про життя.
Якщо у Любки є «Війна з тильного боку», то тут – війна фасадом. Війна така, якою вона є. Без прикрас, без романтики, без дистанції. Це таке собі «На східному фронті без змін» нашої війни
Це дуже вчасна і потрібна книга. Але я не буду радити її читати. Це надто боляче. Просто вирішуйте самі чи готові. Не через текст, а через відчуття, через те, що воно занадто близьке.
Слава героям. І щоб повиздихала русня.
#художня
Хренові книжки
“Гра Моллі” – Моллі Блум Є книжки, які береш випадково, а потім – бах, і вже не можеш відірватися. “Гра Моллі” саме така. Це автобіографія Моллі Блум – дівчини з провінції, яка стала королевою напівлегального покеру, організовуючи найдорожчі підпільні ігри…
Я таки подивився фільм Гра молі із Джесікою Честейн. Фільм дійсно гідний, дивитись цікаво. Але…. І це не дивно, він і близько не дотягує до книжки. Адже фільм дві години, а книжка навіть в адіо форматі 7 годин, і води в ній немає.
Без висновків)
Без висновків)
#понеділковечитання
Дочитав Танго смерті, на книжковий клуб, відгук вже після цього напишу. А читаю «Посуху» Джейн Харпер. А які ваші читацькі плани на цей тиждень?
Дочитав Танго смерті, на книжковий клуб, відгук вже після цього напишу. А читаю «Посуху» Джейн Харпер. А які ваші читацькі плани на цей тиждень?
Танго смерті. Юрій Винничук
Прочитав. Точніше — перечитав уперше за багато років. І зрозумів: не люблю я перечитувати книжки. Особливо такі, які залишили слід, ще з 2013 року. Бо пам’ятав її занадто добре, щоби було цікаво, і не достатньо чітко, щоб спокійно піти на книжковий клуб. Замкнене коло.
Але якщо ви не читали — не зволікайте. Незважаючи на всі скандали навколо автора — книжка сильна. Ось кілька причин:
1. Це, мабуть, найсмачніший опис довоєнного і вже втраченого Львова, який я коли-небудь зустрічав у літературі. Я відчував і смак і запах і колорит того міста. І це не перебільшення.
2. Толерантність і різноманіття. Представники різних національностей, релігій і звичаїв живуть в одній громаді, й це виглядає органічно і правдиво — для української літератури рідкість.
3. Іронія, гумор, сатира. Тут цього вдосталь. Десь на межі фолу, але без перебору.
4. Багатий історичний контекст. Дослідження для фону проведено добряче, і це відчувається.
5. Цікаве поєднання сюжетних ліній “тоді” і “зараз”. Працює не ідеально, але загалом тримає.
6. Магічний реалізм. І так, і ні — скоріше просто “винничуківський реалізм”, але свою роботу виконує.
З недоліків усе класично винничуківське:
• Еротоманія. Ну, він собі не зраджує.
• Неоднорідний темп. Десь пролітаєш, десь грузнеш. Але таке вже авторське.
P. S. Нам дуже не вистачає більше таких книжок, книжок — міст. Де місто, постає головним персонажем, а не просто безликим місцем де відбуваються дії.
Тож моя порада: якщо ще не читали — читайте. Воно того варто
#художня
#відкук
Прочитав. Точніше — перечитав уперше за багато років. І зрозумів: не люблю я перечитувати книжки. Особливо такі, які залишили слід, ще з 2013 року. Бо пам’ятав її занадто добре, щоби було цікаво, і не достатньо чітко, щоб спокійно піти на книжковий клуб. Замкнене коло.
Але якщо ви не читали — не зволікайте. Незважаючи на всі скандали навколо автора — книжка сильна. Ось кілька причин:
1. Це, мабуть, найсмачніший опис довоєнного і вже втраченого Львова, який я коли-небудь зустрічав у літературі. Я відчував і смак і запах і колорит того міста. І це не перебільшення.
2. Толерантність і різноманіття. Представники різних національностей, релігій і звичаїв живуть в одній громаді, й це виглядає органічно і правдиво — для української літератури рідкість.
3. Іронія, гумор, сатира. Тут цього вдосталь. Десь на межі фолу, але без перебору.
4. Багатий історичний контекст. Дослідження для фону проведено добряче, і це відчувається.
5. Цікаве поєднання сюжетних ліній “тоді” і “зараз”. Працює не ідеально, але загалом тримає.
6. Магічний реалізм. І так, і ні — скоріше просто “винничуківський реалізм”, але свою роботу виконує.
З недоліків усе класично винничуківське:
• Еротоманія. Ну, він собі не зраджує.
• Неоднорідний темп. Десь пролітаєш, десь грузнеш. Але таке вже авторське.
P. S. Нам дуже не вистачає більше таких книжок, книжок — міст. Де місто, постає головним персонажем, а не просто безликим місцем де відбуваються дії.
Тож моя порада: якщо ще не читали — читайте. Воно того варто
#художня
#відкук