У круговерті зорепаду
Що там далеко мерехтить
Я сам собі кажу: "не впаду"
І пам'ятати буду мить

Ту мить, коли почулись взриви
Як починалась боротьба
Як, наче, гнойнії нариви
На любу неньку лізли раб, раба

Раби, що не мають власній долі
Що все чужі і в рідному краю
Тому кому нема прощення в небі, в полі
Тому, кому немає місце у раю

Ті, хто навіки проклятим лишився
Брехню за правду видавав
Хто обмовляв - у дурнях залишився
Той хто напав і місце в пеклі обійняв

Я пам'ятати буду чітко про Бучу, про Маріуполь і Ірпінь
Про те, як плакали мої брати і сестри,
Як розвивалось золото і синь

І пам'ятати будем чин,
І кожного, хто душу й тіло положив
За честь, за славу без зупин
У тані з смертю хто голову сложив

І вічна слава кожному герою
А вічну пам'ять збережи з собою
Про кожного , хто пав на полі бою
Всіх на Землі очарував красою

"Куди тримаєш шлях, о Подорожній?..", -
Серед високих сосен шопіт промайнув
"Чи відчуваєш страх, Порожній?..",-
Його тваринний страх торкнув

Він йшов серед лісів глибоких
І тихий шепіт його не відпускав
І серед хащі пнів поодиноких
Той шепіт компаньйоном став

"Куди прямуєш, о МІЙ Подорожній?!.."
Кістяк холодний йому на спину упав
"Бентега в серці, МІЙ самотній?!
Ти сам до мене шлях проклав!"

Він біг щодуху він шипіння
Але усюди чув його
"Ну що ж ти, дрібнеє насіння?
Від мене ти біжиш чого?"

Він зупинився, дух відвести
Кістяк зжимав його плече
Він міг в момент все знести, -
Щоб тишу привести мечем

"Куди тримаю шлях - не твоя справа!"
Насупившись, хлопчина відповів
"Яка дерзька, нахальная забава!"
Сказав той шепіт, хлопця відпустив

Він йшов поміж дерев високих
З поміж дерев - далеко , мимохідь
Там у далях, безмежних і глибоких
Червоні очі зшвидчували хідь

І дим їдкий, що бився прямо в носа
На то він - тихо посміхнувсь
Лиш подивися набік скоса
Цигаркою своєю затягнувсь

"Мене пильнуєш, лярва беззаконня?!
Що, думаєш, як сам, то увесь твій?!"
Він розумів, що то порожня
Проте, в момент той був ще сам не свій

"Я була завжди, милий Подорожній...
Тебе пильную від початку й до кінця.
Від вранішнього сонця, й до години пізній,
З народження носій мого вінця!"

"Чекай мого гінця!", - промовив хлопець
"Я лише свій, лиш то мій шлях"
А на щоках горів рум'янець,
Кінець його в кінці дороги виглядав

"Дарма боїшся, Подорожній!
Завжди супутниця твоя!
Лише до мене - шлях твій благородній,
Туга твоя - завжди була моя!"

Він йшов супроти страху, болю
Тугу залишив, а по тому
Все йшов, немов, на поле бою
Облишив страх - прийнявши долю

"Для чого тобі тая авантюра?"
Промовив шепіт вже невідалля
"Вже кінчилась твоя овертюра!
Давно на спокій нам обом пора"

"То просто вмерти?! Ні, облиш!
Тобі, попутниця, станцюю я востаннє"
Сказавши він, мов обіймая тиш
Упав на землю, встрічаючи світання

"До тебе я іду... Подруго, облиш
Зустрінь мене, як подобає пану"
Сказав то хлопець прямо в тиш
І рухнув замертво... зустрівши смерть бажану

Сталевий дух, осанка міцна
На полі бою оглядаєш легіон
Чи була твоя доля та навмисна,
В зеніті слави захопити трон?

Пожежі, страх, вдовині сльози
Все це ти за собою полишив
На зміну їм прийдуть морози
Сніги прикриють залишки минулорічних жнив

Лиш кров, і смерть лишаються по тобі
Героїв павших духом ти кормивсь
І хоч вдаєш ти кволого у собі
Дітей майбутнього кров'ю ти умивсь

Ти не добряк, як хочеш всім здаватись
Ти лицемір, яких не бачив світ
Бо злом - як пращури - не хочеш називатись
Одяг вовчу пащу той вінок із квіт

Свободою , як медом упивався...
Та чи свобода це? Брехня, пустий лиш звук
А хто не згоден був - без голови зостався
Проте, все чутно ж їх сердець несамовитий гук!

Ти не герой, не бог, не імператор
Ти не святий, як хто не говорив
Натомість , який ж для світу детонатор:
Як буде вибух - полетим в обрив

Ми всі сконаєм із тобою...
І в тому винен, друже, лише ти
Хай чорний птах і керував тобою,
Але нема вже кому буде накладати шви...

У квітах безмежного гаю
З тобою зустрітись хотів
Полинути до небокраю
З сурмою стрибнути в потік

Не мріяв я стати героєм
Та з боєм вриватись в життя
Та в небуття погряз з головою
Зі мною он справа така:

Не хтів помирать до світанку
Та, в залишку, шукати кінця
Вінця,у крові й золі, вперемішку
В любові з тобою, з собою в бою

Та хто ж буде винен по тому,
Утома, що впасти недух?
Докласти зусилля, ледащо?
І все, вже вогник потух?

Не мріяв ти стати героєм?
З боєм йти не хотів?
Не буде вже гріти ніколи
Той чарівний, мов сонячний, спів

Залишиш життя лиш по тому
В утомі світ омине
Тебе не згадають ніколи
Забудуть й ім’я твоє

Від світла віконця йди стрімголов,
Примруж свої яснії очі
Промов до землі , долоні розплющ
Їх ти протягни від світання

Сховайся від того проміння скоріш
У тьму ти поринь, себе не жахайся
У тиш відщайдушну... минуле обріж!
Й ніколи... Ніколи не озирайся!

Тобі не сховатись - а їй не знайти
Облиш те питання у собі
Біжиш ти від кого, від чого дійти?..
Що прагнеш ти, що, врешті, відчуєш?

Не озирайся ніколи назад,
Туди - не вершеся ніколи
Фасад той гротескний забудь, оминай
Відколи пішов від ясної зорі

Скажи простими словами
І очі свої не ховай
Тебе покохав до безтями
Нехай, моя доля, нехай

В садах вишня вже квітне
Над морем вздійснявся туман
Привітне, мов янгольске, личко
Дурман, моя доле, дурман

Здіймуться вітри ті злії,А ти пригорнеш до землі
Омліє сум мій, омліє!Мине, моя доле, мине

Підуть шторми, торкнись-но до моря і сонце нарешті зійде
Піде тоді сум, а по тому вставай, моя доле, вставай

Оманливим лепоче слівцем
Сміливцю - мечі, тік тихо... відправим
Бо правимо зніжений вальс
Мас спокій дорожче за долю

Мечі сміливцю відправим колись
Молись, щоб це завтра настало
Минало століття, в крові все лице
З підтримки тобі аж винце розплескалось

Оманливим словом вспокою себе
Тебе то торкнулось, аж ніяк не мене
І ллє все, і ллє...
Що буде завтра, дума, його омине

Хай б'ється сміливець! Такий його шлях!
В полях, і на морі, в широких степах
Як що, то на святі, розвієм твій прах
Посвяті належний твій, брате, безстрах!

Що ж буде завтра, як паде сміливець?
Злочинець піде? Мож залише гостинець?
На трунах дитячих покладе вінець...
Так, і тобі, нещасне, тоді вже кінець

Оманюй себе, звалюй на брата
Гармата стріляє, гул автомата...

Спить омріяний Рим
Дим валить з папській тіари
Там хмари вже зібрались
Молились разом варвари

І розібрати те "вар" мні не всилах
Хоч спалах надії вже має зійти
Ай ти, зневолене місто
Сто років тебе не знайти

Та папська тіара палає!
І лає той "вар-вар" навкруги
Наруги над втомленим містом
Стомленим не віднайти

Не можна отак, зпозаранку
Світанку не треба чекать
Плекать обнадійливе слово
І наново йти і кричать

Колись і Аквіла воспряне
Огляне з подивом всіх
На сміх підійме, а потому
Втому розвіє в усіх

І станем готові до бою
З тобою, омріяний Рим
І дим із папськой тіари
Хмари розвіють потім

Тепло постукало у двері
В етері щастя транслював
Легко, в подачі та манері
Квітки на сонці малював

Я посміхнуся мимоходом
Таймкодом встане вся Земля
Серця чужі й поодинокі
Усі почують сміх мерця

Там де ховається зневіра
Шекспіра драма де живе
Пливе чудова наша мрія
Заходить за життєвий брід

Тепло прямує в саму душу
І мусиш, серцю підокрись
Як дика рись, на волю бігти
Вказівки щоб знайти колись

Надія наш дорговказ
Не віра щира у спасіння
Цвітіння квіт у Перемоги час
Всіх об'єднає в гіркоті сумління

Білі й червоні троянди
Сьогодні снились мені
Й осяяна сонцем юначка
Букет зірвала собі

Рожеві тюльпани розквітли
А далі - бузок відсяяв
В очах аконітом навмисно
Чомусь це я диким вважав

Той айстри квітка на спомин,
Джин з фіалки й чебреця
Безмежжя лагідно зносить
Любов охопила серця

Я до сонця невинно промовив
Див далеких у нього прохав
Вставив слово до мрій кольорових
А чи цього я, врешті, чекав?

На самоті і думка вже інша
Не гірша... але не така
Буває, й наруга честніша
Всі бажання, з часом, з'їда

І ковтком життя, наче медом
Під пледом сховає на мить
Вчить воно як правильно жити
Вміти тих, хто любить, любить

І покаже хто надихає
Хоч погляну радості мить,
І бринить, та й просто палає
Я не хочу опір чинить

Велоцерапор пасеться
на Вкраїнських полях,
Несеться прапор до нього
Чи то на сонці, чи у снігах
На морді - "йому не до того"

І що він забув у тиїх степах?
Навіщо жене і до кого?
Гомін несе в сплячих містах,
Намір не маючи злого

В горах квадратних люди живуть,
То знає кожна істота
В замках гротескних, вони се снуюють
Між ними - залізна кіннота

Сталеві птахи небом гудуть,
І тих людей се з'їдають
Та , вжеж, позабули
для чого їх суть,
Дичавіли, їх випасають

Велоцераптор у Вкраїнських степах
Несеться до кожного дому
Уже він забрався на наш,
Друже, дах
У снах...
Реальність несе лиш утому

Я вийшов в центр старого Кийова
І тут , знову, думка, все таж процедура

Дивлюсь на людей: "про що, може, мова?"
І з томиком "Так казав Заратустра"

Цим сюжетам не рік і не два
Втім, все це прості ті слова
Коли один проти світу себе сам поставить
І, ніби, чекає що час все на місце розставить

І тиша... і шум...

Насправді - відчуваєш лиш сум

І ніби і сам всіх від серця все гониш
І слово лихе випадково промовиш
Та не підуть, лишаться. Чомусь будуть терпіти
Дивуєшся, куди ж себе діти?!

І раз у раз потрапляєш в депресію!
Для чого робить сам до себе репресію?!
Люби ж ти себе, цінуй, не чекай
І, врешті, долю свою сам плекай

Себе доглядай, не шукай, не ховайся за когось
І не чекай обнайдійливе слово чийогось

Забий. Потрібен - самому собі.

Не бий. Життя вибивай в боротьбі

Живи. Поки б'ється серце твоє

Радій. Моє життя лиш моє

І кожен з нас і сам сенсотворець
І сенси живуть, як отой горець
Насправді, не міняють їх тії віки
Ті самі над нами світять зірки

Той самий над нами місяць світить,
Втім, нумо, відчуй і цю, решті, мить!
А сенс? Він прийде - його сам ти твориш
От тільки, не думай про нього, бо, врешті, згориш

Живи ним, будь кращим, прагни цього!
Щоб всі, врешт , сказали: "А ти ого-го!"

Але тоді тобі вже й не потрібного того
Бо й вони не збагнуть оцього, твого

Бо ти поборов ту людину,
Але не перетворюйсь в скотину

Ти томик той Ніцше міцніше зіжми,
І йди по життю: вдосконалюйсь. твори. Живи.

Певно знов піде дощ, -
Хай вже потяг, врешті, рушає.
Веселі люди міських площ, -
Це все мене оминає

Іде колія та навздогін,
Сам подумаєш: "куди вона йде?"
Враз, проїдеш сільський водогін, -
Там худоба жадібно п'є

І так поступово минає,
І сам не встигаєш зійти,
В життя, що п'янить і лишає
Та манить у інші світи

Куди пливуть кораблі,
У світлі вечірній зорі?
З далекій-далекій землі
Шукаючи див, наче, в сні

Минають риф й острова,
Ця подорож їм не нова.
На губах капітана чуттєва промова, -
На горизонті хмара дощова

І чується грім - шторм насуває
А що команда? "Буває" й "буває"
Із поспіхом йде в темний трюм
Там вже здіймає галас і шум

Ця подорож їм не нова,
Ті самі пливуть острова
З кораблів загиблих покрова
Проклята місцина бісова

Цвіте акація в неволі,
бджоли все летять по ній.
Ти не жахайся такій долі,
І пам'ятай: не ний, а дій!

В природній суті круговерті
У всіх у нас один кінець.
І щоб не стати як ті "чєрті"
В майбутнє шлемо ми вінець

На нім діяння будуть неписемні:
Ті, що є сильніше за слова
І мрії наші, хай і не системні,
Досягнуть даль, де мерегтить зоря!

І так знайдемо вічність, Доле,
А хтось довершить їх колись
Та і життя — це океан, не море.
Тож, пам'ятай, серцю лиш корись

Розкажи мені про зорі,
Про далекії фронтири
Там де їх як в морі солі
Ті великі орієнтири

Там, де лицарі існують, -
Людом повнії трактири,
В мріях там собі малюють
Мальовничній край наш Вирій

Разом мріють і сміються,
Всеж, живуть так, як і ми
І так само сльози ллються,
У жаханні від пітьми

Там де чари і дракони, -
Королівський рід живе
І незнані там кордони
Феодала клич зове!

І під стягом із зорею,
Розгонятимемо ніч
Прспіваєм у хорею
Про шляхетну нову січ

Колись, як почуєш грім
Так само здригнешся щосили
Хоч дім увесь буде твоїм
Все пам'ятатимеш тії години

На ганку - зів'януть піони,
Природа кричить: "пригадай"
Полеглих своїх батальйони,
Ти дурня, давай, - не вдавай

Як арфи почується стогін,
Скоріш зазирни догори
Побачиш перший свій промінь,
Що зійде до тебе з пітьми

В проміннях хвиллиної слави
В гордині згубивши свій вік,
Він підло, заради забави
Дав людям первинний гріх

Вгорі, зраджений Батько
У темряву того відіслав
Той ж душ бацько-багатько
Щосили собі нахапав

В промінні у тьмі заключенний
Врешт, залишився сам із собой
В образу на Батька, злиденний -
Сам себе охрестив Сатаной

Відгреміли останні акорди
Нот мінорних залишився смак
Зупинились вони у ротонді
Вже і їх чується брак

Божевільним галасом люті,
Втім, з надією... в краще, в серцях
Що пірнало до самій їх суті,
І читалось в юних мерцях

Не воліє серце миритись,
Тим, мільярдами згублених душ
По Землі вони покотились, -
По губленим стежкам, чимдуж

Розіп'ятий колись - зідригнеться,
Як торкнеться Землі, що пливе
Наш погляд навіки зімкнеться -
Вже ніколи назад не піде