Сука

​​У моїй голові спектр умовно-химерних жанрів виглядає приблизно так, за убуванням відчуття реальності: сліпстрім → магічний реалізм → вірд → сюрреалізм. Але ця невеличка книжка сплутала мені карти, бо попри механіку, що схиляється до сюрреалістичного полюсу, вона абсолютно земна і життєва по духу. The Book of X Сари Роуз Еттер — приклад сучасного фем-письма про тілесно-фантастичне: героїня книжки, Кессі, вдень вкалує з батьком у кар’єрі, видобуваючи з землі м’ясо, а вночі фантазує про однокласників, які оминають її через дивну генетичну особливість — живіт Кессі зав’язаний вузлом. Насичене внутрішнє життя дівчини супроводжується видіннями, де вона гуляє в полях ший і плаває в ріках стегон; але найдивнішою фантазією в цьому потоці плотської розкоші є видіння про те, як хлопець екчюалі просить її згоди на секс. Воїстину, що для Данте — пекло, те для дівчини-підлітка — буденність.

Черговий випадок, коли текст не сильно «мій», але я б миттю кинулася робити про нього подкаст, якби не працювала вже над іншою темою (тут був натяк, btw).

До речі, днями твітер на честь річниці виходу синглу Шакіри Whenever, Wherever вчергове збиткувався над рядками «Lucky that my breasts are small and humble / So you don’t confuse 'em with mountains», і я подумала, що це цілком могло б бути пасажем у книжці типу цієї і не викликати жодного глуму. Добре, що ти засліплений моєю буденністю, любий, і не помічаєш, яке я космічне диво, яка хтонічна істота.

We are eating chicken. We are sharpening our minds. We are expanding our skill sets. One day, someone will happen upon us and love us genuinely and truly for these motions.

​​Нє, ну раз уже згадала вірд фікшн, то не можу не привернути вашу увагу до цього офігенного розіграшу, де (крім готичних прикрас) можна отримати підсвічник і свічку, які наче зійшли зі сторінок Weird Tales і Джеффа Вандермеєра відповідно.

Подробиці тут:
instagram.com/murmures_jewelry/p/C_Li0Ywt1xo/
Сам збір для підрозділу «Ягуар» на Покровськ тут:
send.monobank.ua/jar/2Ef76DPQ9S

​​Сподобалася книжка засновника The Quietus Люка Тернера Out of the Woods: тут і про дорослішання в релігійній сім’ї, і про прийняття власної бісексуальності, і про (токсичні) стосунки з навколишнім ландшафтом. Колись звернула увагу на ці мемуари тільки тому, що один ревьюер порівняв їх із фільмом Penda’s Fen: Люк дійсно схожий на Стівена, тільки замість Едварда Елґара в нього Suede і Coil. Нова книжка Тернера, до речі, присвячена сексуальності британських військових у часи Другої світової — це як мінімум цікаво (хоча я ще від цієї fever dream не відійшла). А, ну і з приємного: Тернер дуже за нас, без вотебаутізма — судячи з твіттера, в нього є друзі з країн Балтії, і інформаційну роботу вони явно провели на 5+.

А це просто фрагмент. Якщо ваша вечірка не схожа на цю…

А цей роман, я так розумію, тепер всюди мене переслідуватиме...

Мішель Вельбек дав інтерв’ю, в якому заявив, що підтримує Трампа і припинення допомоги Україні, бо «буде краще, якщо природа зробить своє». «На початку війни я взагалі здивувався, бо думав, що Україна — це і є Росія», — каже він.

Я б мала обуритися, але натомість дуже сміюся, бо ніколи не могла відрізнити письменника Вельбека від письменника Беґбедера. Пропоную вирізати письменникові Вельбеку нирку (для початку) і подарувати Беґбедеру. Проти природи не попреш.

Недавно до мене звернулася редакторка журналу Verbum з пропозицією написати щось для випуску, присвяченого біографіям. Раніше я один із бонусних подкастів присвятила «горор-мемуарам» (When We Were Ghouls, Blue Light of the Screen, House of Psychotic Women), тому запропонувала продовжити тему — бо якраз зустріла нову книжку такого формату, Night Mother: A Personal and Cultural History of The Exorcist.

Її авторка Марлена Вільямс розповідає про матерів із фільму «Екзорцист» і про свою матір, яка комічно намагалася захистити дочку від цієї жахливої стрічки. А ще це історія про боротьбу матері з раком. Вийшло так, що поки я читала книжку, ця хвороба навідалася і в мою сім’ю — тому замість стандартного огляду «культурного продукту» вийшов несподіваний текст про те, як горор сприяє емпатії. Цікаво, що це вперше, здається, важлива для мене і «нішева» публікація виходить без купюр десь, крім мого власного бложика — і виходить у католицькому журналі.

https://www.verbum.com.ua/08/2024/autobiographies/horror-memoirs/

Можу і для вашого видання щось написати, звісно — а де мене шукати, ви знаєте.

​​Зацініть інтуїцію Валерії: подарувала мені книжку, яка мені 100% буде цікава, про постійного героя мого каналу, якої у мене немає – і про існування якої я навіть не знала! З книжок, присвячених Найджелу Нілу, у мене є We Are the Martians, але Beasts – то, як кажуть, a different beast!

Ця геніальна людина (Валерія, не Найджел Ніл), до речі, цікаво пише про кіно і театр в інстаграмі.

​​Мені сподобалося знайомство з нонфікшном видавництва Tramp Press, і я полізла в їхній каталог художки.

Май дюдс, у мене не вистачить триґер ворнінґів («-изм», «-цид» etc.), щоб закликати вас не повторювати моїх помилок. Книжка з поетичною назвою Where I End жінки з невагомим ім’ям Софі Вайт — це потужна робота (з премією імені Ширлі Джексон '22), але я нікому-нікому її не пораджу. Спочатку це просто потік образів, які змусять вас зіщулитися всередині; потім він оформлюється в щось більш жанрове — фолк- і боді-горор, але настільки об’ємний і текстурований, що навіть моя афантазія здатна роздивитися ці діорами з усіх боків. Уявіть собі (не уявляйте) сцени селф-харму Енні з Hereditary в декораціях найдепресивнішого ірландського острова, побачені очима і прокоментовані ротом психопатичної дитини.

У нового перевидання була заявлена дуже вдала обкладинка, але по ходу вони зупинилися на нуднішій. А оригінальну телега красиво обрізає:

​​UPD Забрали

Олексій @kinoklubb нагадав, що вийшов новий фільм братів Квей. На честь цього віддам книжку про них за донат на збір Катрі: https://www.group-telegram.com/folklore21/1167

Пишіть мені @good_old_Maryna

​​Хотіла встигнути записати новий випуск до Міжнародного дня подкастингу — так, це сьогодні. Встигла, але тільки під ранній доступ — тому наразі він лише на патреоні і купикаві, в загальному доступі буде трохи згодом.

А ще давно обіцяла написати одну штуку для патронів, які теж хочуть робити якийсь наративний продукт чи просто цікавляться моєю, ееее, методологією — тому показую там свої чернетки (крінж) і алгоритми того, як я створюю випуски (задротство).

На честь спукі сізон хочу допомогти закрити банку одній спукі дівчині, тому традиційно пропоную вам книжки-за-донат!

Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.

• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.

Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna

UPD Забрали миттю.

​​Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:

- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.

Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…

Це реально якийсь брейн демедж: британка видає новий альбом, написаний під враженнями від того, що «environment is rapidly becoming less habitable, all while powerful nations occupy and commit genocide».

І як вона піарить цей альбом? Дає інтерв’ю, повністю присвячене вєлікой російськой культурє.