під стінами костелу в луцьку поховані сотні людей, які це собі обрали. кількасторічні черепи тих, хто жив і молився богу на цьому місці під шарами грунту нині може роздивитися пересічний заінтригований турист. усміхнена екскурсоводка, що зрозуміла його інтерес, має шанс укотре мовити свій перевірений жарт, що тіні й досі блукають підземеллями, забираючи до себе в засвіти.

за спиною екскурсоводки, коли вона відійде розповідати безкінечні історії давно померлих, наляканий турист може зробити в відчайдушному пориві страху те єдине, що дійсно залишить його на цьому світі назавжди — принаймні одним маленьким слідом: видряпати (бажано так, щоби ніколи не замазалося!) «тут був [і вставити ім'я]» — і поставити чисельце року. поряд із «здєсь бил іван 1953» котрогось із освободітєлєй-більшовиків, що охороняв під костелом перетворену на риббазу поховальницю, поряд із древніми записами прихожан костелу, що їх досі розшифровують покоління за поколінням археологи, копирсаючи чужі кістки в сусідстві з вічнозмінними туристами і гідами: «тут був [ім'я]».

бо навіть пересічний турист добре відчуває, що він «був», що вже не «є», як і вони — «були», як всі вони — не є. а зрештою, ми всі туристи.

на фотовідбитку — наша тінь на стінах замку — трохи перед тим, як переглянемося з кількасторічним черепом в одній паралельній площині.
тут були ліля і вадим, 11.01.2025.