Notice: file_put_contents(): Write of 1577 bytes failed with errno=28 No space left on device in /var/www/group-telegram/post.php on line 50
Warning: file_put_contents(): Only 12288 of 13865 bytes written, possibly out of free disk space in /var/www/group-telegram/post.php on line 50 Afemina | Telegram Webview: afemina/1452 -
Я часто думаю про наш досвід Радянського Союзу. Моє сприйняття цієї теми трансформувалось від різко негативного ставлення як до історичного непорозуміння до дослідницького зацікавлення у вивченні цього періоду як симптоматичного для нашого суспільства у конкретний історичний момент. В моїй сім'ї ніколи не йшлося про Союз як про щось позитивне, адже зберігалась пам'ять про шкоду, яку спричинила нова влада моїм предкам. Про нього говорили рідко і переважно з полегшенням від пережитої травми, а позитивні моменти стосувалися хіба маминих розповідей про перші подихи Заходу та юнацької надії, що краще життя таки існує. І незалежність дійсно несла у собі ці сподівання.
Але наші вулиці, будинки, побутові звички, соціальні практики та державний устрій продовжують нести у собі відголоски минулого, яке затьмарює все, що було до нього. Я усвідомлюю, що ми живемо у законсервованій постутопії і ніяк не можемо завершити цей проект.
Коли ти живеш у контакті з матеріальними згадками про минуле, ти не відчуваєш покинутості у часі. Ти не думаєш про те, що Бог кинув тебе на призволяще у двомірній сучасності. І неважливо, насправді, наскільки глибоко у давнину сягає та чи інша будівля, чи повністю автентичною лишається конкретна вулиця і т.д. Збереження частинки минулого і підтримання її у стані, що унеможливить швидку руйнацію, є нормальною практикою, яка задовольняє метафізичну потребу людини у пам'яті та власній історії як на індивідуальному, так і колективному рівні. Та це характерно більшою мірою Європі як ментальному простору, в який ми так і не увійшли. І чим ближчеі до пострадянської постутопії, тим більша покинутість панує в наших серцях.
Нам в Україні особливо складно відновити цю тяглість. Ми погодились на руйнування та грабування нашої матеріальної пам'яті, ми дозволили сховати від нас нашу історію та замінити її вигадками, що продовжується і до сьогодні. Живучи в обшарпаних хрущовках, заходячи у спаплюжені під'їзди сталінок, споглядаючи зневаженість монументальних споруд модернізму ми не відчуваємо зв'язок з минулим. Наші серця заполоняє смуток через те, що нам збрехали. Що ми самі собі збрехали, повіривши у нове майбутнє, яке так і не здійснилось. І ми змирилися з цим, ставши заповідником нездійсненної мрії.
Залишки радянщини ми намагаємось приховати за новоробом, який імітує західну культуру чи симулює "українськість", але зовсім не заповнює спустошеність. Нова типова забудова не створює новий простір, а ущільнює його, встромляючи бетонні опудала у вільні квадратні метри, відведені колись для людського дозвілля. Нові соціальні практики створюють ілюзію нової людини, яка насправді глибоко вкорінена у пострадянські "вірування". Наша культура є лише декорацією, яка відвертає увагу від прогресуючого занепадництва.
Глибоко в душі ми сподіваємось, що нам таки вдасться "відігратися" і створити нову утопію, але вже "нашу", "правильну". В якій не буде складних помилок минулого, а лише рух у світле майбутнє. Досвід постутопії не дав нам розуміння нездійсненності цих прагнень, а лише підігріває наш запал - "можемо повторити".
І це дійсно складно, адже цей тягар "непропрацьованого" минулого продовжує тяжіти над нами. Ми ніби спеціально не чіпаємо його, бо що тоді буде живити нашу мрію про нову утопію? Нам боляче чесно говорити про цей період, об'єктивно оцінювати не лише нашу роль у трагічних подіях, а й приймати позитивні напрацювання цієї епохи. У намаганнях відхреститися від совєтів як від чогось чужого ми плекаємо ненависть до самих себе - до своїх негативних рис, які зробили цей досвід можливим. Це вдавана сліпота, яка слугує захистом від історичної відповідальності.
Загострення негативних емоцій на радянському минулому як на унікальному злі породжує боротьбу з вітряками та унеможливлює адекватне його осмислення та органічне вбудовування його у нашу історичну сутність. А відтак, це закупорює нас у позаісторичному вакуумі і веде до самознищення. Чи ми такі зможемо повернутись у вир історії, увібравши в себе ВСЕ минуле?
Я часто думаю про наш досвід Радянського Союзу. Моє сприйняття цієї теми трансформувалось від різко негативного ставлення як до історичного непорозуміння до дослідницького зацікавлення у вивченні цього періоду як симптоматичного для нашого суспільства у конкретний історичний момент. В моїй сім'ї ніколи не йшлося про Союз як про щось позитивне, адже зберігалась пам'ять про шкоду, яку спричинила нова влада моїм предкам. Про нього говорили рідко і переважно з полегшенням від пережитої травми, а позитивні моменти стосувалися хіба маминих розповідей про перші подихи Заходу та юнацької надії, що краще життя таки існує. І незалежність дійсно несла у собі ці сподівання.
Але наші вулиці, будинки, побутові звички, соціальні практики та державний устрій продовжують нести у собі відголоски минулого, яке затьмарює все, що було до нього. Я усвідомлюю, що ми живемо у законсервованій постутопії і ніяк не можемо завершити цей проект.
Коли ти живеш у контакті з матеріальними згадками про минуле, ти не відчуваєш покинутості у часі. Ти не думаєш про те, що Бог кинув тебе на призволяще у двомірній сучасності. І неважливо, насправді, наскільки глибоко у давнину сягає та чи інша будівля, чи повністю автентичною лишається конкретна вулиця і т.д. Збереження частинки минулого і підтримання її у стані, що унеможливить швидку руйнацію, є нормальною практикою, яка задовольняє метафізичну потребу людини у пам'яті та власній історії як на індивідуальному, так і колективному рівні. Та це характерно більшою мірою Європі як ментальному простору, в який ми так і не увійшли. І чим ближчеі до пострадянської постутопії, тим більша покинутість панує в наших серцях.
Нам в Україні особливо складно відновити цю тяглість. Ми погодились на руйнування та грабування нашої матеріальної пам'яті, ми дозволили сховати від нас нашу історію та замінити її вигадками, що продовжується і до сьогодні. Живучи в обшарпаних хрущовках, заходячи у спаплюжені під'їзди сталінок, споглядаючи зневаженість монументальних споруд модернізму ми не відчуваємо зв'язок з минулим. Наші серця заполоняє смуток через те, що нам збрехали. Що ми самі собі збрехали, повіривши у нове майбутнє, яке так і не здійснилось. І ми змирилися з цим, ставши заповідником нездійсненної мрії.
Залишки радянщини ми намагаємось приховати за новоробом, який імітує західну культуру чи симулює "українськість", але зовсім не заповнює спустошеність. Нова типова забудова не створює новий простір, а ущільнює його, встромляючи бетонні опудала у вільні квадратні метри, відведені колись для людського дозвілля. Нові соціальні практики створюють ілюзію нової людини, яка насправді глибоко вкорінена у пострадянські "вірування". Наша культура є лише декорацією, яка відвертає увагу від прогресуючого занепадництва.
Глибоко в душі ми сподіваємось, що нам таки вдасться "відігратися" і створити нову утопію, але вже "нашу", "правильну". В якій не буде складних помилок минулого, а лише рух у світле майбутнє. Досвід постутопії не дав нам розуміння нездійсненності цих прагнень, а лише підігріває наш запал - "можемо повторити".
І це дійсно складно, адже цей тягар "непропрацьованого" минулого продовжує тяжіти над нами. Ми ніби спеціально не чіпаємо його, бо що тоді буде живити нашу мрію про нову утопію? Нам боляче чесно говорити про цей період, об'єктивно оцінювати не лише нашу роль у трагічних подіях, а й приймати позитивні напрацювання цієї епохи. У намаганнях відхреститися від совєтів як від чогось чужого ми плекаємо ненависть до самих себе - до своїх негативних рис, які зробили цей досвід можливим. Це вдавана сліпота, яка слугує захистом від історичної відповідальності.
Загострення негативних емоцій на радянському минулому як на унікальному злі породжує боротьбу з вітряками та унеможливлює адекватне його осмислення та органічне вбудовування його у нашу історичну сутність. А відтак, це закупорює нас у позаісторичному вакуумі і веде до самознищення. Чи ми такі зможемо повернутись у вир історії, увібравши в себе ВСЕ минуле?
BY Afemina
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
At this point, however, Durov had already been working on Telegram with his brother, and further planned a mobile-first social network with an explicit focus on anti-censorship. Later in April, he told TechCrunch that he had left Russia and had “no plans to go back,” saying that the nation was currently “incompatible with internet business at the moment.” He added later that he was looking for a country that matched his libertarian ideals to base his next startup. Pavel Durov, Telegram's CEO, is known as "the Russian Mark Zuckerberg," for co-founding VKontakte, which is Russian for "in touch," a Facebook imitator that became the country's most popular social networking site. In a statement, the regulator said the search and seizure operation was carried out against seven individuals and one corporate entity at multiple locations in Ahmedabad and Bhavnagar in Gujarat, Neemuch in Madhya Pradesh, Delhi, and Mumbai. On February 27th, Durov posted that Channels were becoming a source of unverified information and that the company lacks the ability to check on their veracity. He urged users to be mistrustful of the things shared on Channels, and initially threatened to block the feature in the countries involved for the length of the war, saying that he didn’t want Telegram to be used to aggravate conflict or incite ethnic hatred. He did, however, walk back this plan when it became clear that they had also become a vital communications tool for Ukrainian officials and citizens to help coordinate their resistance and evacuations.
from jp
