А тоді я сам угледів оте темне плетиво улоговин і схилів на заході долини і вже нічому не дивувався, окрім безмежної загадковості того місця. Я побачив його вранці, однак та місцина вічно повита тінями. Там занадто густо ростуть дерева, а їхні стовбури надто товсті для будь-якого нормального новоанглійського дерева. На пітьмавих стежинах поміж деревами було занадто тихо, а лісова земля була надто м’якою, встеленою товстою ковдрою моху і прілого листя, що гнило тут, либонь, від початку часів.
На просіках, переважно вздовж старої дороги, тулилися ферми; на обійстях деяких із них ще стояли всі будівлі, на інших — тільки одна чи дві, а іноді й зовсім — лише самотній димар чи просто вхід до підвалу. Там буяли всуціль бур’яни і верес, у хащах яких снували дикі тваринки. Над усім цим витав гнітючий дух неспокою і бриніла легка нотка несьогосвітності та гротеску, наче бракувало якоїсь невловимої деталі у перспективі чи світлотіні. Тож і не дивно, що чужинці не хотіли тут селитися, бо в цьому місці не хотілося залишатися навіть на одну ніч. Цей край надто нагадував пейзажі Сальватора Рози[149]; він дуже скидався на якусь заборонену гравюру на сторінках книги жахіть.
Але все це виглядало не настільки жахливо, як саме гибле пустище. Я збагнув це тієї ж миті, коли спустився до нього вниз розлогою долиною; жодна інша назва не годилася, щоб назвати це, так само й ніщо інше не пасувало так цій назві. Ці слова міг би дібрати поет, якби бодай краєм ока побачив цю місцину. Либонь, думав я, споглядаючи її, тут бушувала пожежа; але чому ж нічого більше так і не виросло на цих п’яти акрах сірої пустки, що простягалася до виднокола, наче випалена кислотою величезна пляма серед лісів і полів? Вона лежала на північ від старої дороги, лише трохи зачіпаючи південне узбіччя. Чомусь навіть сама думка про те, щоб підійти ближче, збурила в мені огиду, але, зрештою, я змусив себе ступити туди тільки тому, що мене туди привела робота. На всій цій величезній площі нічого не росло — скрізь лише жирний сірий порох, чи то попіл, над яким, здавалося, навіть вітер ніколи не віяв. Дерева поблизу росли тонкі та хирляві, довкруж лежало чимало струхлявілих стовбурів. Коли я квапливо переходив на інший бік пустища, то встиг помітити праворуч від себе купу цегли і каміння, які позначали рештки димаря і підвалу, та ще зяюче чорне нутро покинутого колодязя, затхлі випари з якого забарвлювали сонячні промені напрочуд химерними відтінками. Навіть довгий, втомливий підйом угору лісистим схилом, який чекав на мене далі, здавався безмежно гостинним порівняно з цим краєвидом, тож більше я не дивувався страшним чуткам, які переказує аркгемський люд. Поблизу не було ані будинків, ані руїн; певно, навіть у давнину ця місцина була самотньою і віддаленою. А на зворотній дорозі, у присмерку, остерігаючись іти через ту зловісну пустку, я вирішив накинути гак і подався до міста манівцями — дальньою південною дорогою. У глибині душі я хотів, щоб небо захмарилось, бо в мою душу почав закрадатися страх перед глибокими небесними безоднями.
Говард Філіпс Лавкрафт
"Барва з позамежжя світу"
Переклад : Остап Українець, Катерина Дудка
На просіках, переважно вздовж старої дороги, тулилися ферми; на обійстях деяких із них ще стояли всі будівлі, на інших — тільки одна чи дві, а іноді й зовсім — лише самотній димар чи просто вхід до підвалу. Там буяли всуціль бур’яни і верес, у хащах яких снували дикі тваринки. Над усім цим витав гнітючий дух неспокою і бриніла легка нотка несьогосвітності та гротеску, наче бракувало якоїсь невловимої деталі у перспективі чи світлотіні. Тож і не дивно, що чужинці не хотіли тут селитися, бо в цьому місці не хотілося залишатися навіть на одну ніч. Цей край надто нагадував пейзажі Сальватора Рози[149]; він дуже скидався на якусь заборонену гравюру на сторінках книги жахіть.
Але все це виглядало не настільки жахливо, як саме гибле пустище. Я збагнув це тієї ж миті, коли спустився до нього вниз розлогою долиною; жодна інша назва не годилася, щоб назвати це, так само й ніщо інше не пасувало так цій назві. Ці слова міг би дібрати поет, якби бодай краєм ока побачив цю місцину. Либонь, думав я, споглядаючи її, тут бушувала пожежа; але чому ж нічого більше так і не виросло на цих п’яти акрах сірої пустки, що простягалася до виднокола, наче випалена кислотою величезна пляма серед лісів і полів? Вона лежала на північ від старої дороги, лише трохи зачіпаючи південне узбіччя. Чомусь навіть сама думка про те, щоб підійти ближче, збурила в мені огиду, але, зрештою, я змусив себе ступити туди тільки тому, що мене туди привела робота. На всій цій величезній площі нічого не росло — скрізь лише жирний сірий порох, чи то попіл, над яким, здавалося, навіть вітер ніколи не віяв. Дерева поблизу росли тонкі та хирляві, довкруж лежало чимало струхлявілих стовбурів. Коли я квапливо переходив на інший бік пустища, то встиг помітити праворуч від себе купу цегли і каміння, які позначали рештки димаря і підвалу, та ще зяюче чорне нутро покинутого колодязя, затхлі випари з якого забарвлювали сонячні промені напрочуд химерними відтінками. Навіть довгий, втомливий підйом угору лісистим схилом, який чекав на мене далі, здавався безмежно гостинним порівняно з цим краєвидом, тож більше я не дивувався страшним чуткам, які переказує аркгемський люд. Поблизу не було ані будинків, ані руїн; певно, навіть у давнину ця місцина була самотньою і віддаленою. А на зворотній дорозі, у присмерку, остерігаючись іти через ту зловісну пустку, я вирішив накинути гак і подався до міста манівцями — дальньою південною дорогою. У глибині душі я хотів, щоб небо захмарилось, бо в мою душу почав закрадатися страх перед глибокими небесними безоднями.
Говард Філіпс Лавкрафт
"Барва з позамежжя світу"
Переклад : Остап Українець, Катерина Дудка