Відрижка совкових традицій


Повний стол, багато людей
Половину бачу другий раз
Море горілки і п'яний угар
Угашений дядько на підлогу упав

Сиджу я чужа серед ціх тіл
Вони на папері "родина"
Вітають вони з новим роком мене
Щоб завтра назвати "блядіна"

Квіти ліцемерства оточили мене
Що я відчуваю?
Порожня душа
Хочу я відрізати вуши і очі

Зробив час новий оборот
Змінилась цифра на дісплеї
Але не вірю мішурі
Занадто доросла я стала

Розквів і запах новий рік
Але це був запах п'яной блевоти,
Нема в ньому нічого святого.

Відрижка совкових традицій —
За міг закінчила дитинство

#вірш

Тим, хто чує


Наш час — це час вогня та куль
Час смерті — ти чуєш вибух і жах
Час обстрілів — ти бачиш очі нових сирот
Це час коли смерть — нова норма життя
А куля коштує як дружини сльоза

За що почалась ця велика війна?
Де є такий гріх, щоб покаранням було
Знищенне місто чи маленьке село?

І сіра земля, і спалений лісок
Усипано все великою кашою людськой.
І знову плаче маленьке дитя,
Лежать серед тіл його батько та брат

Навіщо прийшов на цю землю, солдате?
Дивись, що створила країна твоя.
Ці слізи на очах, могили та страх
Спалені будинки, та нові хрести

Чи є в тебе серце, скажи ти мені...

Якщо у нього в серці є маленький вогонь,
Погонить геть холод із думок його,
Відкине гвинтівку, подумає трошки

Возьме він на руці дитину чужу
Відразу закінчить цю криваву війну.
Залишусь людиною — ти і я,
Навіщо знищати друг друга міста?

#вірш

Я знову плачу

Я знову плачу
Тихая ніч, сону нема
Навіщо живу я? Не знаю сама

Немає майбутнього в мене
Якщо я завтра помру
Кому я буду потрібна?
Я впевнена, що нікому

Чому я плачу сьогодні?
Тому що в моєї душі
Велике протиріччє
Руйнує мої думки

Пустеля в душі,
Немає шляху,
Тягну я на дно всіх, хто дорог —
Комок підходить до горлу

Чому народилась з тобою?
Я як у в'язниці живу
Обрала мене ти, безглузда
Хвороба моя брудна

Колись я не зможу триматись
Закінчиться біль — ти побачиш новий розквіт
І в темряві нічі залишусь я тихо
Зникнув для всіх назавжди

#вірш

Повстане


Лежить в руїнах країна моя
На сході димиться спалена земля
Чорні вугілля донецьких дахів
Палає вона під вогнем ворогів

І від терріконів до карпатських лісів
Від Чорного морю до чернігівських сіл
Тримають країну люди міцні
Захишаючі волю, міста і дітей

Не згине ніколи казацький народ
Поки в ньому палає свободи вогонь
Не голод, не холод йому не страшні
Проходив він це все і досі сильний

Закінчаться війни, роки пройдуть
Знову стане зеленим грунт
Повстане із пепла, дивлячись в майбутнє
України великий народ

#вірш

Багатоповерхівок ліс


Сірі вулиці, поверхів ліса
Багато людей, у місті зима
Дорожній бруд — знову змінен асфальт
Шум на фоні — залізних конів юрба

Перед в'їздом табличка з назвою його
Людства клякса серед мертвих сіл і лісів
У небі летів гарячих труб дим
Ховаючи землю від тепла промінів

Шла по вулиці жінка чудна
Дивилась навколо, відчувала — чужа
Не в цьому місці повинна бути вона
Тягнуло в тайгу її душу слегка

Високі ялиники, бескрайні сніга
У цьому царстві сховалась душа
І з нею там буде хлопця тепла рука

Летить вона в мрії, співає душа
Але, знайомий під'їзд побачив вона
Впала на лід — підслизнулась вона

Прийшла до квартири, дивиться в вікно
Серед сірих джунглів не єдине воно
Зникає в квартирах як у клітці надії
Тепер сіра гниль її душей володіє

#вірш

Втрачене дитя


У темряві лісу, стояло дитя
Шукало ночами свою матирь душа
Немає шляху у нього назад
Тому що чекає його мачеха зла

І не повинна у цьому матирь дитя
Колись у темряві років, коли голод стояв
У час коли єлі теплілося в неї життя
І майже всі думали "закінчен її час"
Злая мачеха тихо дитину вкрала
Казала дитині "вона вже мертва"

Повірило їй голодне дитя
Жило воно з нею, правди не знав

Але в один вечір, дивившись в вікно
Побачило пташку дитеньке мало
Співала їй пташка: "Прокинься, душа!"
"Чекає тебе влісу мама рідна!"

Побігла дитина за пташкою вніч
Шептало вона "Де же мама моя?"
А матирь, почувши, шукати пішла
Чи буде разом ця маленька сім'я?

#вірш

Танець зі смертю

Тихий ліс, холод і сніг
Ялинки стоять як колони
Суворая ніч летала сніжинками
Шматочками сталі наситивши хвою

Шла через хвою жінка самотня
Крапля тепла у морі білизни
Шлях її довгий, кроки були тверді
Очі голубі дивились сурово

Ніяка тварина її не зупинить
Кістлява з косою її не лякає
Сталева душа, бувавшая в пеклі
Залізной коси гук пам'ятає

Вона танцювала у снігу політі
Залізная пані у тихой ночі
Гадають сніжинки хто переграє
Залізна цариця чи смерті боги

Очі палають голубим вогнем
Можливості тіла на грані кордонів
Але не зламати душу її —
Вона як кам'яна фортеця холодна

#вірш

Промінь

Душі моєї промінь з'явився в житті
Побачила світло нарешті
Ти став моїм сенсом і сонцем моїм
Віддам я тобі своє серце

Взяла я за руку, пішла за тобой
Повів ти мене крізь пустелю
Легко нам не було, пройшли довгий шлях
Але не жалію нічого

Кохання не коштує труднощей ціх,
Воно занадто дорощє
З тобой зрозуміла це добре
Зробила я вірно обравши тебе
Тобі я належу безспірно

І з мрієй в майбутнє пойдемо ми разом
Не бачу я його без тебе
І щасливі будемо знаю я точно
Промінь нам на нього покаже

#вірш

Твіри Соні стали справжньою катастрофою для української літератури

Офіційно анонсую книгу, назва "Папірне місто", вже почала писати першу главу. Книгу буду постити тут, кожну главу окремо. Потім, коли її закінчу, запосчу в перекладі на російську (ну або, якщо ви російськомовні й вам цікаво, то перешлю вам особисто). Глави буду постити під тегом #папірне_місто
Мої вірші же ви можете знайти під тегом
#вірш

Можливо, якщо щось в голову йобне, то зроблю переклад на білоруську, але це маловероятно

1 глава готова на 95%, залишилось тільки переписати з папіру на телефон і виправити деякі помилки в тексті

Глава 1: "Сім'я"

Дім, труби, станок – це було все, що бачила Амалія майже 3 роки , після того, як вийшла в самостійне життя. Її матір не мала багато грошей і зв'язків, щоб дати своїй доньці більшого, тим паче, її чоловік загинув на одної із без кінцевих війн, які Папірштадт вів зі Шпіґельбургом. Молода вдова повинна була не тільки перенести втрату рідної людини, але і дати майбутнє своїй доньці, модний день молясь, щоб божественний Тсель подарував маленькій сім'ї ще один день життя.
Можливо, Тсель дійсно зглянувся над мольбами вдови, а можливо в цьому допомогла їжа, яку Ґільдеґард (а саме так звати незламну матір Амалії) в одиночку крала з фабрікі консервів, на якой вона працювала , але маленька родина Міллерів змогла здобути собі маленьке місце під сонцем і встати на ноги.
Амалія шла додому, її думки займала сьогодньошня дата – 25 лютого, саме в цей день, 15 років тому, загинув Хенрі – її батько. В перший же день війни він добровольцім пішов на фронт, не пройшло і місяця, як його вже не було серед живих: "як глупо" – скажете ви, але для його покоління сидіти в тилу було позором, а Хенрі в їх очах героїчно загинув, хоча дружині "героя" цей факт ніколи і не допоміг.
Не можна сказати що Амалія дуже сумувала про батька, коли він загинув вона ще не пішла в школу і майже не пам'ятала його. Єдине про що вона думала – як пройдуть помінки. Жінка зайшла на маленьку вулочку і вже думала швидко перейти її, але прямо перед нею показався добре знайомий червоний ящик – труна. Тихо, як би ховаючись від поглядів, люди, одягнуті во все чорне, несли труну: "військовий напевно" – пронеслось в голові. За процесією, махаючи каділом, йшов чоловік в білому балахоні – священик, на фоні оточення його балахоні здавався скоріше сірим, ніж білим. Все це мешканці міста, в тому числі й Амалія, бачили вже не перший, і навіть е тисячний раз.
Чекаючи, поки процесія визволить шлях, Амалія згадала часи школи, коли стара війна вже стала минулим, а про нову бійню ніхто не міг і подумати. Хоча тоді, як і зараз, на всіх і давили ті ж самі труби Папірштадта, але все одно все здавалося більш вільним, бо люди вірили в те, що це була остання війна, вірили в майбутнє, де буде якщо не розвиток, то хочаб стабільність і спокій: "час мрій і надій, і всі ці надії рухнули в один день" – подумала Амалія, заходячи в під'їзд.
Вже 15 років, рівно в цю дату, вона переживає одне і теж саме. Слабке світло свічей і запах воску, тиха молитва Ґільдеґарди. Амалія мовча стояла в ступорі, за всі роки так і не змогла звикнути к цьому. Атмосфера в кімнаті давила на жінку як морально так і фізично, вона відчувала нібито над нею величезна плита, яка повільно давить всією своєю вагою на її хрупке тіло і вдавлює її в підлогу. Вона тихо зняла куртку і підійшла до матері, яка сиділа на колінах перед купою свічей. Вона беззвучно повернулася і кинула на дочку свій важкий не здоровий погляд, який та добре знала. Дочка тихо приєдналась до матері в молитві. Хоча вона не дуже і вірила в божественного Тселя, але саме в цей день атмосфера навколо робила свою справу. Їй здавалося, що вона повинна виконувати всі ритуали, і що Тсель особисто слідкує за нею.
Обидві жінки піднялись і пішли к столу, це була остання частка – помінкльна вечеря. Ритуальне м'ясо, запах підпалених трав і легкий дим свічей, змушували голову Амалії боліти. Довгу тишину ритуалу перервав звук ключів – прийшов Вальтер. Він мовча сів поруч з дружиною і приєднався до ритуалу.
Вальтер з самого дитинства був доволі жорсткою людиною, хоча всередині у нього і був океан почуттів. Коли почалась перша війна, він, як і його теперішня дружина, був ще малим хлопчиком. Його батько працював в поліції і був там не останньою людиною. Маючи зв'язки і трошки досвіду про те, що з людьми робить фронт, він не потрапив в лоно армії. Родина Ґінденбурґ майже не відчувала змін, які привнесла війна, що було рідкістю. Діти були ситі і одягнуті, ходили в школу, і всі були вдома.

На що тут можно скаржитись? Батько Вальтера, через свою работу, був доволі строгим, для нього закон і порядок були головними принципами життя, і це він добре передав своєму сину. Вальтер як губка впитав все, що йому казав батько.
Але, в один день, коли хлопчик прийшов із школи, на місці його будинку була лише воронка. Случайна бомба залишила після себе тільки руїни. Складно описати весь спектр емоцій, які пережила дитина, яка в один день в втратила дім і сім'ю. Життя в детбудинку пройшло для Вальтера як в тумані, й тільки жорстке виховання, яке йому дав батько, допомогло йому витримати цей час.
Невідомо, як би склалося його життя далі, якби не друг дитинства Мартін, чий батько працював разом батьком Вальтера і був його близьким другом. Тот, використовуючи своє становище, допоміг сироті здобути непогану освіту і пристроїв того в поліцію. Вальтер же не був против, бо він хотів йти по стопам свого батька, який став для нього кумиром. Але, пережитих жах назавжди зруйнував в ньому якийсь стержень, який допомогає людям вірити в чудеса і бога. Він вірив тільки в силу закону і зброї, інших богів для нього більше не існувало, бо якщо би вони і були, то не дали би його родині, які не були такими уж грішниками, загинути від случайної бомби.
Коли помінки закінчились було вже темно. Кожний думав в цей вечір про своє, але во всіх ціх думках не було нічого радісного. Сонце над Папірштадтом рухалось за горизонт, покриваючи все рожево-червоним світлом. Місто переходило під владу Морфея.

#папірне_місто

Думаю завтра все в файл закину і запосчу, а поки що так

Взагалі хтось читав першу главу?