group-telegram.com/whtbt/557
Last Update:
A.Achell
★★☆☆☆
Звісно, чекати, що щось зміниться було марно. Насправді, і не дивно - для чого щось змінювати, коли позитивних відгуків більшість? У мене самої від того були часом дещо змішані відчуття, ніби це радше зі мною щось не так аніж із безпосередньо історією. Втім, справді, головним чином мені не подобається не сама історія, а те, наскільки багато у ній втрачено за невмінням самої авторки її гідно написати. Зрештою, проблеми першої частині нікуди не ділись, натомість, до них доєднались ще й інші.
Головною проблемою у написанні сильної жінки завжди стають персонажі, що її безпосередньо оточують. Особливо, звісно, чоловіки, заганючи із тим персонажку у дивну гонитву із іншою статтю, ніби така гонитва взагалі існує на першому місці. Легко дати персонажці меча і назвати її сильною, легко зробити її соціяльно некомфортною без чіткого пояснення самого соціуму у безпосередньо іншому, вигаданному, світі. Ще легше зробити чоловічих персонажів на її тлі зумисно чорними, не далекоглядними чи недостатньо розумними, аби становити питому загрозу для героїні.
Тільки, у чому тоді сила цієї героїні? У тому, як масно під неї прогинаються обставини та події сюжету?
Друга частина трилогії розділяється вже на чотири лінії оповідання замість двох, що були у першій. Чи слугує це виграшно для самої історії? Десь першу третину хіба що, де авторці ще є що написати у кожній з гілок. Приблизно у тій ж частині я думала, що моя оцінка цього разу теж буде вищою, зважаючи на нарешті таку жаданну швидкість подій.
Втім, найцікавішою і тоді була саме гілка становлення Алріки - матусі нашої нелюбої Малкії. Бо цього разу авторка намітилась на роль антагоністки замість антигероїні, що була у кейсі Малкії. Чи стягнула вона її? Гадаю, те що я усміхаюсь в процесі самого написання цього речення, говорить достатньо і без додаткових уточнень.
Головною проблемою досі залишається те, що авторка не розуміє, що просто накидати драми і сказати, що саме вона зробила персонажа таким, як він є, не робить це твердження правдою. Насправді жорстокість, презирство та песимізм, які в тій чи іншій формі та кількості є головними рисами усіх персонажів лишають по собі враження, що це не те щоб задумано так, а можливо певною мірою є й частиною самої авторки. Від постійного контакту із такою лінзою сприйняття світу якось надто швидко стає нудотно, отже й бажання повертатись до тексту стає із кожним заходом усе важче і важче.
Але повертаючись до, певно, центральної частини відгуку, власне, самої Алріки - ніякий з флешбеків не пояснює тих самих рис, що були оголошені вище. Оскільки вони були і до того, так, у дитинстві також. Із тим зароджуючи у мені підозру, що репліка, що звучала вустами Малкії у першій книзі таки і є поясненням авторки інакшості своїх героїнь, мов монстрами народжуються, а не стають. Для чого тоді ті флешбеки, так вигідні прописанню що антигероїв, що антагоністів - невідомо.
Із чоловіками, як було оголошено на початку - геть біда. Легше, звісно, зобразити їх недолугими чи ж суцільними мудаками, ніби втрата когось хорошого, здатного принести щастя, не б'є по менталці ще важче ніж константа присутності постійного скла у житті персонажки. За час, що авторці знадобився для пояснення того, що саме сталося із батьком Малкії, Балдором, у мене в голові розвинулась набагато більш цікава лінія, яка сюжету була б значно більш виграшною аніж те, чим це пояснила вже сама авторка.
Усе заради драмної драми, якої настільки багато повсюди, що вона просто припиняє працювати, як і з першою частиною. І,що є найбільшим її минусом - авторка навіть не може вигідно розставити усі фігури для того, аби її плоттвісти (не надто вигадливі, надто передбачуванні, часто заспойлерені самою авторкою з невідомих причин) таки працювали правильно, себто, викликали потрібну емоцію, відгук всередині читача.
